Ідейне та організаційне оформлення християнства

Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних  положень. Положення ці відкриваються  як розумом, так і вірою. В тих  випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування  істин розуму ("природного богослов'я"). "Природне богослов'я" — найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного  неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї  спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійсь-кого. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття  Божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер.

У першому доведенні стверджується: "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше", тобто саморух  предметів неможливий, що потребує від нас віри в першодвигун, або  в Бога. Друге доведення виходить з арістотеліського поняття "продуктивної причини". Так само, як і в першому  доказі, міркування доводиться до висновку про існування первинної "продз-ктивної  причини", якою і є Бог. Третє  доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру  світу. Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути лише надприродне — Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким абсолютнім мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арістотелівського розуміння причиновості як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причинове обумовлений, то він і цілеспрямований, отже має бути той, хто цілеспрямо-вує існування світу.

У філософському підґрунті  свого богослов'я Фома спирається головним чином на Арістотеля. У  вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття  — і існуюче в дійсності, і  тільки можливе — може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми —  поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" — це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність  щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсали (завершити суперечку  між номіналізмом та реалізмом). Бог  творить не універсалі'!' чи індивідуальні  речі, а матерію та форми. З форм-образів  можуть бути створені як універсалі'!', так і індивідуальні об'єкти в  результаті поєднання форми і  матерії. Отже, немає значення, чи універсалів), чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог.

Згідно з Фомою матерія  не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої  форми чи Бога, а також що Бог  — істота чисто духовна. Тільки для  тілесних речей природного світу  необхідне поєднання форми з матерією.

Вчення Фоми Аквінського  дістало назву томізм. Дане вчення у формі неотомізму і досі є  офіційною католицькою доктриною.

Зміст Нагірної проповіді, її особливості  порівняно зі змістом Декалогу.

У Нагірній проповіді Ісуса  Христа викладено всі засади християнського вчення, вона відкриває нам особливий  шлях, яким слід іти кожному, хто хоче зробити своє життя більш духовним та змістовним, а своє серце — чистим та сповненим любові.

Ісус почав свою проповідь  з відомого вислову, який багато хто  з нас повторював, але, на жаль, не всі розуміють його справжній  зміст. «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне». Нагірна проповідь  вчить нас не лякатися можливих гонінь та нарікань, адже правда все одно візьме гору, а несправедливо засуджених зрештою виправдають. Я кожного  разу дивуюся, наскільки актуальною є Біблія у наш час, наскільки  потрібними виявляються викладені  у ній поради. Відповідно, запам’ятаємо, що не варто зрікатися своїх ідеалів, боячись осудження суспільства  чи оточуючих, бо, за словами Ісуса  Христа, «…гнали й пророків, що були перед вами».

Нам відомі Заповіді, викладені  у Старому Завіті, ми знаємо їх з  дитинства… напевно, кожен у хвилини  роздумів та глибокого переосмислення власного буття хоча б раз, усамітнившись, подумки «підраховував», скільки  з цих заповідей він порушив  за свого життя. Певно, доходячи до заповіді «Не убий!», всі з полегшенням  зітхали, бо цього вже точно ніхто  з нас не робив. Але Ісус пояснює  нам, що не тільки той, хто вбив, але  й той, хто гнівався на брата свого (тобто на будь-яку іншу людину), вже  підпадає під суд! І той, хто образив  словом ближнього, також підлягає суворому покаранню… Прочитавши цю частину  Нагірної проповіді, я глибоко замислився. Адже справа навіть не в тому, щоб  не робити чогось, побоюючись покарання… Тільки уявімо собі, якби кожен з  нас ніколи не гнівався на іншого і  ніколи не ображав іншого навіть словом! Хіба таким був би наш сучасний світ?..

Ісус вчить нас не противитися  злу. Ця ідея була багато разів переосмислена  та використана в працях та творах багатьох філософів. Найвідомішою, напевно, є позиція Льва Толстого. Проте  так часто люди не хочуть дослухатися  цієї поради, обурюються, кажучи щось на кшталт: «Як можна не противитися  злу? В такому разі зло переможе!»  Але не противитись злу — не значить дивитись на зло крізь  пальці, а значить не протиставляти  злу інше зло, бо від того кількість  несправедливості у світі тільки збільшується. Саме непротивлення злу  насильством може привести до перемоги добра в світі.

Ісус Христос у Нагірній проповіді багато говорить про стосунки людини з Богом. Цей момент мені дуже подобається. Христос каже, що молитва  і звернення до Бога мають відбуватися  на самоті, вони повинні бути таїнством, священною дією, а не ритуалом, а  тим більше, не способом похизуватися своєю набожністю… Так часто і в нашому житті ми спостерігаємо, як люди хваляться добрими справами, які вони зробили. І від того лишається враження, що вони і робили добро тільки для того, аби потім розповісти про нього усім, отримати похвалу чи визнання… Ісус Христос у Нагірній проповіді засуджує таку поведінку і викриває лицемірство, яке спонукає людей так чинити. «Хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя», — говорить Ісус.

Ісус вчить нас відрізняти минуще від вічного, духовні скарби від матеріальних. І складати скарби на небі, а не в коморі, тобто дбати  передусім про духовне, а вже  потім — про матеріальне. Ця частина  вчення Ісуса так потрібна нам  зараз, коли кількість грошей стає мірилом  значення людини в суспільстві, ніби чим багатший, тим ти краще… Матеріальні  цінності поступово заступають місце  духовних, проте я впевнений, що скоро  цей процес зупиниться і все стане  на свої місця…

Нагірна проповідь — справжній  духовний скарб, який ми маємо не тільки знати, але й завжди пам’ятати  про нього, не забуваючи про вчення Христа й у повсякденності. Мені здається, що повернення до християнської  моралі, до справжньої духовності —  чи не єдина можливість врятувати  наш жорстокий та несправедливий світ, врятувати його від (як влучно висловилась Ліна Костенко) духовного  Чорнобилю…

Роль Біблії в  євро американській цивілізації.

У секулярному дискурсі першими  серйозно перейняли біблійну традицію романтики, почавши вивчати художньо-поетичні аспекти Біблії в їх стосунках  до літератури. Особливо це помітно  в англійській літературі, де Самуель  Джонсон утвердив побудовані на цій  основі канони критики. Другим таким  етапом пильного вивчення Книги Книг у світовій гуманітарній науці став екзистенціалізм, у руслі якого  сформувалася релігійна (християнська) екзистенц-філософія. Найпоказовішим її представником, який найбільше уваги  приділив дослідженню Біблії як явища  культури, був Карл Ясперс. “Звичайно, основоположник найбільш ліберального і гуманістично орієнтованого варіанта екзистенц-філософії не може обійти увагою духовної кризи, яку переживає  сучасне західне суспільство. Його хвилює доля людини, точніше – західноєвропейської  людини. А “західноєвропеєць” означає  для Ясперса “християнин”. Він  не уявляє собі освіченого західноєвропейця без знання Біблії; західноєвропейська цивілізація – це передусім “Біблія і античність”.

Ясперс дуже високо оцінив значення Біблії для європейської культури загалом і для філософії зокрема: “Історичні джерела західноєвропейського філософствування закорінені не лише в грецькому, а й в біблейському мисленні... Вивчення Біблії дійсно було однією з основ усієї західноєвропейської  філософії аж до сьогоднішнього дня”. “Біблія – це депозит релігійного, міфологічного, історичного, екзистенційного  досвіду тисячоліть”. Таким чином, “Ясперс в Біблії знаходить мотиви екзистенційної філософії та її особливу цінність убачає в тому, що вона є берегинею екзистенційного досвіду, показує “крах” людини, подолання цього краху і здійснення справжнього буття: “Сьогодні більше, ніж будь-коли, вирішальним буде, що люди, котрі вміють читати і писати […], дійсно читають. Довгий час Біблія була настільною книгою кожної читаючої людини з дитячих років до глибокої старості. У наші дні цей вид традиції і виховання ніби втрачає своє значення для широких кіл населення і замінюється випадковим читанням... Важко передбачити, яке значення буде мати у майбутньому для виховання людини читання, що наповнює її життя”.

Тож “філософ повинен незаперечно  звертатися до Біблії... Якщо ж філософія, – заявляє Ясперс, – базується  лише на розумі, то вона не висвітлює  основ людського буття і перестає бути філософією”. Таке ж розуміння  переноситься і на сферу літературної критики.

Тому сьогодні повсюдно відчувається велике зацікавлення зв’язками біблеїстики  та секулярної літератури. Нортроп  Фрай зазначає у передмові до книги  “Words With Power” (1990), що у час написання  “Great Code” (1982) літературних критиків, що цікавилися біблійними студіями, було дуже мало, а за кілька років їх стало  набагато більше, і ця кількість  зростає у геометричній прогресії.

Усі сучасні дослідники сходяться  на думці, що сьогодні літературна критика  не може замикатись у собі, а повинна  виходити за межі суміжних наукових сфер гуманітаристики, до яких насамперед належать міфокритика, теорія символів, семіотика, культурологія: “Я помітив, що постійно збільшується кількість літературних критиків, які виходять за межі літературної сфери і розвивають свої зацікавлення у рамках інших словесних дисциплін. Дехто, включаючи й мене, є послідовниками Кеннета Бурка (Kenneth Burke), який став піонером у дослідженні “Риторики релігії”. З багатьох причин, чому зростає  моє захоплення Біблією, я назву  дві. Перша – літературна критика у вивченні метафор прив’язана до гіпотетичної літературної метафори, яка є твердженням тотожності, що залишається чисто вербальним, і водночас заперечує те, що стверджує. Біблія розширює метафору до розуміння того, що можна назвати екзистенційною метафорою, дійсним ототожненням усвідомленого суб’єкта з чимось, що є об’єктивним в собі... Інша причина – подвійна перспектива, яку розгортає Біблія: з однієї точки зору – це повністю уніфікована цілість метафоричності й образності, з іншої – вона є абсолютно децентралізована. Інакше кажучи, вона постійно конструює і деконструює себе”. Є значно більше причин, чому Біблія викликає особливий інтерес літературознавців, мистецтвознавців, філософів.

Однак першорядне значення має той факт, що Біблія справді  посідає особливе місце у розвитку світової культури, творячи її найширше інтертекстуальне поле. Навіть якщо погодитися з думкою Ю. Крістевої, що інтертекстуальність  постає як своєрідна “інтер-акція”, властива для кожного тексту, –  не варто, все ж таки стверджувати, що рівень такої взаємодії є однаковим  у різних за походженням чи художнім рівнем текстів. Очевидно, жоден інший  текст не може дорівнятися до Книги  Книг за рівнем впливу на більшість  національних культур упродовж вікового розвитку цивілізації.

Рівень біблійних сюжетів  та образів у світовому літературознавстві та мистецтвознавстві загалом розроблений найдокладніше. Інтерпретатори не губляться у здогадах, коли твір є художньою інтерпретацією біблійного матеріалу (Дж. Мільтон “Втрачений рай, “Самсон-борець”, Т. Манн “Йосип і його брати”, Г. Тракль “Марія Магдалина”, Л. Андреєв “Іуда Іскаріот” та ін.). Однак тут виникає інша загроза: не знаючи першоджерела, нерідко авторські суб’єктивні інтерпретації видаються критиками за біблійну позицію, без урахування відхилення від прототексту чи й навіть від біблійної концепції на ідейно-філософському рівні (наприклад у таких творах, як “Каїн” Дж. Байрона чи “На полі крові” Лесі Українки). Подекуди навіть при непародійному підході до тексту Писання ми не можемо не помічати разючих викривлень і спотворень, коли доводиться зараховувати художню версію до явища гіпертекстуальності (за Ж. Женеттом). У цьому випадку йдеться не про творче осмислення біблійних персоналій у новому висвітленні, а про використання біблійної оболонки для втілення власних авторських ідей (напр., О. Вайльд “Саломея”).

І якщо такі проблеми виникають  у реінтерпретації сакральних текстів при вказівці чи відсиланні до першоджерела, то значно більше труднощів постає в інтерпретативному полі алюзійного мислення. У зарубіжному літературознавстві, традиції якого не були перервані, як на пострадянському просторі, ці проблеми досліджені досить докладно: володіючи знаннями біблійних текстів, дослідники літератури здатні розпізнати і непрозорі вказівки та Книгу Книг, що значно розширює поле інтерпретації. Ще одна сфера, яка майже не піддавалася осмисленню в українському літературознавстві – інтертекстуальні зіткнення художніх текстів із біблійними на рівні стилістичного оформлення.

Твори таких письменників, як Вільям Блейк (“Шлюб неба та пекла”, “Видіння дочок Альбіону”, а також  “Пророчі книги”, куди увійшли поеми  “Америка. Пророцтво”, “Європа. Пророцтво”) чи Вільям Батлер Єйтс (зокрема збірка “Друге Пришестя”), де на основі біблійної  образності і символіки твориться  складна філософська авторська  концепція, піддаються аналізу не лише з точки зору художньо-образного  наповнення чи апокаліптичності мислення загалом, а коментується кожен рядок  чи фраза в контексті конкретних біблійних книг (зокрема пророчих наративів Ісаї, Даниїла, анагогічних  картин Книги Об’явлення Івана Богослова  та ін.). У вітчизняних розвідках  такі вказівки трапляються дуже рідко  і вкрай спорадично (зокрема стосовно творчості Т. Шевченка).