Поняття про культуру як соціальне явище

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Перспективний розвиток нашої країни залежить від призупинення депопуляційних процесів та підвищення якості виховання нової генерації. Незважаючи на певні заходи фінансової підтримки дітонародження, Україну нині можна віднести до однієї з держав, населення яких зменшується: на 100 померлих – 79 народжених (за даними Державної служби статистики України, січень 2013). Остаточне рішення про народження дитини належить жінці, вона ж є і першою вихователькою майбутнього грома-дянина країни. Отже, від соціального розвитку жіноцтва, від рівня культури материнства залежить благополуччя самої жінки, її дитини та суспільства. Таким чином, актуалізується соціальне виховання жіночої молоді, яке спрямоване на формування культури материнства. Проте потенціал соціальної педагогіки у вирішенні цієї проблеми використовується недостатньо.     

У нашій країні поширюються прояви педагогічної занедбаності дітей навіть в родинах, де батьки мають вищу освіту. Збільшився відсоток громадян, що відмовилися від власної  дитини, зростає кількість соціальних сиріт, частими стають прояви жорстокості  в сім'ях, навіть убивства дітей. За таких умов зростає потреба, з  одного боку, активізації підготовки жіночої молоді до виконання свого  материнського призначення, з іншого, - використання з цією метою виховного  потенціалу різних державних та суспільних установ, у першу чергу вищих  навчальних закладів, оскільки необхідним є посилення соціальної відповідальності всього соціуму за подолання негативних явищ стосовно дітонародження та виховання  наступних поколінь. Жіноча молодь, яка здобуває вищу освіту, має необхідний для виховання нової генерації  рівень загальної культури, який надають  професійна підготовка та певний соціальний досвід. Проте молоді жінки, які засвоюють  якнайбільше цінностей культури завдяки вищій освіті та потенційно можуть стати соціально зрілими  матерями, часто жертвують особистісним (у нашому випадку дітонародженням) заради кар'єри та самореалізації, що є згубним для гармонійного розвитку як жіночої особистості, так і  суспільства. Проблемна ситуація зумовлена тим, що в сучасних умовах становлення інформаційного суспільства поступово зменшується соціальний тиск на жіноцтво і можливості соціальної реалізації стають ширшими, ніж лише в родині та вихованні дітей. Ситуація вибору на користь професійної самореалізації може стати на заваді материнству жінки. На жаль, спеціальних досліджень з проблематики формування культури материнства жіночої молоді понині бракує, що зумовлює протиріччя між: об'єктивною суспільною й державною потребою в підвищенні дітонародження та недостатнім використанням потенціалу соціального виховання для вдосконалення механізмів демографічного регулювання; необхідністю наукового обґрунтування гармонізації соціального становлення особистості жінки та її материнського призначення і відсутністю досліджень щодо цього; можливостями ефективного соціального виховання нової генерації жінкою-матір'ю з вищою освітою і падінням престижності материнства серед жіночої молоді ВНЗ, зокрема через брак відповідних соціально-педагогічних програм.    

Урахування актуальності аналізованої проблеми та недостатньої її теоретичної і практичної розробленості зумовило вибір теми дослідження «Формування культури материнства жіночої молоді у соціально-педагогічному середовищі вищого навчального закладу».

Мета дослідження - теоретичне обґрунтування феномену культури материнства жіночої молоді та шляхи її формування у соціально-педагогічному середовищі вищого навчального закладу.

Об'єкт дослідження – материнство в процесі соціалізації жіночої молоді у вищому навчальному закладі.  

Предмет дослідження - культура материнства у контексті підготовки жіночої молоді до соціальної ролі матері.

Для досягнення поставленої мети дослідження були визначені наступні завдання:

1. Здійснити теоретичний аналіз науково-методичної літератури та розкрити зміст понять «материнство» та «культура материнства».

2. Проаналізувати проблему формування культури материнства жіночої молоді.
3. Розробити програму формування культури материнства жіночої молоді у соціально-педагогічному середовищі ВНЗ (теоретичний аспект).

Теоретико-методологічна основа дослідження: вивченням цієї проблеми займались Алдакімова О.В., Слюсаренко Н.В., Полякова О.М. та Сіренко М.В., Максимовська Н.О. та інші. Специфіку соціального розвитку жіночої молоді як окремої статево-вікової групи досліджують Г. Лактіонова, Л. Харченко. Різні аспекти соціально-виховної роботи з жіночою молоддю аналізують І. Братусь, Т. Голованова, О. Васильченко, К. Левченко, та ін. Розгляд материнства як складової батьківства (родительства) зумовив звернення до наукових робіт Т. Алєксєєнко, Ю. Грицкової, В. Кравця, що аналізують культуру батьківства взагалі і педагогічну культуру батьків зокрема.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ МАТЕРИНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1. Поняття про культуру як соціальне явище

Сучасний термін "культура" походить від латинської, що спершу означало "обробляти землю". Давньоримський мислитель Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н. є.) в праці "Тускуланські бесіди" поширив значення цього слова на інтелектуальні явища, називаючи філософію, за аналогією з обробітком землі — "обробітком духу". У XVII ст. це призабуте поняття відродив німецький філософ Готфрід Лейбніц (1646—1716), а від 60-х рр. XVIII ст. цим терміном став широко послуговуватися у своїх працях ще один німецький мислитель Йоганн Тердер (1744—1803). Він трактував культуру як знаряддя, яке служить людині для того, щоб вона могла вижити у жорстокому природному середовищі, як своєрідний спосіб підпорядкування людиною сил природи. Адже людина, як біологічний вид, позбавлена потужних зубів, кігтів, великої фізичної сили, має тривалий період дитинства тощо — все це робить її дуже вразливою. Однак людина компенсує ці природні недоліки своїм розумом, високою здатністю пристосування до природного середовища і найголовніше — можливістю передання нагромадженого життєвого досвіду завдяки розвитку мови. Тобто, культура — це те, що створене людиною над власне природою як в матеріальному, так і в духовному плані. У широкому розумінні таке визначення культури побутує і сьогодні. Культура — це система цінностей, уявлень про життя і кодів поведінки, що є спільними для людей, які пов'язані певним способом життя.

 Усі ці цінності, уявлення і коди поведінки є для людей "залізними", тобто непорушними, правилами, що диктують як вони мають діяти в тій чи іншій ситуації, як спілкуватися з іншими людьми, вступати з ними у різноманітні стосунки і будувати суспільні структури. Люди, позбавлені культури, тобто усіх цих цінностей, уявлень про життя і кодів поведінки, були б безпорадними, нездатними до об'єднання для вирішення різних проблем, наш суспільний світ розпався, а всі — загинули б. Зв'язок між культурою і людьми має взаємний характер. Хоча люди вигадують культуру, проте саме культура творить людей.

Зрідка трапляється, що люди виростають за межами суспільства, наприклад, широко відомі випадки, коли людських дітей  виховували звірі (таких людей називають "феральними людьми"). Всього зареєстровано  понад тридцять випадків вигодовування  дітей тваринами. Відомо шістнадцять  випадків вигодовування дітей вовками, п'ять — ведмедями, вигодовували людських дітей також павіани, леопарди, лами, вівці, собаки. Коли ж цих "мауглі" знаходили, виявлялося, що вони не вміли ні мислити, ні говорити, і не могли засвоїти найелементарніші навички людської поведінки. [10,51]

Культура як суспільне  явище виражає досягнутий людством рівень історичного розвитку, який визначається відношенням до природи  суспільства та індивіда. Тим самим  культура є проявом єдності людини з природою і суспільством, синтетичною  характеристикою розвитку творчих сил і здібностей людини. [7,155]

Поняття культури відноситься до числа тих загальноісторичних категорій, які «мають силу для всіх епох». Це означає, що в історії людства немає жодного періоду, у відношенні до якого дане поняття було б позбавлене теоретичного змісту. Тому очевидно, що таке поняття повинно мати у собі, незважаючи на різноманіття культур, те спільне, що властиве кожній культурі незалежно від місця і часу її походження, і включає в себе такі моменти, без яких не може обійтись жодна історично конкретна форма культури. В той же час таке спільне, яке проявляється лише на історично визначених етапах розвитку і суспільства, і культури зокрема.

Статус наукового терміну слово  «культура», за свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, набуває  уже в Новий час, коли вона (культура) стає об’єктом соціально-філософського  дослідження. Саме в цей час суспільне  життя людини характеризується початком глибоких змін у становленні до природи ( промисловий переворот, пов’язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва ) і до свого безпосереднього соціального оточення

( утвердження капіталістичних  відносин, що прийшли на зміну  феодальним ). Людство починає усвідомлювати  себе силою, здатною протистояти «натурі» (природі), а «культурна» людина наділяється якостями, що помітно відрізняються від якостей «природної» людини минулого.

І. Гердер визначав культуру як майстерність, уміння, сукупність практично-технічних  навичок в оволодінні людини природою. Визначаючи зміст культури, філософ  включає в нього всю сукупність специфічних рис людського буття: мову, техніку, державу, релігію, мистецтво, науку. Історію суспільства він  розглядає як історію культури, що співпадає з розвитком природного стану людини.

Проте поряд із спробами визначення культури як суспільного явища, яке  включає в себе всі сторони  людського життя, і матеріальні, і духовні, переважаючими в цей  і наступний час стають погляди, відповідно до яких культура постала як виключно духовне утворення, досить часто протиставлюване матеріально-практичним інтересам людей. Подібне обмеження змісту культури феноменами духовного порядку виникло невипадково і відображало соціальні процеси, властиві періодові зародження і становлення капіталістичних відносин, коли матеріальна діяльність людей, суб’єктами якої вони є, розглядалась як виключно невільна. Свобода ж діяльності пов’язувалась із сферою духовної творчості, з якою і ототожнювали культуру. Формуванню уявлень, що виносили матеріальну діяльність людей за межі культури, багато в чому сприяла і абсолютизація ролі розуму, знань, освітленості в історії людства, властива як гуманістам епохи Відродження, так і мислителям Просвітництва. Зокрема, до розвитку людського «розуму» зводили зміст всього культурно-історичного процесу французькі просвітителі Вольтер, Тюрго, Кондорсе. Проте вже в епоху Просвітництва зароджується критика існуючої культури та її носіїв. Так, Ж.-Ж. Руссо протиставляв зіпсованості і моральній розбещеності «культурних» європейських націй чистоту і простоту звичаїв народу, що знаходиться на патріархальній стадії розвитку.

Значний внесок у розвиток теоретичних  поглядів на культуру зробили представники російської революційно-демократичної  думки М.Г. Чернишевський, М.О. Добролюбов, Д.І. Писарєв. Відповідно до марксистського підходу до розуміння культури як соціально-історичного явища:

• культура є безперервно здійснюваний процес людської діяльності, а не просто сукупність уже готових продуктів і результатів;
• культура не може бути пояснена із самої себе, а лише у зв’язку з культурно-історичним процесом;
• людська праця, що розуміється як виробнича діяльність, яка пристосовує культуру до своїх нужд і потреб, перебудовує соціальні відносини і, отже, змінює внутрішній світ людини, - є фактором культурного прогресу;
• культура як самоцінне соціальне явище, що «насичує» собою всі сфери суспільства, здійснює зворотній вплив на соціальну дійсність, характер, тенденції її розвитку.

Таке вчення про культуру робить саме поняття культури методологічною основою пізнання закономірностей  суспільного розвитку. Культура – це соціальна природа людини, що змінюється і розвивається. Тому головне, що необхідно для засвоєння сутності культури, це розуміння її «вкоріненості» в усіх видах діяльності й у всьому розмаїтті соціальних процесів. Таке розуміння культури має на увазі, що вона являє собою історично мінливу конкретику суспільного життя, яка характеризує рівень і спрямованість людської діяльності і всіх її перемінах і відносинах. В цьому зв’язку культура постає як спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку всіх сфер життя суспільства.

При визначенні сутності культури її перш за все розглядають в противагу  природі («натурі»). Проте специфіка  культури цим не обмежується. До додаткових характеристик її сутності можна  віднести такі, як:

• аксіологічна – культура як сукупність цінностей, благ, створених людиною;
• семіотична – культура як сукупність знакових систем,за допомогою яких передається (успадковується) від покоління до покоління соціальна інформація;
• евристична – культура як характеристика творчої діяльності людини, її здатності створювати нове;
• сумативна – культура як будь-які результати людської діяльності. [7, 152-153]

Культура у суспільстві відіграє багато функцій, найголовнішими з яких є такі:

• функція соціальної пам’яті. Культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід.
• освітньо - виховна функція. Індивід стає особистістю, членом суспільства в процесі соціалізації, тобто засвоєння знань, мови, символів, цінностей, звичаїв, традицій свого народу, своєї соціальної групи і всього людства.
• комунікативна функція. Культура — засіб спілкування людей, дозволяє їм пізнати і зрозуміти одне одного.
• інтегративна і дезінтегративна функція. Засвоєння культури створює у людей — членів певної соціальної групи — відчуття спільноти. Таким чином, культура згуртовує людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність спільноти. Але, згуртовуючи людей на базі якої-небудь однієї субкультури, вона тим самим протиставляє їх іншим, роз'єднуючи ширші спільноти. Всередині цих ширших культурних спільнот можуть виникати конфлікти на культурному ґрунті.
• регулятивна функція. Під час процесу соціалізації — цінності, ідеали, норми, зразки поведінки стають частиною самосвідомості особистості. Вони формують і регулюють її поведінку. Культура визначає певні рамки в яких може і повинна діяти людина.[10,52-53]