Ідейне та організаційне оформлення християнства

Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі анімістичні  уявлення, багато чого з іудейського  фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського  вчення про месію. Саме виникнення християнських  сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською  мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.

Проповідницька  діяльність месіанських іудейських сект, зокрема есеїв.

В Іудеї в цей час  продовжується інтенсивне релігійне життя, утворюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони займали жрецькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консервативної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фарисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чистоти.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, головним чином, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотримувалися аскетизму, багато з них були безшлюбними. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом вони поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожертвування, але заперечували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у всевладність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та потойбічне життя. Вивчення священних книг було обов'язковим кожного з них. В общини есеїв здебільшого йшли знедолені люди. Цим вони висловлювали свій пасивний протест проти існуючого суспільства. Вважають, що есеїв було близько 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.

Поширення східних  релігій: мітраїзм, культ Озіриса  та ін..

Релігії давніх народів Передньої  Азії та Ірану. На протязі багатьох тисяч років людство розвивалося дуже повільно. Повільно розвивалась не тільки матеріальна але й духовна культура, зокрема релігійні вірування. Існує думка що таке уповільнення розвитку людства є результат панування магії.

Релігія Єгипту складалась під час засвоєння долини річки  Ніл і утворення єдиної держави. Вона увібрала в себе багато племінних  релігій і релігійних вірувань, мала багато елементів ранніх форм релігії і головне магії.

В ІV-ІІІ т. до н. е. давньоєгипетські держави - номи злились в єдину  державу на чолі з обожненим правителем - фараоном. Але різні номи зберігали  своїх архаїчних богів - тотемів, які з часом перетворились  з родових в територіальних: барана, корову, шакала, павіана, крокодила, кішку, шуліку, водяну лілію, змію, бджолу.

Одним з найдавніших і  складних в Єгипті був землеробський  культ. Божествами плодючості в Єгипті були різні боги, але головним був Осіріс. Він зображувався з рослинними атрибутами. Єгиптяни кожний рік святкували смерть і воскресіння Осіріса. В цих образах Осіріс уособлював хліб.Згідно з міфом він був вбитий своїм братом Сетом, тіло його було розрубано на шматки і розкидано по всім частинам країни. Сестра-дружина Осіріса богиня Ісіда зібрала шматки тіла бога і народила він нього сина - бога Гора, який вбив Сета і воскресив свого батька. Цей міф уособлював посіяне і проросле збіжжя. Культ Осіріса і особливо Ізіди, був надзвичайно поширений не тільки в Єгипті, але й в Середземномор`ї.

На відміну від Єгипту де дуже рано склалися централізовані держави в Межиріччі існувало багато держав, що змінювали одна одну. (Шумер, Аккад, Асірія, Вавилон).Внаслідок цього там не склався культ, обожнення царів (фактично вони мали прерогативи першосвященника). Поступово з родоплемінних богів, які мали переважно антропоморфний характер (сліди тотемізму тут простежуються не яскраво) формується головний пантеон. До нього належали: Ану (небо), Еа (людини-риби) та Енліль (дух, вітер, тінь).

Шумерська міфологія була не тільки багатою, але й вплинула на релігійні уяви багатьох народів. Міф про всесвітній потоп вважається шумерського походження. Як зазначають дослідники-шумерологи, в Шумері були винайдені гончарне коло, колесо, плуг, закладені основи наукових знань. Звідти пішли звичаї поділяти тиждень на дні, назви сузір'їв зодіаку, сама астрологія, астрономічні знання і т. ін.

Релігія давніх іранців одна з найдавніших і відома під  різними назвами: маздеїзм - від головного  бога Ахурамазди, зороастризм - від  імені легендарного засновника релігії  пророка Зороастри (Заратустри): релігія  Авести (авестизм) - від назви священної  книги, вогнепоклонство - від культу вогню, пізніше - від бога Мітри - мітраїзм. Існуюча і зараз але вже дуже змінена релігія називається парсизм.

Разом з авестійськими  богами і духами іранці зберігали  культ давнього бога Мітри який уособлював сонце, вірність. Культ Мітри поширився не тільки в Передній Азії але й в Римі (особливо серед легіонерів). Його зображували великим воїном, переможцем великого бика. День його народження справляли в день зимового сонцевороту - 25 грудня. Мітра вважався захисником і спасителем.

Маздаїстський культ складався  в принесенні жертв, обрядових очищеннях, шануванні священного вогню. Культові обряди здійснювались жерцями - атраванами.

Пройшовши складну еволюцію на протязі тисячоліть зороастризм  вплинув на формування іудаїзму, мітраїзму, маніхейства, християнських єресей павлікіан і катарів. У наш час зороастризм елементи зороастризму простежуються серед інших релігійних вірувань. Сліди впливу маздаїзму зберігаються до нашого часу у деяких народів Кавказу, особливо в поховальному обряді (осетині, інгуші).

Ідейний вплив  філософських ідеалістичних теорій: неоплатонізм, стоїцизм, гностицизм, вчення Філона Олександрійського.

Стоїцизм.

В Афінах у IV ст.. до н. е. виникла і вже в умовах еллінізму - у рамках зруйнованої імперії Олександра Македонського - розвивалася філософська школа стоїцизму. Оскільки  учні цієї школи збиралися для навчання в одному з портиків Афін, то їх і назвали стоїками. Засновником школи і її найбільш видатними діячами були Зенон з Кітона (336 - 264) і Хрізіпп (280-205).

    Стоїки вперше в історії  філософської думки поставилися до філософії, як до своєї професійно-педагогічної роботи. Вони багато зробили для збереження, систематизації, аналізу і передачі прийдешнім поколінням накопичених філософських знань. Усю суму знань того часу вони розподілили на Логіку, назвавши її огорожею філософії, Фізику - плодоносною лозою й Етику - плодом філософії. Стоїки запропонували свою, розширену систему філософських категорій, вони розвивали ідеї Логіки Арістотеля і додали до неї новий розділ -  логіку висловлювань.

Вироблені стоїками принципи моралі рабовласницького суспільства (мораль для багатих - одна, а мораль для знедолених - зовсім інша), особливо такими представниками римської, латиномовної філософії,  як Сенека, Епіктет, Марко Аврелій, вплинули на формування ідеології християнства, а через нього - на всю культуру християнізованих народів. Стоїцизм теоретично і словесно зміцнив християнський космополітизм; вчення про рівність перед Богом усіх людей, не залежно від їхньої нації і соціального стану; проповідь терпіння, необмеженої любові до ближніх, включаючи любов до своїх ворогів  тощо.

Слід зазначити, що стоїки закликали своїх послідовників "прожити непомітно" ("Lafe biosas" - Проживи непомітно!), не втручаючись в соціально-політичні "чвари", не чіпляючись за життя. Слідуючи  своєму вченню, видні представники стоїцизму, досягши старості чи потрапляючи в скрутне становище, нерідко закінчували свій життєвий шлях самогубством. Так, засновник стоїцизму Зенон з Кітона , важко занедужавши, повісився; його учень Клеанф уморив себе голодом; Сенека, утративши підтримку свого вихованця, тирана Нерона, перерізав собі вени.

Неоплатонізм Філона  Олександрійського.

На початку нашого літочислення рабин Філон Олександрійський (20 до н.е. - 54 роки н.е.)  зробив спробу сполучити філософське вчення Платона з віровченням біблійного іудаїзму. На основі філософії Платона і тексту Біблії він створив концепцію про єдиного Бога, що діє в світі через породженого ним, Богом, Логоса. Цього єдиного Бога він ототожнив з біблійним богом Ягве, а його Логос - з біблійним Ангелом бога Ягве. Творчість Філона Олександрійського, вийшовши за рамки іудаїзму й олександрійської діаспори євреїв, поклала початок утворенню філософії неоплатонізму, видними представниками якого були Амоній Саккас,  Ямвліх, Плотін, Порфирій, Прокл, імператор Юліан Відступник.

Творчість рабина Філона Олександрійського (а пізніше і всього неоплатонізму) і стоїка Сенеки зробили вирішальний  філософський вплив на формування християнського релігійного світогляду. В рамках християнства звульгаризована філософія  греко-римського світу піддалася  ще більшої вульгаризації в різних напрямках гностицизму. Гностики Валентин, Василід, Маркіон, Монтан і багато інших сприяли виходу християнства за національні рамки євреїв на простори народів усієї римської імперії. У той час гностицизм перестав бути філософією в прямому значенні цього слова. Головна мета гностиків, як вони самі постійно заявляли, полягала не в тім, щоб відповісти на проблеми світогляду, а в тім, щоб повідомити  людям такі знання, що допоможуть їм досягти порятунку в потойбічному світі.

Християнство скористалося плодами вульгаризації античної філософії для зміцнення свого  світогляду. Після завоювання панівного  становища, а потім  і статусу єдиної державної релігії,  воно рішуче виступило проти язичеської античної культури.  У цих умовах антична філософія була піддана загальному приниженню. Її школи одна за однією закривалися. Найбільшу терпимість християнство виявило до філософії неоплатоніків. У цій школі одержали добогословську освіту усі творці  канонічного християнського віровчення: Климент Олександрійський, Оріген, Кирило Єрусалимський, Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Назіанзін,  Афанасій Великий, Августин і багато інших. Стараннями цих Батьків і Вчителів церкви філософське вчення  неоплатоніків про Трійцю, про Логос-Сина Божого, про животворящого Духа Святого, про творення  з нічого, про спокуту і  багато іншого було перенесено в рішення церковних соборів і канонізоване, як власне християнське віровчення.

Неоплатонізм в нових  історичних умовах, з одного боку, вичерпав себе, а з другого, -  його філософські  запаси були вичерпані християнськими богословами.   Таким чином,  остання філософська школа античності була також приречена. У 529 році боголюбивий  і святий візантійський імператор  Юстиніан Великий видає спеціальний  Декрет про закриття останньої, в  Афінах, школи неоплатоніків, а діяльність язичницьких філософів забороняє. На цьому історія античної філософія припинила своє існування.

Гностицизм.

В ІІ ст. на основі східних філософсько-релігійних та еліністичної філософії виникло вчення - гностицизм. Гносис - з грецькоі означає знання, пізнання. Гностики стверджували що розумом можна пізнати тайну Бога і сутність світу. В основі гностицизму лежав дуалізм і дуалістичні протиставлення світлого, доброго духа і темної, повної страждання не матерії. Добрий великий бог Плерома (гр. повнота) не міг бути творцем такого невдосконаленого світу. Світ створений іншим, злим духом (Яхве). Між світом добра і твірним світом нема контакту. Але є посередник Логос (слово, смисл, розум), який може спасти людство, але не все, а тільки обраних людей духу (пневматиків). Вчення про Логоса перейшло в християнство, але спроби відкинути Вітхий Завіт було засуджено.

Особистість засновника християнства – Ісуса Христа.

Опираючись на  християнські вчення, їх засновником  є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

Ісус  Христос (давньоєвр. іепзиа — спасіння, грец. Спгіозіоз — помазаник). За християнською традицією, він вважається боголюдиною, що поєднує божественні та людські начала, постаючи як друга іпостась Святої Трійці — Бог-син.

Згідно з Біблією народився  він у розташованому на південь  від Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це узгоджується з твердженнями єврейського пророка Міхея про  те, що у Віфлеємі народиться вождь, який врятує народ Ізраїлю) внаслідок  непорочного зачаття від Святого  Духа Діви Марії, яка була дружиною тесляра Йосипа. Сталося це 750 р. за римським літочисленням. З цього моменту християни ведуть своє літочислення. Народження немовляти відбулося у пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому місцеві пастухи. Восьмого дня після народження немовля було названо Ісусом і над ним було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі відбулося його ритуальне посвячення Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер, але їхніх імен у Євангеліях не названо. Дізнавшись про народження Бога (а це передрікали і східні волхви), іудейський цар Ірод наказав знищити у Віфлеємі всіх новонароджених хлопчиків. Тому Йосип і Марія змушені були втекти з маленьким Ісусом у Єгипет, звідки повернулися лише після смерті Ірода, оселившись у своєму містечку Назареті, де Ісус прожив до тридцяти років, нікуди не вибираючись звідти. Щорічно на Пасху відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть, знав грамоту, бо часто цитував Старий Завіт. Не маючи систематичної іудейської освіти, він усе-таки привернув до себе увагу служителів храму. Коли Ісусові виповнилося тридцять літ, відбулися надзвичайно важливі події його життя. Він залишив сім'ю, отримав у водах Йордану хрещення проповідником Іоанном, який, очевидно, був фундатором нової релігії, ще до Христа проповідував прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обливання новонароджених. Після цього Ісус більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитві й посту, перемігши в духовному поєдинку спокусника Диявола. Невдовзі почав свою трирічну проповідницьку діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум, Харазин, Магдала. У його проповідях ішлося про те, що ось-ось настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в Єдиного Бога, покаятися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус називав себе. Слово Ісуса знайшло багатьох прихильників, які повірили йому, пішли за ним. Дванадцять його учнів і послідовників стали апостолами. Ширилася навколишніми місцями слава про нього і як чудотворця, який лікує хворих, воскрешає мертвих, перетворює воду на вино...