Ідейне та організаційне оформлення християнства

У наступні десятиліття відомі декілька спроб поновити вплив олімпійської релігії замість християнства. Усі вони зазнали невдачі і наприкінці IV ст. за правління Феодосія І Великого (379—395рр.) християнство остаточно ствердилась як єдина офіційна релігія Римської імперії.

 

Перетворення  християнства на державну релігію Римської імперії.

Едикт римського імператора Феодосія І Великого мав для Європи далекосяжні наслідки: цей маніфест про віру слугував основою для  злиття іудейсько-християнської релігії  з грецько-римською культурою.

Аж до Нікейського собору, який був скликаний 325 року, християни  в Римській імперії зазнавали  переслідувань: у них відбирали  майно, церкви спалювали. При імператорі Диоклетіані (близько 245 – 316 рр.) гоніння  посилилися. Диоклетіан прагнув відновити  старі язичницькі традиції та перетворити  їх на свого роду державну релігію. Однак його антихристиянська політика виявилась неспроможною. Кінець їй поклав Костянтин І (близько 285 - 337 рр.), який став імператором після Диоклетіана.

Римська імперія мала добре  організоване військо та відлагоджений  механізм державного управління. Загальний  економічний простір забезпечував достойний рівень статків. Громадянські права, які були даровані всьому населенню  імперії, сприяли його єдності. Різні  погляди зберігалися лише в питанні  віросповідання.

Нікейський собор

Щоб підвести риску під  давньою релігійною суперечкою між  єпископом Олександром та пресвітером  Арієм, імператор Костянтин запросив християнських священнослужителів 19 червня 325 року на Собор в Нікею (зараз – Ізник, населений пункт  у Туреччині, в околицях Стамбула).

Метою Собору, для участі в якому прибуло 318 єпископів, а  також чимало пресвітерів та дияконів, було зовсім не піднесення християнства на рівень державної релігії, а врегулювання релігійних суперечок заради стабілізації Римської імперії.

Собор, який став першим Вселенським  собором християнської Церкви, відбувався близько двох місяців. Після тривалих дебатів імператор Костянтин  І став на бік єпископа Олександра та його однодумців. Собор проголосив божественність Духа Святого і його рівність Отцю та Сину. Аріанство засудили. З визначенням головних доктрин  християнства й підписанням формули  християнського віросповідання (так  званого Нікейського символу  віри) переслідування християн припинилися.

Маніфест віри

Незабаром у прихильників християнства з’явився новий привід для святкування. 27 лютого 380 року східноримський імператор Феодосій І Великий (347-395 рр.) в присутності західноримського імператора Валентиніана ІІ (371-392 рр.) та його зведеного брата, співправителя  Граціана (359-383 рр.), підписав в Салониках  едикт про віру, який проголошував християнство державною релігією та забороняв проведення язичницьких обрядів.

Едикт під назвою Cunctos populos не тільки забезпечував християнству особливий статус, але й відкривав дорогу для переслідувань єретиків та іновірців. В ньому імператор Феодосій наказував всім народам, які перебували під його владою, сповідувати віру за Нікейським символом, ухваленому на І Вселенському соборі.

Згідно з едиктом, у  Римській імперії кожна людина мала сповідувати віру в тій її формі, в якій проповідував святий Петро  в Римі і якої дотримувалися мужі апостольської святості – римський єпископ Дамас і олександрійський єпископ Петро. Це означало уявлення про Бога як про єдиносущну і нероздільну  Святу Трійцю – Отця, Сина та Святого  Духа.

«Послідовникам цього  віросповідання, - говорилося в едикті, - ми наказуємо називатися православними  християнами, інших ми вважаємо душевнохворими й божевільними, засуджуємо їх нести  безславність єретичного вчення, зборам же їх не приписуємо йменуватися церквами. Окрім вироку божественного правосуддя, вони повинні будуть зазнати суворих  покарань, яким зволіє їх піддати наша влада, керована небесною мудрістю».

 

Роль перших семи Вселенських соборів.

Вселенські собори - зібрання ієрархів християнської церкви з усього світу, які обговорюють і ухвалюють догми віри і правила поведінки віри. Православна церква визнає сім вселенських соборів.

Загальний період Вселенських  Соборів охоплює час від IV ст. до половини ХІ ст., тобто час від  Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., час від християнства апостолів  і мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є період розвитку і формування основних догматів, які складають Вселенське віросповідання.

У перших трьох століттях  Християнська Церква свої загальні потреби  відносно догматичних питань і канонів  вирішувала на Соборах єпископів, а  з IV ст. соборна форма з’ясування різних церковних питань досягає повного свого розвитку.

Причиною початку процесу  формування християнських догматів була потреба у визначенні засад  та меж (ортодоксії) християнської доктрини. Вважається, що церква, виголошуючи  своє віровчення у формі догматів, надихається силою Святого Духа і утверджується авторитетом  свого глави Ісуса Христа. Основні  догмати християнства формувалися  та проголошувалися на перших семи загальноцерковних, тобто Вселенських (IV—VIII ст.) соборах.

І Вселенський  собор. У 325 р. у м. Нікея за імператора Костянтина Великого, який виступив у ролі судді в богословських суперечках, було скликано І Вселенський собор. Робота собору тривала місяць. Весь цей час безперервно велась полеміка щодо аріанства — вчення александрійського пресвітера Арія, який відкидав постулат про божественну сутність та передвічне народження Ісуса Христа від Бога-Отця. Арій вчив, що Син Божий є творінням Божим, хоча і найвищим з усіх. Тобто він розглядав Ісуса Христа не як Бога, а як історичну особу. Однак більшість не погодилася з Арієм. Тому до Символу віри було внесено визначення особи Ісуса Христа як «Бога істинного від Бога істинного» та «народженого, не створеного». Підсумковий документ підписали всі, за винятком самого Арія та ще двох присутніх, за що їх і вигнали. Після завершення роботи собору Костянтин влаштував для його учасників розкішний банкет, про який християнський історик Євсевій писав, що він скоріше нагадував чудовий сон.

На цьому соборі також  було прийнято перші сім пунктів  Символу віри та ухвалено відзначати свято Воскресіння Ісуса Христа (Пасху) у першу неділю після першого  весняного рівнодення, яке буває  між 4 квітня та 8 травня.

II Вселенський  собор. Після І Вселенського собору релігійна боротьба тривала. Імператора Феодосія, який успадкував владу у 378 р. і за своїми поглядами належав до антиаріанської партії, постійно турбували богословські суперечки на Сході. Тому у 381 р. він скликає у Константинополі черговий — II Вселенський собор. До порядку денного було внесено чотири основних питання. По-перше, було підтверджено Символ віри, прийнятий на І соборі в Нікеї, що поклало край аріанству. По-друге, до рішення нікейського форуму додали ще один пункт: Святий Дух виходить від Отця. Відтак II собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом-Отцем і Богом-Сином. Не погодившись із цим постулатом, 36 єпископів залишили собор. По-третє, собор засудив погляди такої теологічної течії в християнстві, як аполінаріанство. Аполінарій (310—390) — антиаріанин, що хотів особливо наголосити на тому, що Ісус є цілковито Богом. Цим він фактично відкидав другу половину вчення: Ісус цілковито є людиною.

Рішенням собору Нікейський Символ віри було доповнено п´ятьма  новими постулатами: про Святого  Духа, про церкву, про воскресіння  мертвих, про хрещення та про майбутнє життя після смерті. Так Символ віри набув завершеного змісту і  слугує дороговказом для християн і  в наші дні.

Четвертий пункт порядку  денного не мав нічого спільного  з христологічними суперечками, проте відображав постійну боротьбу за першість серед церков.

III Вселенський  собор. Щоб покласти край дискусіям в 431 р. у м. Ефес імператор Феодосій II (408—450) скликав III Вселенський собор. Собор, засудивши вчення Несторія (несторіанство) як єресь, ухвалив визнавати в Ісусі Христі з часу його втілення (Різдва) єдність двох природ: божественної і людської, а отже, сповідувати Ісуса Христа як істинного Бога та істинну Людину. Собор проголосив визнання Пресвятої Діви Марії Богородицею. Було також остаточно затверджено текст Нікео-Константинопольського Символу віри і категорично заборонено вносити до нього будь-які зміни і доповнення. Патріарха Несторія відправили в заслання.

IV Вселенський  собор. Відбувся за імператора Маркіана (450—457) 451 р. у м. Халкидон. У ньому брало участь більше 500 єпископів. Він став найбільшим представницьким зібранням за всю історію раннього християнства. Собор розглядав чергову теорію про природу Ісуса Христа — євтихіанство, автором якої був архімандрит одного з константинопольських монастирів Євтихій. Його вчення мало й іншу назву — монофізитство (гр. monos — один, phisis — природа). Євтихій стверджував, що людська природа в Ісусі повністю поглинута Божеством. Тому в ньому слід визнавати винятково божественну природу. Халкидонський собор рішуче засудив монофізитство, знову проголосивши, що Ісус Христос є водночас істинним Богом й істинною Людиною. Згідно зі своєю божественною суттю він вічно народжується від Отця. Відповідно ж до людської природи він утілився від Діви Марії й у всьому, крім гріхів, рівний людям.

V Вселенський  собор. До поділу 1054 р. християнства на православ´я і католицизм відбулися ще три Вселенські собори. V Вселенський собор у 533 р. у м. Константинополь було зібрано з приводу суперечок, що не затихали між послідовниками Несторія, з одного боку, і Євтихія — з іншого.

VI Вселенський  собор. У 630 р. знову у м. Константинополь розпочав роботу VI Вселенський собор. Він був покликаний засудити монофелітів, які, хоч і визнавали в Ісусі Христі дві природи — божественну і людську, але наполягали на наявності єдиної волі — божественної. Друга сесія цього собору відбулася через 11 років (641) у Грульських царських палатах. Собор затвердив правила внутрішнього церковного управління, а саме: 85 правил Святих Апостолів, правила шести Вселенських і семи помісних соборів, а також правила 13 отців церкви (найавторитетніших священнослужителів). Згодом ці правила було доповнено правилами VII Вселенського та ще двох помісних соборів — утворився «Номоканон» («Керманична Книга»), який є основою, правовим кодексом церковного управління православної церкви.

VII Вселенський  собор. Останній у церковній історії, VII Вселенський собор працював у 787 р. в м. Нікея. На ньому було відновлено поклоніння іконам і засуджено іконоборство.

Римською католицькою  церквою визнаються Вселенськими і  собори, проведені вже без участі православних. Їх нараховується 21. Останній із них — II Ватиканський — збирався у 1962—1965 pp. Тоді було переглянуто напрями  роботи церкви у зв´язку з її новими географічними масштабами й культурними  змінами у світі. Православні  визнають тільки сім перших Вселенських  соборів, протестанти — перші  чотири.

Діяльність та значення Вселенських  Соборів важко переоцінити, оскільки проблеми, підняті й висвітлені в  них, дають змогу краще зрозуміти  та осмислити процес формування християнської  догматики та церковних канонів  і традицій, що, зрозуміло, допомагає  на сучасному етапі розвитку Християнської  Церкви об’єктивно аналізувати її теологічні і конфесійні особливості, а також характеризувати й  вивчати аспекти державної діяльності і теоретичні богословські тенденції  відносно загальних трансформаційних явищ у її внутрішній ієрархічній  структурі.

 

 

3. Біблія як священна книга християн і культурно-історичний феномен.

Структура Біблії.

Сама книга, яку називають  «Біблія», складається із двох основних частин — це Старий Заповіт і  Новий Заповіт. В основі назви «Заповіт» (від івр. ברית — угода, договір, союз, заповіт) лежить ідея угоди Бога з усім людством: у Старому Заповіті розповідається про союз Бога із народом; у Новому Заповіті — про союз Бога з людством через Ісуса Христа.

Для християн священними є  обидві частини Біблії. Проте для  євреїв, прихильників іудаїзму, — священною  лише перша частина і тому вони взагалі не користуються терміном «Старий  Заповіт». Натомість виділяють три  частини Святого Письма:

Тора (івр. תורה) — «Вчення» або «П'ятикнижжя Мойсеєве»;

Невіім (івр. נביאים) — «Пророки»; та

Кетувім (івр. כתובים) — «Писання».

Поєднання початкових літер  цих назв творить акронім (івр. תנ"ך), який читається як «ТаНаХ». «ТаНаХ»  — і є назвою єврейського (іудейського) Священного Тексту.

Залежно від згрупування  біблейських текстів, іудейська  Біблія налічує у своєму складі 22, 24 або 27 книг.

Старий Заповіт

Старий Заповіт  або Старий Завіт — перша частина Біблії, що по обсягу складає близько трьох четвертих усієї Біблії. Старий Заповіт нараховує 50 книг у православних, 45 у католиків, та 39 у протестантів, написаних переважно староєврейською мовою. У них розповідається про створення світу, гріхопадіння, взаємини Бога з вибраним ним народом Ізраїлю. Через увесь Старий Заповіт простежується обіцянка Бога відновити посередництвом Месії (спасителя) зруйновані гріхом відносини із Богом. Головна ідея Старого Завіту — договір Бога Ягве з обраним єврейським народом. Умови договору зводяться до двох основних положень:

«Я — Бог  Ягве: нехай не буде для тебе інших  богів, окрім мене»

«Не рідніться  з іншими (язичницькими) народами»

Структура Старого Завіту, яка складається з чотирьох головних груп:

Доісторичні книги;

Історичні книги;

Навчальні (поетичні) книги;

Пророчі книги.

Новий Заповіт

Новий Заповіт — друга частина Біблії, що містить у собі 27 книг. У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоби він помер за людей і таким чином відкупив їх (від успадкованого ними від першого чоловіка Адама, та його дружини, Єви) гріха (про що розповідається і у Старому Заповіті). Будучи на землі, і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких зрадив його) і доручив їм поширювати його вчення по цілому (знаному в той час) світі.

Окрім самої Євангелії  у Новому Заповіті, є і інші книги, де розповідається і стає відомо про  виникнення та існування перших общини християнства. Апостоли у своїх посланнях (листах) до церков навчають то́му, що́  саме необхідно для спасіння, а  також надають поради для повсякденного  життя.

Остання книга Нового Заповіту: Об'явлення — символічною мовою розповідає про другий прихід Христа на землю в якості Царя Божого Небесного Царства; про кару для тих, хто не повірив у Христа і не виконував його волю; про вибір співцарів у його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто збудоване Богом; про знищення роспустниці, названою «Вавилон Великий», символічним звіром; про війну Бога з земними царями — Армагеддон, провокуємі Божим ворогом — Дияволом.