Усталення духовного хорового мистецтва на Харківщині з кінця XVII – до початку XVIII ст

В обов’язки М.П. Концевича, як придворного  уставщика, входило завжди мати 12 півчих високого рівня і готувати їх для  Петербурзької співочої капели, навчати  їх грі на музичних інструментах, керувати учнівським хором і оркестром, а також, набирати учнів різного віку, бажаючих навчатися як у Харківському, так і в інших слов’яно-латинських училищах Малої Росії. Учні набиралися із сімей священиків та інших церковників і людей нижчого звання, які мали до того здібності. Перебування в вокальних класах тривало від одного до трьох років залежно від попередньої підготовки і рівня знань учнів [Гордійчук, т.1, с. 374–393]. У вокальних класах учнів готували ретельно. Перша партія відправлених до Петербургу випускників нараховувала п’ять півчих. У вересні 1774 р. М.П. Концевич засвідчив, що вони пройшли повний курс навчання і є здатними до співу. Другого вересня того ж року надійшла вказівка, щоб тих співаків відправити в супроводі М.П. Концевича до Петербургу.

Учні які поступали до вокального класу не задовольняли викладача  своїми вокальними даними і Концевич був змушений подати прохання Щербініну, який у 1774 р. звернувся до Малоросійської колегії з пропозицією надати викладачу всіляку допомогу в  пошуку хлопчиків з гарними голосами. Відповідь колегії (від 16 травня 1774 р.) була позитивною [Миклаш, С. 18]. Концевич вирушає у подорож, і через півтора місяця прибуває до Харкова з добрим складом співаків. Учнів, яких навчали музиці й співу, було 13, з них “сім чоловік малолітніх і шість чоловік дорослих”. Утримання їх відбувалось за казенні кошти, фінансування було дуже мізерним, що фактично прирікало учнів на голодне існування [там же, С. 19]. М. Концевич робив все можливе, щоб хоч частково поліпшити це жахливе становище, подаючи “рапорти” на ім’я Щербініна, в яких повідомляв про злиденне існування півчих.

З вихованців додаткових класів під  керівництвом М.П. Концевича був  утворений хор в репертуарі якого  була як духовна хорова музика, канти, так і народна.

Як вище згадувалось, цей музичний клас був не в самому колегіумі, а  в тих додаткових класах, які за кілька років перед тим були при  ньому відкриті. Згодом вони згрупувалися з Головним народним училищем. Додаткові  класи при Харківському колегіумі  існували самостійно протягом двадцяти років, а після відкриття в Харкові у 1789 р. Головного народного училища вони були приєднані до нього [Лебедев, Харьк. коллегиум, С. 16].

В перші роки існування музичних класів тут навчали тільки вокальному мистецтву, але в подальшому почали викладати також гру на різних інструментах. В. Ярославський та Г. Квітка-Основ’яненко вказують на наявність у Казенному училищі “полного оркестру музыки”, який приймав участь у супроводі спектаклів міського театру [Квітка, т. 4, с. 501–502; с. 487–488].

У 1775 р. у класах було три дисканти, чотири альти, три тенори, два баси [Кононова, До питання, С. 179]. На початок 80-х р. в них налічувалось 14 півчих і 8 інструменталістів [Гордійчук, т. 1, с. 374–393], а на кінець 1780-х рр. кількість учнів музичного класу ще збільшилася. Так, у 1787 р. їх кількість складала 19 осіб, а саме: 12 – вокалістів і 7 – інструменталістів [Миклаш, С. 19].

Нажаль, більш детально розглянути педагогічну діяльність та методику викладання М.П. Концевича не маємо  можливості через відсутність відповідних архівних матеріалів. Можемо припустити, що М. Концевич слідував методиці навчання, яка була загальною і обов’язковою для усіх педагогів тих часів – акцент на практичних вправах (у грі на інструментах і співі), та обмежені теоретичні знання. Згідно “Інструкції” Харківського училищного колегіуму: “В цій школі, - учнів, як і малолітніх дітей, не мучити усним вивчанням правил та винятків і цим самим бажання до навчання в них з самого початку і, певно, назавжди не відбивати” [там же, С. 20].

За довгі роки керування вокально-інструментальними  класами           М.П. Концевич проявив неординарні багатогранні здібності вчителя. Завдяки йому вокально-інструментальні класи стали відомим музично – освітнім осередком як на Україні, так і в Росії.

Казенне училище в 1789 р. було реорганізоване в Головне народне  училище, до складу якого увійшли  і додаткові класи (за винятком інструментального  відділу), але, через невідомі обставини  вони були закриті.

Діяльність і функції  вокального класу продовжувалися, – він вважався одним із кращих постачальників гарних чоловічих голосів не тільки для Придворної капели, але й опери [там же, С. 96]. Згідно архівних даних Харківського губернського управління, в 1800 р. ці обов’язки були покладені на І. Снісаревського та його помічника тенора С. Глобчастого. Учнів у вокальному класі училища було дев’ять: шість басів і три тенори. Заняття проводили щодня по дві години з виконанням справ зі співу. Але вивчали тільки церковний спів, що на думку комітету правління Університету було негативним явищем, оскільки “з погляду мистецтва своєю одноманітністю мало цікавить учнів, а більше гнітить їх” [там же, С. 97]. Вчителям бракувало музичної освіти, наявність репертуару була обмеженою, – це гальмувало розвиток вокальних здібностей, і разом з тим розвиток загальної музично-хорової культури, як слідство, – заняття проводились не на досить високому рівні. Така постанова справи могла призвести до закриття класів. Комітет правління університету (гімназія, Казенне училище і Головне народне училище було безпосередньо підпорядковані університетові) вніс деякі корективи щодо методики викладання. Тепер навчання відбувалось одну годину, а крім церковного співу вивчали арії.

Наприкінці XVIII ст. інтенсивність музично-хорового життя Харкова досягла свого апогею, завдяки приїзду до міста вихованця Київської академії, видатного представника жанру хорового духовного концерту на Україні – А.Л. Веделя (1767–1808). За свідченням В. Кука, у 1797 – 1798 рр. він керував губернською капелою Слобідсько-українського губернатора Олексія Теплова, а також із 1796 р. був капельмейстером вокального класу в Казенному училищі [Кук, Пошуки, знахідки, С. 3], [Миклашевський, С. 19]. У 1798 р. композитор залишив Харків і поїхав до Києва. Прийнято вважати, що його перебування у місті було з 1796 – 1798 рр.²

Творчість А.Л.Веделя була досить популярною, і це пояснювалось як безперечною талановитістю композитора, так і значним впливом на його духовні концерти демократичних  музичних жанрів.

В відомій праці “Нариси з історії української музики” були проаналізовані фольклорні впливи у творчості А. Веделя [Шреєр-Ткаченко, с. 138–140]. Про аріозність музики автора, перевагу мелодичного початку над гармонічним, а також про зв’язок мелодики А.Л. Веделя з українськими народними наспівами писав упорядник і редактор двох випусків творів, виданих у 1911 р. один із колишніх регентів хору Київської академії В.О. Петрушевський: “Мелодии, в которых изливалась благочестивая душа его, отличаются широкой певучестью и самим складом своим иногда напоминают южнорусские церковные и народные напевы” [О личности 117]. У праці М. Боровика “Про впливи народної пісні на мелодику А. Веделя” дається ґрунтовний аналіз спадщини композитора з погляду перетворення в ній рис народної пісні [Боровик]. Ф.О. Козицький наводить думку, висловлену щодо цього О.А. Кошицем. За його свідченням, джерела мелодії композитора лежать в народнопісенній творчості і в південно-руських кантах. У своїх спогадах він зазначав: “Вся його творчість обґрунтована на українських мелодіях, хоч і опрацьована в стилі італійської школи XVIII ст., але носить яскравий, суто національний український характер” [Боровик]; [Гесс де Кальве, С. 339].

Можемо заключити, що процес секуляризації досить інтенсивно вплинув  на духовну творчість А.Л. Веделя.

А.Л. Ведель працював в Києві, перебуваючи на службі в штабі  генерал-поручника А.Я. Леванідова. Одночасно він керував корпусною  військовою капелою.³

Генерал-губернатор А.Я. Леванідов  дуже високо цінував музичний хист композитора і диригента А. Веделя, його роботу з військовим хором у Києві та працю над укомплектуванням намісницького хору у Харкові. Слава хору значною мірою сприяла возвеличенню і його особи. Розуміючи це, він ставився до А.Л. Веделя з належною пошаною, також дбав про його музичні заняття і про підвищення службового становища митця.⁴

Перебуваючи у Харкові  А. Ведель продовжує працю над  створенням нових творів. Крім вище згаданого концерту № 7 – “Воскресни, Боже, суди земли”, композитор в цьому  ж році пише ще два концерти: концерт  – “Услыши, Господи, глас мой” (№ 8, 6-го жовтня) і концерт для двох хорів – “Проводника веры, слугу слова Андрея восхвалим” (№ 9, 30 листопада) [там же].

Після смерті імператриці  Катерини II (листопад 1796 р.) на царський престол зійшов Павло I, який був байдужим до музики, мистецтва і розваг, за винятком плац-народних забав. Він ліквідував у війську неналежні за штатами хори і дуже скоротив полкові оркестри. Це вплинуло на рішення Веделя подати прохання про звільнення його від посади військової служби і наказом імператора від 1-го жовтня у 1797 р. він був звільнений “на власне прохарчування” і правом носити мундир.

А.Я. Леванідов в січні 1797 р. їде з Харкова і А.Л. Ведель переходить на цивільну службу до Слобідсько-Українського губернатора О.Г. Теплова, який був великим любителем і знавцем музики й до того ж сам прекрасно грав на скрипці. А.Л. Ведель керує не тільки губернаторським хором, але й працює капельмейстером вокального класу у Харківському казенному училищі, продовжуючи традиції виховання, закладені М.П. Концевичем. Про сумлінне виконання своїх обов’язків в казенному училищі, – а вони були ідентичними, які мав у свій час М.П. Концевич [Розвиток укр. культури, С. 14], – свідчать пропозиції композитора відносно поповнення, збереження та збільшення кількості півчих учнівського хору для того, щоб набори до Придворної капели, які проводилися регулярно, не позначилися на якості училищного хору [Кук, Нові дані]. Ці турботи були викликані тим, що відтік співацьких кадрів з Харкова набув в останній третині XVIII ст. безперестанного характеру і значною мірою збіднював музичні сили регіону [Гордійчук, Історія укр. муз., т. 1, с. 374–393].

У період правління Павла I, Харків, як і вся Росія, перетворився на понуру мовчазну казарму. Артисти з міста повиїжджали, будинок театру, за наказом О.Г. Теплова, був розібраний, а майно розпродано з аукціону. Для музичної діяльності в такі часи, напевно, лишилося дуже мало простору. На підставі указу Павла I (травень 1797 р.) в церквах заборонялось співати концерти та “інші видумані в церковному співі вірші” [Кук, Нові дані].

У 1797 – 1798 рр. діяльність А.Л. Веделя зводилась до праці у вокальному класі, головною метою яких була підготовка півчих для Петербурзької Придворної капели. З Казенного училища майже щороку відправляли до Петербургу 6 – 10 малолітніх півчих. Поза сумнівом, що це були співаки з гарними голосами. Дослідники зазначають, що набори півчих до царського придворного хору, до Петербурзького митрополичого хору стали для України постійною натуральною повинністю [Лащенков, Материалы к столетию, с. 257–258]. Така постанова справи турбувала диригента хору, оскільки знайти гарні дитячі голоси було не так легко. А.Л. Ведель і губернський регістратор А. Снісаревський за наказом губернатора О.Г. Теплова виїжджали у різні місця губернії у пошуках півчих з добрими голосами.

В травні 1798 р. хор Казенного  училища складався з 27 малолітніх півчих та кількох дорослих. Після  вилучення з хору малоздібних  та тих, що спали з голосів число  малолітніх співаків зменшилось, і  не перевищувало визначеного штатом числа осіб. Судячи з рапортів регентів училища              П. Крамаровського і М. Морського семінарському правлінню, в репертуарі хору були хорові концерти, херувимські пісні та два канони А.Л. Веделя [Гордійчук, т. 1, С. 387]. Нажаль, не маємо ніяких даних про концертну діяльність хору.

Під час своєї діяльності у Харківському колегіумі А.Л. Ведель виховав багато талановитих музикантів. Одним з них був випускник Казенного училища П.І. Турчанінов (1779–1856), який відіграв визначну роль у відродженні національних традицій духовної музики. Перебування                 П. Турчанінова у Казенному училищі стало для нього часом накопичення великих музичних знань, та важливим періодом перших кроків на шляху практичної регентської діяльності [Розвиток укр.. культури, С. 16]. Переважну частину свого життя він працював у Петербурзі, де керував хором митрополита та придворних соборів, а також був вчителем співу Придворної капели. Наполегливо вивчаючи стародавні розспіви, які збереглися у монастирях П.І. Турчанінов здійснив їх талановиту гармонізацію. Музичний смак композитора, почуття стилю, висока майстерність, що виявилась у тонких тембрових знахідках, виразність та щирість музики, проникнення у саму суть молитви зробили його твори популярними (додаток ). Йому, як носію давніх демократичних традицій і мистецтва, вихованому на партесних концертах А.Л. Веделя, судилося стати своєрідним реставратором православної музики, оскільки національні кадри, що набували освіту у Петербурзі або за кордоном, мали вже західну естетичну орієнтацію, нове художнє мислення, сформоване у тогочасних класичних традиціях. Не випадково Н. Герасимова-Персидська підкреслювала, що витиснення партесного концерту в Петербурзі було особливо швидким і пояснювалося наявністю значної кількості професіональних кадрів, які спряли академізації Придворної капели. На Україні ж партесний концерт побутував в демократичному середовищі і його традиції були “живішими” [Гер-Песидська, Хор. концерт на Україні, С. 117].

У 1797 – 1798 рр. музична діяльність А.Л. Веделя зводилася фактично до набору та підготовки півчих до Петербурзького придворного хору. Така постанова справи не могла задовольнити творчу композиторську натуру. Ймовірно, це й стало причиною його від’їзду з Харкова.

В процесі дослідження були виявлені факти спотворення авторського  матеріалу творчої спадщини А.Л. Веделя, що на нашу думку сприяло подальшій секуляризації духовної хорової музики. Звернемося до хорового концерту підготовчих неділь Великого Посту „Покаяния отверзи ми двери”. Відомо, що в першій авторській редакції цей твір був написаний Веделем для чоловічого тріо, але в подальшій історії перетерпів зміни та різні переклади, як для мішаного складу хору, так і для чоловічого. Найбільш відоме і наближене до оригіналу видання В. Петрушевського, що було започатковано