Ідейне та організаційне оформлення християнства

Історія походження книг Біблії

Слово «Біблія» – грецького походження, означає «книжки» чи «зібрання книжок». Ці книжки становлять Священне Писання християнської церкви, яка засновує на них своє вчення і зберегла Писання в незмінному і безпомилковому вигляді. Біблія складається з Книг Старого і Нового Заповіту.

Писання Біблії розпочалося  давньоєврейською мовою і тривало  майже 1600 років, починаючи від 1513 року до Р. Х. У ньому брали участь 40 чоловіків – не прості люди, а обрані Богом, які праведно жили, – пророки й апостоли. Саме тому Бог через них проголошував істину.

До Старого Заповіту увійшло 39 книжок. Перші п’ять («Буття», «Вихід», «Левіт», «Числа», «Повторення закону») написав пророк Мойсей. Єврейською вони називаються «Тора» – закон, – і описують історію ізраїльського  народу. Далі йдуть книги історичні, навчальні й поетичні, серед яких привертає увагу Книга Псалмів. Вона складається з 150 псалмів, створених  за 2000 років до Р.Х. Далі до складу Старого  Заповіту ввійшли Книги пророків.

Проте існували й інші писання, які було втрачено (про них відомо через цитування в Старому  Заповіті). Є ще 11 книг, які хоч  і не ввійшли до Старого Заповіту (не є канонічними), проте вважаються дуже корисними для християнства. Деякі з них читаються і в церквах.

Існує понад 1700 давніх копій  різних частин писань, які доводять тотожність переказів тексту Біблії протягом століть. Мало того, вони підтверджують, що пророцтва були написані до їхнього здійснення.

Друга частина Священного Писання складається з 27 книжок Нового Заповіту. Вони з’явилися вже після  Різдва Христового, яке звіщали пророки. Писали їх натхненні Святим Духом  учні самого Ісуса Христа. Йдеться  про чотири Євангелія – від  Матвія, Марка, Луки та Іоана, написані в кінці першого століття. Сюди ввійшли також «Діяння святих апостолів» (автор – апостол Лука), «Послання апостола Павла», Соборні  послання та «Об’явлення» Іоана Богослова. У цій частині Біблії викладені  нові завіти й обітування Божі людям, розкривається новий «союз» Бога з людиною, що грунтується на крові й стражданнях Ісуса Христа.

Новозавітні книги були написані народною александрійською говіркою грецької мови, яку розуміли всі культурні  мешканці тодішньої Римської імперії. То була мова освічених людей тих  часів, саме тому апостоли писали нею  або власноручно, або диктували  переписувачам, які відтворювали сказане  на папірусі чи пергаменті. Для письма тоді використовували лише великі літери грецького алфавіту без розділових знаків і навіть без відокремлення одного слова від іншого.

Проте церква завжди дбала  про збереження тексту від усіляких доповнень. Коли книги почали друкувати, вона пильно стежила, щоб Біблія відтворювалася лише за найкращими давньоєврейськими рукописами.

Відомі майже тисяча давніх копій грецьких писань, датованих  часом Христа і Його апостолів. Новий  Заповіт дійшов до нас великою  кількістю (майже 5000) більш-менш повних давніх рукописів. Проте один із папірусів  викликав справжню сенсацію в наукових колах – йдеться про три  невеликі фрагменти рукопису Євангелія  від Матвія, які містять частини  десяти віршів з 26-го розділу. Дослідження  показали, що він був написаний до 70 року.

У другій половині IX століття просвітники Кирило і Мефодій  переклали новозавітні книги  слов’янською мовою. Найдавніша пам’ятка цього перекладу відома як «Остромирове Євангеліє». Слов’янський переклад вважається точнішим за переклад сучасною мовою.

Усі згадані книги були відібрані церквою з великої  кількості інших текстів, які  не ввійшли до Біблії і відомі під  назвою «апокрифічні», що перекручували  зміст переданих подій, висловлювань, законів і часто мали сумнівне походження, розходились із ученням церкви.

Згідно зі статутом Православної церкви, кожному віруючому бажано читати Біблію щодня – один розділ з Євангелія і два – з  Діянь апостолів.

Зміст Старого Заповіту, його роль у віровченні та культі іудаїзму та християнства.

Віровчення  і культ іудаїзму містяться, переважно, удвох джерелах: Старому Завіті Біблії і Талмуді. Старий Завіт названий “Старим” оскільки є найдавнішою  за часом написання частиною Біблії, а “Завітом” — тому що у ньому  розповідається про союз Бога і людей. Завіт не може розглядатись як договір  або як заповіт. Договір завжди двосторонній, а завіт запропонований Богом  “в односторонньому порядку”: тільки Бог — людині, і ніколи — навпаки. На відміну від заповіту, що не передбачає ніякого активного впливу з боку одержувача, Завіт вимагає від  людей активності, інакше він втрачає свою силу.

Старий  Завіт, або єврейська Біблія (від давньоєвр. — “Танах”), — це збірка книг, що, згідно з іудейською і християнською релігіями, вважаються сукупністю основних положень їхньої релігійної віри і моралі, Святим Письмом або, коротше, Письмом, Законом життя і діяльності кожної віруючої людини. Всі вони — канонічні. Канон (від гр. — порядок) в іудаїзмі — це вищий порядок або правило, а точніше — норма, яка не визнає жодних сумнівів, розмірковувань та винятків. Вважається, що канонізовані книги — богодуховні, тобто мають божественне походження, їх нібито продиктував, або побажав побачити написаними, сам Господь Бог. При цьому наявність у тієї чи іншої біблійної книги “співавтора” з числа представників роду людського припускається такою, що не суперечить її богодуховності, оскільки літературні здібності земного автора теж визнаються заслугою вищого владики, а сам автор зазвичай називається пророком або апостолом. Оскільки Старий Завіт і Біблія загалом богодуховні, вони безгрішні. Аргументується ця позиція простим логічним силогізмом: коли сам Господь є їхнім автором, то він і є відповідальним за істинність кожного свого слова; а оскільки Бог знає все, то й у Біблії все — істинне.

Перекладати Біблію почали задовго до того, як сформувався  Старий Завіт у сучасному його вигляді. Найбільш відомими з перекладів є Септуагінта і Вульгата.

Септуагінта (від лат. — сімдесят) — переклад Старого Завіту грецькою мовою, виконаний, згідно з легендою, у ІІІ—II ст. до н. е. за сімдесят два дні сімдесятьма двома старійшинами, які приїхали з Єрусалима на запрошення єгипетського царя Птоломея Філадельфа. Септуагінта була призначена для єгипетських євреїв, які в побуті користувалися грецькою мовою. Історична наука доводить, що переклад здійснювався поступово, впродовж двох століть Септуагінту євреї Палестини визнали досить вільним перекладом й ініціювали її удосконалення. Ті ж євреї, які жили поза межами Ізраїлю, стверджували, що текст перекладу Старого Завіту є продуктом божественного осяяння, тому він не потребує удосконалення.

Вульгата (від лат. — звичайний, народний) — переклад Біблії з єврейських та грецьких манускриптів латинською мовою, здійснений церковним письменником Ієронімом у 384—405 pp. Цей переклад католицька церква визнає єдино правильним. У1546 р. Вульгату було канонізовано Тридентським собором.

У Старому Завіті 39 книг: Буття (Берешит), Вихід (Шемот), Левіт (Вайїкра), Числа (Бамідбар), Второзаконня (Дебарим), Ісуса (Ієхошуа), Суддів (Шофетім), Руф, Перша і Друга Самуїла (Шмуель), Перша і Друга Царів (Мелахім), Перша і Друга Літописів (Дибре Гайамім), Єздри і Неємії (Бзра — Нехем’я), Есфірі (Естер), Іова (Іов), Псалмів (Техіллім), Притчі Соломона (Мішле Шеломо), Екклезіаста (Кохелет), Пісня Соломона, або Пісня пісень (Шир Хаширим), Ісаї (Ієшайа), Єремії (Ієрмея), Плач (Екха), Єзекіїля (Іехезкель), Даниїла (Даніель), Осії (Хосеа), Іоїля (Ноель), Амоса, Авдія (Овадії), Іони, Михея (Міха), Наума (Нахум), Аввакума (Хаваккук), Софонії (Зефанія), Аггея (Хаггаї), Захарії (Захарія), Малахії (Малахі).

Всі книги Танаха об’єднуються у три  групи: перша — Тора, або П’ятикнижжя Мойсея, від книги Буття до книги Второзакония; друга — Небіїм у складі книг Перших Пророків (історичні книги Ранніх Пророків, від книги Ісуса Навина до книги Другої Царів), книги Пізніх Пророків (останні, згідно з обсягом, поділяють на “Великих” — Ісаї, Ієремії, Єзекіїля, і “Малих”, або “Дванадцять пророків” — від книги Осії до книги Малахії); третя — Кетувім — Писання, до якої входять: 1) книга Псалмів, Притчі, книга Іова; 2) Мегіллот або Сувої, — книги Пісень Соломона, Руф, Плач, Екклезіаста, Есфірі; 3) Книги Даніїла, Єздри і Неємії, Перша і Друга Літописів.

Римсько-католицька і православна церкви деякі книги  Старого Завіту називають інакше: Першу і Другу книги Самуїла  — Першою і Другою книгами Царств; Першу і Другу книги Царів  — Третьою і Четвертою книгами  Царств; Першу і Другу книги  Літописів — Першою і Другою книгами  Параліпоменон; книги Єздри і  Неємії — Першою і Другою книгами  Єздри, а Пісню Соломона — Піснею пісень Соломона. За християнською  традицією до Старого Завіту включають  деякі неканонічні книги-апокрифи, або, як їх називає католицька церква, “девтероканонічні” (второканонічні) книги.

Особливою повагою  іудеїв користуються п’ять книг Танаха. Це Тора (книга Закону, вчення), або  П’ятикнижжя. Традиційно в іудаїзмі вважається, що її автором є легендарний  Мойсей (Моше). Не тільки іудейський, а  й християнський переказ відводить  йому роль найвеличнішого пророка бога Яхве й основоположника його релігії. Проте Мойсей — біблійний міфологічний персонаж. (За давньоєврейським переказом, чабан Мойсей одного разу помітив  пропажу в отарі ягняти. Коли він  знайшов його, ягня вже вмирало  від спраги. Мойсей напоїв його і  повернув до отари. Ці його дії побачив  Бог і сказав: “Якщо ця людина так любить таке маленьке створіння, то вона заслуговує бути пастирем ізраїльського  народу, оскільки буде виявляти ту ж  доброту і любов”1.) Релігієзнавство  не встановило щодо П’ятикнижжя авторства  якої-небудь конкретної особи. Побутує  думка, що у нього було багато авторів. Письмове оформлення П’ятикнижжя відбулося  близько 860 р. до н. е., через багато ст. після “життя” вигаданого Мойсея. Отже, він не міг бути автором Тори.

Перша книга  Тори називається “Буття” (від давньоєвр. — начало). У ній 50 глав розповідей про створення Богом світу, про першолюдей (чоловіка і жінку) та їхнє гріхопадіння, про праведного Ноя і всесвітній потоп, про виникнення єврейського народу і його історію від Авраама і Сари до переселення Иосифа з сім’єю до Єгипту.

Друга книга  Тори — “Вихід” (від давньоєвр.— імена). У ній 40 глав розповідей про те, як євреї опинились у рабстві, про їхнє звільнення під керівництвом Мойсея і Ісуса Навина, повернення до Ханаану і про моральний Закон, який нібито Бог дав євреям на скрижалях через Мойсея на горі Синай, що поблизу Єрусалима. За біблійною легендою скрижалі зберігались у храмі Яхве, але були втрачені під час його зруйнування. Проте їх “копії” є тепер у кожній синагозі. Вони — обов’язковий компонент Ковчега Завіту.

У 27 главах третьої  книги Тори — “Левіт” (від давньоєвр.— він покликав) йдеться про закони принесення у жертву тварин, про святість євреїв, про обряди, свята і богослужіння в іудаїзмі.

36 глав у  четвертій книзі Тори — “Числа” (від давньоєвр. — у пустелі) розповідають про переписи чисельності євреїв, про їхні війни і пригоди в Аравійській пустелі.

У п’ятій книзі  Тори — “Второзакония” (від давньоєвр. — повторення Тори) впродовж 34 глав йдеться про останні дні життя Мойсея і пояснення Закону новим поколінням іудеїв.

Більшу частину  єврейського Святого Письма становлять 21 Книга пророків.

Релігієзнавство не встановило історичності більшості  іудейських пророків. Проте з усією  очевидністю воно підтверджує той  факт, що не вони були авторами біблійних  книг, названих їхніми іменами. Так, книгу  Ісаї написали три автори наприкінці V ст. до н. е. (згідно з біблійною легендою пророк Ісая жив у VIII ст. дон. е.), авторство  книги Єремії приписується якомусь  Баруху, всі інші книги також є  результатом колективної творчості  і були написані через багато років  після того, як “жили” міфологічні персонажі Святого Письма.

Останньою частиною єврейської Біблії є книги “Писання”. У них зібрані в основному поетичні та філософські перекази, розповіді. Це книги: Руф, Перша і Друга Параліпоменон, Єздри, Неємії, Есфір, Іова, Псалтир, Притчі, Екклезіаста, Пісня пісень, Плач Єремії, пророка Даниїла — всього 20 книг. їх називають книгами Премудрості, створювались вони різними групами людей, які вивчали тоді традиційну культуру і філософію.

Певне місце  на перетині Старого і Нового Завітів  Біблії посідають апокрифи. Вони не включені до канонічного єврейського  Святого Письма, але вважаються авторитетними. Це книги: Перша і Друга Єздри, Товіт, Іудиф, Премудрість Соломона, Екклезіаста, Барух, Перша і Друга  Маккавейські. їх автори теж поки що невідомі.

Початок наукового  дослідження Біблії припадає на XVII ст., коли відомий нідерландський філософ  Б. Спіноза (1632—1677) довів, що Мойсей не міг бути автором Тори, оскільки його образ є міфічним. У XIX ст. було визначено приблизний час написання  Старого Завіту і його авторів. Це були жерці храму Яхве в Єрусалимі, які збирали й оформляли його текст у період VII - ІІ ст. до н. е. й остаточно завершили цей процес у IV ст. н. е. У сучасному вигляді Старий Завіт був сформований вже у Середні віки. Поділ тексту на глави зробив у ХШст. кардинал Стефан Лепгтон, а поділ глав на вірші та їх нумерацію — французький друкар XVI ст. Робер Стефан. Сучасна історична наука не має в своєму розпорядженні матеріалів, що доводили б існування Мойсея та багатьох інших персонажів Біблії (Адама, Єви, Іакова, Ноя, Самсона і т. ін.). Міф про всесвітній потоп мав своїм джерелом вавилонську розповідь про повінь довжиною майже у 500 км і шириною у 150 км, що відбулася за 3000 років до н. е. через намул піску в місці злиття річок Тигру і Євфрату. З вавилонської міфології запозичено також міф про хитрого змія, який навчив Єву зривати заборонені плоди; з давньоєгипетської, давньоіранської, а потім давньоримської міфології — міф по воскресіння Бога і т. ін.

На межі ІІ—ІІІ ст. авторитетний рабин (від давньоєвр. — мій учитель, служитель культу, суддя з питань релігійного і сімейного життя в громаді) Єгуда Ганасі узагальнив численні тлумачення і коментарі Старого Завіту й уклав збірник правових норм іудаїзму — Мішну (повторення), що містить Галаху (від давньоєвр. — норма, закон) — збірник правил релігійного, сімейного і цивільного життя іудеїв, і Агаду (від давньоєвр. — переказ)—збірник розповідей і притч на підставі фрагментів Галахи. У IV—V ст. тлумачі Танаха додали до Мішни низку інших правових принципів і норм — Ге мару (від давньоєвр. — завершення). Мішна і Гемара разом утворили Талмуд (від давньоєвр. — вивчення) — ДРУГУ священну книгу іудеїв, релігійні трактати про ідеологічні, культові і релігійно-правові уявлення і правила життя. У ньому 248 настанов і 365 заборон. Талмуд — своєрідний кодекс кримінального, цивільного і сімейного права в іудаїзмі.