Використання музичного фольклору на уроках музичного мистецтва

Бажано, щоб народні пісні  діти засвоювали не тільки у співацькій діяльності, а й під час інструментального  музикування. Як вже було зазначено, на теми українських народних пісень композитори створили ряд варіацій (зокрема для фортепіано). Виконуючи у класі такі твори, можна запропонувати учням акомпанувати на дитячих музичних інструментах. Спільними зусиллями створюють своєрідні «партитури».

Методика навчання співу

 Спів є природним способом вираження естетичних почуттів, дійовим засобом активного залучення школярів до музики. З усіх видів виконавського мистецтва він є найдоступнішим для дітей видом музичної діяльності, порівняно легко засвоюється ними, не вимагає значної попередньої підготовки. Тому спів здавна розглядався як один з основних засобів музичного виховання.

У процесі співу учні засвоюють  музичну мову, пізнають жанрову основу пісні. У них розвиваються музичні здібності, емоційний відгук на музику, формується музичне сприймання, виховується інтерес до музики Учні не просто пізнають музичну мову - вони починають активно користуватися нею у виконавській діяльності.

Неповторна краса мелодій, проспіване слово, яке несе в собі значний емоційний заряд - усе це розкриває дітям багатий і складний світ людських почуттів і переживань. Засобами музичного дитячого фольклору учні пізнають навколишню дійсність і себе в ній, безпосередньо чи опосередковано виражають своє ставлення до життя.

Весь процес навчання співу  повинен сприяти активному, зацікавленому  й творчому ставленню учнів до музики.

У першокласників голосовий  апарат дуже тендітний, голосовий м'яз лише починає розвиватися. Звук утворюється  при крайовому коливанні голосових складок, які змикаються неповністю. Тому голоси дітей звучать ніжно і слабко, забарвлюючись у верхньому резонаторі.

У наступних класах у дітей  поступово розвивається голосовий  м'яз, окремі його волокна починають  мати навскісне, поперечне і подовжнє спрямування, коливання складок перестає бути лише крайовим і голос звучить сильніше і компактніше.

Якщо навчання співу проводиться  правильно, то у 9-10 років голоси дітей  починають звучати особливо гарно. Не випадково цей період називають періодом розквіту дитячого голосу. У хлопчиків він набуває особливої дзвінкості, у дівчаток — рис індивідуального тембрового забарвлення.

Якими співацькими навичками  мають оволодіти діти? Умовно вони поділяються на навички дихання, навички володіння звуком і навички володіння словом у співі. Між цими навичками існує тісний взаємозв'язок і взаємозалежність. Так, хороше звучання голосу залежить від правильного дихання, ясної дикції, гарної співацької постави. Кожна навичка є складною дією, яка вимагає уваги до себе, систематичної й наполегливої роботи по її формуванню. Зокрема, навичка володінням звуком включає в себе атаку звука, звукоутворення, використання резонаторів, чисте інтонування, зглажування регістрів, звуковедення, володіння динамікою, рухливість співу тощо.

Спів — дуже складна  дія, адже учень має одночасно  вільно видобувати, правильно формувати  вокальний звук, чисто інтонувати, виразно фразувати, чітко вимовляти слова, співати узгоджено з усім класом. Зрозуміло, що складність співу вимагає послідовної систематичної й наполегливої роботи по формуванню вокально-хорових навичок. Слід пам'ятати, що навички повинні формуватися у процесі роботи над музичним твором, а не над самими навичками. Формування навички — не самоціль, а засіб співацького виховання. Навчання співу має бути тісно пов'язане з розвитком музичного слуху і музичним розвитком особистості дитини. , 3 перших уроків у школі слід звертати увагу дітей на якість звучання, вчити їх розрізняти красивий спів, оцінювати його, прагнути до правильного виконання. Щоб виховати у дітей свідоме й критичне ставлення до співу, слід постійно запитувати їх, чи правильно й красиво проспівана пісня, чи сподобалося їм власне виконання тощо.

У 4-му класі розучується  українська народна пісня "Вийди, вийди, Іванку". Труднощі виникли з інтонуванням квінти, що складає основне інтонаційне зерно мелодії. Використовуючи нотний запис, діти проспівують мелодію, окремі фрази, відлічують пульсацію чвертями, проплескують ритмічний рисунок, рухом руки підкреслюють довгі . звуки мелодії. Паралельно з цим з'ясовується розмір пісні, визначається лад (мінор), тональність (мі мінор). Час минув, але емоційного задоволення від твору так і не спостерігалося, виконання пісні не поліпшилося. Це сталося через ігнорування думки Д. Кабалевського про те, що для учнів не повинно існувати вправ і правил, відокремлених від живої музики, які вимагають заучування й багаторазових повторень [16, с. 27].

Зрозуміло, що саме по собі формування навичок співу — не є недоліком. Проблема в тому, як воно здійснюється. Не випадково кращих учителів вирізняє вміння приховати технічну роботу в художню оболонку. Вони у вокально-хоровій діяльності створюють образ, а вже потім шукають засоби його втілення у співі. Кожен окремий виконавський елемент шліфується через уточнення образу, встановлення асоціативних зв'язків і порівнянь.

Не варто збільшувати кількість часу на спів за рахунок інших видів діяльності. Значного ефекту при одному-двох уроках музики на тиждень це не принесе, але зашкодить глибшому проникненню у музику, оволодінню школярами музичною культурою.

Не слід спрощувати зв'язок окремих творів з темою уроку. Якщо, наприклад, при виконанні української народної пісні "Ой, на горі та й женці жнуть" буде досягнута справжня задушевність, щирість — це стане важливим ступенем до розкриття теми, пов'язаним зі складною вокально-хоровою роботою. Підкреслимо, що будь-яка пісня може бути використана для розкриття багатьох тем, адже всі вони виходять з єдиного музичного мистецтва. Чітке розуміння зв'язку пісні з темою допоможе визначити напрям, у якому має йтися на уроці вокально-хорова робота.

Розучування колискових пісень корисне для формування співацьких навичок кантиленного звучання. Крім того, пісні цього жанру, мабуть, більше, ніж інші, можуть бути використані в побуті: дитина проспівує їх, заколисуючи молодшого братика або сестричку. (Наприклад : "Ой ну, коту, коточок", "Котик волохатий", Котику сіренький").

Досвід молодших школярів незначний, у співвідношенні пояснень і показу більшу роль має відігравати приємний, виразний, правильний спів учителя. Пояснення мають опиратися на співацький досвід учнів, на образні аналогії, порівняння з слуховими, зоровими, просторовими, руховими відчуттями.

Співацьке дихання. Правильне співацьке дихання є основою вокальної техніки. Від набуття навички співацького дихання значною мірою залежить формування навичок звукоутворення і дикції.

Існують різні типи співацького  дихання. У сучасній вокальній педагогіці найбільш визнаним є так званий косто-абдомінальний (costa — ребро, abdomen - живіт) тип дихання. У ньому беруть участь нижні ребра і діафрагма, м'язи черевного преса.

Типовий недолік у дітей  — поверхове, неглибоке (так зване  ключичне) дихання, яке зовнішньо  виражається у підніманні плечей.

Для розвитку співацького  дихання не слід звертатися до відокремлених  від звука вправ, оскільки вони малоефективні. Робота дихальних м'язів під час  співу тісно пов'язана з роботою  гортані і верхніх резонаторів. Тому співацьким дихання стає тільки у процесі фонації.

Правильність співацького  дихання залежить від правильності вдиху, який може бути різним залежно  від характеру пісні. Перед тим, як співати пісню, що йде в помірному або повільному темпі, треба взяти спокійне, глибоке дихання. Коли ж пісня виконується в швидкому темпі, то вдихання і перед початком співу, і між фразами буде швидким, коротким. Характер вдиху залежить від виразного диригентського жесту вчителя.

Набирати повітря треба  безшумно, не піднімаючи плечі, так, щоб  нижні ребра розсувалися трохи  вбік і живіт ледь помітно випинав  уперед. Вдих рекомендується проводити одночасно через ніс і рот. Під час вдиху в дітей має виникати відчуття легкого позіхання, яке розширює глотку і готує форму резонаторів. З самого початку слід привчати дітей брати дихання за рукою вчителя.

Регулятором тривалості співацького  вдиху є довжина музичної фрази. На початковому етапі важливо  вибирати твори з короткими музичними  фразами. Якщо музична фраза виявилася  для дітей надто довгою, то у  процесі розучування її можна трохи прискорити, а потім сповільнити до потрібного.

 Під час вдоху необхідна  невелика затримка дихання, потім  починається поступовий видих.  Відсутність моменту затримки  дихання, потрібної для накопичення  необхідного тиску під голосовими  складками, викликає інтонаційно неточний звук.

Найбільш складним у співацькому  диханні є економне видихання  під час співу, розподіл повітря  на цілу фразу. У співака повинне  бути таке відчуття, ніби він не видихає  повітря під час співу, тобто  відчуття "опори" на дихання. При  збереженні під час видиху вдихального  відчуття голос звучить, незалежно  від нюансу, соковито й наспівно. І навпаки, спів на залишковому диханні  позбавляє звучання цих якостей, робить його безте-мбровим і в'ялим.

Слід домагатися того, щоб  діти до кінця доспівували кожну  музичну фразу в пісні. Вимога доспівувати мелодію красивим звуком до кінця фрази не передихаючи, підтримана показом руки вчителя, завжди дає хороші наслідки, якщо таке завдання посильне дітям. Конкретне, зрозуміле завдання допомагає учневі організувати своє дихання.

Учителю слід враховувати, що при голосному співі порушується  злагоджена робота співацького апарату: дихання стає напруженим, судорожним, м'яке піднебіння — цасивним, голосові складки втрачають пругкість і рівномірність коливання. Щоб уникнути напруженого, форсованого звучання, не слід вдихати надто багато повітря. Надмір повітря, тиснучи на складки, призводить до неточної інтонації. Від перебору повітря виникає м'язове напруження в голосовому апараті, у тому числі й зажатість артикуляційних органів, що веде до погіршення дикції, швидкої втомлюваності.

У хоровому співі велике значення має ланцюгове дихання, при якому співаки передихають  у різних місцях фрази. Це потрібно для того, щоб досягти безперервності звучання там, де цього вимагає музичний образ.

Ланцюгове дихання здійснюється у такий спосіб: учитель ділить учнів хорової партії на кілька груп і намічає для кожної групи різні місця передихання. Саме передихання здійснюється м'яко, після непомітного зняття звука і наступного його продовження без поштовху.

Так, у 4-му класі при вивченні теми "Музика мого народу" сольфеджування народної пісні "Ой, гиля-гиля, гусоньки, на став" спрямовується на усвідомлення мелодичної наспівності української народної музики як найхарактернішої властивості. Тому під час співу виховання навички кантилени виступає не як самостійне вокально-хорове завдання, а в контексті розучування української народної пісні, підкреслюючи її виразність.

Співацька дикція. Співацька дикція — це ясність, розбірливість, правильність вимови тексту у співі. Вона є наслідком знання і розуміння тексту, відчуття музичного образу і бажання донести його до слухачів, систематичної роботи над формуванням навички словоутворення.

Вокальна дикція вимагає активності артикуляційного апарату, який складають такі голосоутворюючі органи: губи, язик, м'яке піднебіння, щелепи, гортань з голосовими складками, зуби. Млявість артикуляції (малорухливі губи, язик, нижня щелепа, маловідкритий рот) є однією з причин поганої дикції при співі — голосні і приголосні не мають необхідної ясності та чіткості, звук набуває одноманітного й невиразного характеру.

Учитель повинен знати  механізм вимови, щоб контролювати дії дітей, а зустрівшись з  неправильною вимовою, показати і пояснити учням техніку утворення звука. Зокрема, "при вимові голосної а  нижня щелепа опускається і рот розкривається найсильніше, на у губи витягуються, на о рот повинен мати форму овалу тощо. Залежно від характеру пісні вимова приголосних може бути твердою або м'якою. Деякі приголосні (наприклад р), треба здовжувати, наче подвоювати (рр...), деякі промовляти коротко (с, ш, т), особливо наприкінці слова. Діти часто неохайно вимовляють приголосні, що замикають слово. У таких випадках, крім пояснення і показу, дуже допомагає диригентський жест точного і легкого зняття звука.

Слід поступово підводити  школярів до засвоєння основного  правила вокальної орфоепії: приголосний звук, що замикає склад, відноситься при співі до наступного складу, даючи голосному звуку свободу і час для звучання. Спочатку діти засвоюють це правило, наслідуючи вчителя, а далі починають свідомо підходити до відкриття складів. Можна для наочності виписувати слова пісні на дошці, "неправильно" ділити їх на вокальні склади:

Ще-дрі-во-чка ще-дру-ва-ла, до ві-ко-нця при-па-да-ла:

"Чи вже на-пе-кла?  Не-си ско-рі-ш до ві-кна!"

Учні, як правило, погано відкривають  рот при співі, у них малорухлива  нижня щелепа, напружені м'язи, які  її піднімають, що стає причиною горлового призвуку. При затиснутій нижній щелепі неможлива хороша вокальна дикція, оскільки ротова порожнина мала для формування вокальних голосних.

Щоб діти під час співу  добре відкривали рота, треба, щоб  вони розуміли смисл слів, виділили головне слово, яке визначає зміст  фрази. Затискування щелепи нерідко  має психологічні причини: сором'язливість, страх. Тому велике значення має доброзичлива атмосфера на уроці.

Хорошого відкриття рота домагаються на голосних а, о, у. Корисні вправи на дай, най, гай, май тощо. Сполучення ай примушує добре відкривати рота, опускаючи нижню щелепу. Можна використати такий прийом: легким нажимом пальця на підборіддя допомогти нижче опустити нижню щелепу. При неодноразовому повторенні цього руху опускання щелепи стає звичним рухом. Діти можуть перевіряти правильність відкривання рота шляхом нажиму пальцем на щоку. Якщо палець проходить між зубами, — рот відкритий правильно.