Психологічні особливості спілкування дитини дошкільного віку з батьками

Як відзначає М. Лісіна, у перші сім років життя відбувається не тільки кількісне збагачення комунікацій дитини з іншими людьми, але й якісні перетворення діяльності спілкування, пов’язані зі зміною його змісту, засобів і результатів [17, с. 122]. Роботи вітчизняних (О.Леонтьєв, Ф.Фрадкіна, Р.Розенгарт-Пупко, Н.Щелованов, Н.Аксаріна, Д.Ельконін) і зарубіжних (Мак-Карті, X. Гевіртц, Р. Уошборн, І. Брекбілл) авторів містять матеріали з аналізу особливостей певних форм спілкування дитини з дорослими.

М.Лісіна виділила три групи якостей і відповідно три основні категорії мотивів спілкування - ділові, пізнавальні й особистісні.

Ділові мотиви виражаються в здатності до співробітництва, до гри, до загальної активності. У спілкуванні з дитиною дорослий виступає як партнер, як учасник спільної діяльності. Дитині важливо, як дорослий уміє відіграти, які в нього є цікаві предмети, що він може показати і т.д.  Пізнавальні мотиви виникають у процесі задоволення потреби в нових враженнях, у пізнанні нового. Дорослий при цьому виступає як джерело нової інформації й у той же час як слухач, здатний зрозуміти й оцінити судження й питання дитини.

Ділові й пізнавальні мотиви спілкування включені в іншу діяльність (практичну або пізнавальну) і відіграють у ній службову роль. Спілкування становить тут лише частину більш широкої взаємодії дитини й дорослого.

На відміну від цього третя категорія мотивів спілкування - особистісні мотиви - характерна тільки для спілкування як самостійного виду діяльності. У цьому випадку спілкування побуждается самою людиною, його особистістю. Це можуть бути окремі особистісні якості, можуть бути відносини з іншою людиною як із цілісною особистістю.

Потреби й мотиви спілкування задовольняються за допомогою певних засобів. М.Лісіна виділяла три категорії засобів спілкування: 1) експресивно-мімічні (погляди, посмішки, гримаси, різне вираження ообличчя); 2) предметно-діючі (пози, жести, дії з іграшками); 3) мовні. Перші - виражають, другі - зображують, треті - позначають той зміст, який дитина прагне передати дорослому або одержати від нього  [24, с. 11].

М.Лісіна, зокрема, охарактеризувала якісно-специфічні форми, у яких здійснюється комунікативна діяльність дітей у ранньому й дошкільному дитинстві. На думку науковця, зміни окремих аспектів, які характеризують розвиток різних структурних компонентів спілкування – потреб, мотивів, операцій тощо, сукупно породжують інтегральні, цілісні утворення, котрі є рівнями розвитку комунікативної діяльності. Ці якісно специфічні утворення, що є етапами онтогенезу спілкування, названі «формами спілкування» [21, с. 65].

Аналіз результатів експериментального дослідження М.Лісіної дав змогу виділити чотири основні форми спілкування дітей перших семи років життя з дорослим [17, с. 109]. Для дошкільного віку характерні дві форми спілкування: позаситуативно-пізнавальна й позаситуативно-особистісна.

Спілкування у житті малюка носить ситуативний і безпосередній характер, оскільки відбувається тільки в даній конкретній ситуації та з її приводу. Малюк ще не володіє основним засобом спілкування - мовою, яка допомагає вийти за межі конкретної ситуації. Залежно від змісту спілкування протягом раннього дитинства виділяють дві його форми - ситуативно-особистісне (від народження до 6 міс.) і ситуативно-ділове (до 3-х років) [9].

У перші 6 місяців життя спілкування дитини відбувається у ситуативно-особистісній (безпосередньо емоційній) формі, яка стимулює становлення перцептивних дій різних систем і аналізаторів, реакції хапання.

У кінці 1-го півріччя потреба малюка у спілкуванні з дорослим починає перебудовуватись: він прагне до спільних дій з дорослими, тобто виникають ділові мотиви спілкування (наприклад, прагнення разом з дорослим оглядати іграшку). Спілкування включається у процес маніпуляцій з предметами, у його змісті з'являються коментування дій, пояснення до них, контроль за ними.

Соціальна ситуація розвитку дитини раннього віку зумовлена спілкуванням з дорослим як формою організації предметної діяльності малюка. Спілкування з дорослим відбувається з приводу предметних дій за допомогою мовлення, знижується його емоційність. Інтенсивно розвивається мовлення, витісняючи жести і лепет. Така форма спілкування - ситуативно-ділова. Ділові якості дорослого стають головним мотивом спілкування.

Позаситуативно-пізнавальна форма спілкування характерна для дітей 3-х-5-ти років. Її основою є пізнавальний мотив дитини, а ознаками - запитання про предмети та їх взаємозв'язки, своєрідне «теоретичне» співробітництво з дорослими, під час якого вона намагається зрозуміти будову світу, взаємозв'язки у природі, таємниці суті речей тощо. Дорослий є джерелом інформації про світ, компетентним і зацікавленим співрозмовником, що спонукає дошкільників шукати контакти з ним. У спілкуванні з дорослими діти отримують необхідну інформацію, розвіюють свої сумніви.

Основним засобом спілкування в дітей із позаситуативно-пізнавальною (так само, як і з позаситуативно-особистісною) формою є, мовні операції, адже тільки вони одні дають дітям можливість вийти за рамки обмеженої ситуації в безмежний навколишній світ. Цікаво, що дошкільники не тільки використовують слово, а й перетворюють його на особливий об’єкт вивчення. У дітей з’являєть-ся тяжіння до словоутворення, до гри зі словом, завдяки якій вони прекрасно опановують рідну мову.

У дошкільному віці головне значення серед усіх видів активності дитини набуває гра. Спеціальні дослідження показали, що на початкових етапах розвитку гри діти намагаються відобразити переважно зовнішній, «мовний» аспект діяльності дорослих, який вони опрацьо-вують шляхом обігравання. Тому вони надають великого значення використанню різних предметів-замінників, які символізують «доросле» устаткування, профодяг і характерні атрибути. До речі, знаходження відповідних «замінників» дає змогу дитині краще осмислити функції та значення різних продуктів людської культури й тим самим живить її жадібну допитливість. Так пізнавальне спілкування тісно переплітається з грою дітей [17, с. 67].

Позаситуативно-особистісне спілкування - вища форма комунікативної діяльності дошкільників. Нею повноцінно здатні послуговуватися 6-7-річні діти, яких уже цікавить соціальний, а не предметний світ (світ людей, а не речей). Особистісний мотив спілкування – провідний у цій формі комунікативної діяльності – має абсолютно інший характер. Вихователь постає перед дітьми в найбільшій повноті своїх обдарувань, характерних рис і життєвого досвіду. Він тепер для дошкільника не просто індивідуальність або абстрактна особистість, а й конкретна історична й соціальна особистість, член суспільства. Дитина відображає не тільки ту сторону, якою дорослий безпосередньо повернений до неї в певній ситуації, де дорослий вихователь її лікує, годує, навчає, – дорослий одержує в очах дитини власне, незалежне існування. Для дошкільників набувають значення такі деталі із життя дорослого, які ніяк їх не торкаються, але дають змогу відтворити за допомогою конкретних деталей повноцінний образ цієї людини  [8, с. 81].

Прагнення до спільності поглядів зі старшими дають дітям основу для обміркування етичних понять під час становлення моральних думок, адже за своїм походженням правила поведінки в суспільстві, взаємини з товаришами є соціальними, і лише старші, які оволоділи соціальним досвідом, можуть допомогти дитині визначити правильний шлях. Цікавим є той факт, що дуже багато скарг дітей на своїх товаришів по групі дитсадка викликано бажанням перевірити себе, чи так вони засвоїли, що і як слід робити. Скаржачися, дошкільники часто не бажають покарання іншій дитині – вони тільки чекають, як розсудить їх дорослий. Отже, позаситуативно-особистісне спілкуван-ня підвищує сензитивність дітей до виховних дій і сприяє швидкому засвоєнню повчань дорослих.

Нова форма спілкування тісно пов’язана з вищими для дошкільного дитинства рівнями розвитку гри. Дитина тепер менше звертає увагу на мовну сторону відтвореної нею дійсності – нині її цікавлять переважно ті складні відносини, які складаються між людьми в сім’ї й на роботі. У спілкуванні з дорослими дитина черпає матеріал для своїх ігор, уважно спостерігає за всіма відтінками поведінки старших під час їх зіткнень між собою. Контакти з дорослими та зі старшими за віком дітьми відкривають дитині перспективу її життя на найближчі роки: вона усвідомлює, що скоро вчитиметься в школі.

Позаситуативно-особистісне спілкування вводить дитину у складний світ людських стосунків, допомагає їй зайняти у ньому адекватне місце. Найважливіше значення позаситуативно-особистісного спілкування полягає в тому, що завдяки йому дитина дізнається про дорослого як про вчителя й поступово засвоює уявлення про себе як про учня.

1.2. Особливості спілкування дитини-дошкільника з батьками

У системі взаємовідносин дитини з оточуючими можна виділити дві, важливі у виховному плані, лінії: дитина-дорослий, дитина-дитина.

Взаємовідносини дитина-дорослий мають провідне значення, виступають першоосновою всіх видів ставлення дитини до дійсності й джерелом її психічного розвитку.

Дорослий є носієм зразків, норм, правил, прийнятих у суспільстві, його позиція характеризується словами: «старший, знаючий, авторитетний, вмілий». З віком у дитини виникає і чимдалі посилюються потреби у самостійності, творчості, самопізнанні реалізувати які він прагне з ровесником як рівним собі партнером.

Проблема спілкування дошкільника з дорослим має два аспекти.

Перший аспект - розвиток самого спілкування протягом  дошкільного дитинства. Другий аспект - вплив спілкування на розвиток особистості дитини [24, с. 9].

Для розвитку самого спілкування протягом  дошкільного дитинства треба знати:

• як розвивається спілкування з віком;
• які види й форми спілкування існують на кожному віковому етапі розвитку;
• як визначити рівень розвитку спілкування;
• як компенсувати можливі недоліки спілкування.

Спілкування з батьками є головним фактором психічного розвитку з народження дитини впродовж перших семи років її життя. Через слово дитина засвоює перші правила поведінки, висунуті вимоги, заборони. Батьки дають словесну оцінку її поведінки. Дорослі дають словесну оцінку її поведінки. Ці оцінки формують першочергове ставлення до оточуючого світу та до себе. Потреба у спілкуванні змінюється за змістом залежно від характеру спільної діяльності дитини з дорослим.

Трирічна дитина починає відчувати свою самостійність, що втішає її. Однак дитині важко дається перехід до нових форм спілкування: від «мама-малюк», «тато-малюк» до «мама-тато-малюк». Її не влаштовує, що мама і тато належать не лише їй - вона обурюється, ревнує. З часом дитина приймає ці нові форми спілкування, однак пильно стежить за батьками, нерідко надаючи перевагу спочатку одному, а через деякий час - іншому. Пізніше ревнощі минають, дитина встановлює душевну рівновагу, однаково любить і маму, і тата  [19, с. 211].

У неповній сім'ї дитина з часом починає усвідомлювати, що із батьків, наприклад, у неї є лише одна мама, це вселяє їй хвилювання, стурбованість, підвищує збудливість нервової системи. За таких обставин мама повинна подбати, щоб хтось із рідних і близьких чоловіків допоміг малюку справитися з нереалізованою потребою у татові.

У старшому дошкільному віці дитина за правильного виховання починає діяти самостійно, однак потребує батьківської ласки. 5-6-річні діти набувають більшої врівноваженості, особливо, якщо вони задоволені своїм становищем у сім'ї і собою.

Характер спілкування дитини з батьками значною мірою залежить і від того, якого стилю при цьому вони дотримуватимуться. За авторитарного стилю спілкування батьки надають перевагу вказівкам, дисциплінарним стягненням, покаранням, придушенню ініціативи, примусу. Часто вони чекають від своєї дитини досягнень, які перевищують її можливості, що формує у неї комплекс неповноцінності. Дотримання ліберально-потурального стилю нерідко призводить до вседозволеності, спотворює уявлення дитини про те, що можна і чого не можна, за надмірних проявів любові не дає змоги сформуватися у ній самостійності й активності. Найефективнішим є демократичний стиль спілкування, який спирається на потреби дитини у позитивних емоціях, вимогливість, визнання її особистості і досягнень. У такій комунікативній практиці батьків домінують навіювання і переконання.

Недостатність, обмеженість емоційного спілкування й активної доброзичливої уваги з боку близьких дорослих призводить до появи в дитини невротизму, тривожності. Дослідження, проведені І. Дубровіною та М. Лісіною, показали, що діти, які виховуються в сім’ї і дошкільному закладі, є більш комунікабельними, аніж їхні однолітки з дитячих будинків.

Принципи побудови спілкування дорослого з дитиною.

Прийняти дитину такою, яка вона є, без усяких умов, з усіма її індивідуальними особливостями, плюсами й мінусами. У сім’ї цьому сприяє безумовна любов, яку дитина повинна відчувати завжди.

Не переходити з оцінки конкретних дій на оцінку її особистості. Говорячи про зовнішній вигляд дитини, її малюнки, вироби, особливо у випадку невдач, не можна робити висновки про її низькі розумові здібності або пророкувати їй в майбутньому погане життя.

Спілкування повинно мати позитивне емоційне тло. Потрібно зауважувати успіхи дитини, радіти їм.

Дитина не повинна відчувати відчуження: діти, позбавлені віри в любов батьків, стають невпевненими в собі, здобуваючи ряд відхилень. Ще гірше позначається на її розвитку неприйняття.