Стратифікація в суспільстві як основний чинник трансформації поглядів на жінку

План

Вступ……………………………………………………………………………3-4

1. Стратифікація в суспільстві як основний чинник трансформації поглядів на жінку………………………………………………………5-28
2. Ідея природної ієрархії статей Аристотеля, як приклад дискримінаційної теорії………………………………………………28-30
3. Обумовленість поглядів на жінку в культурі її нарівноправним становищем у суспільстві ( у «Державі» Платона»)………………..30-32
4. Космізм статі у працях Н. Хамітова…………………………………32-36

Висновки…………………………………………………………………………37

Список використаних джерел……………………………………………..……38

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

         Активні суспільні трансформації, що відбуваються нині, суттєво змінюють усталені способи життєдіяльності, суспільні норми та ідеологічні конструкції, що їх визначають. Ці трансформації активно осмислюються на різних рівнях; формуються і розвиваються нові наукові напрямки, що мають на меті осмислити та висловити ці зміни.

         З’явившись у вітчизняних соціальних і гуманітарних студіях на початку 1990-х, термін “ґендер” та пов’язана з ним проблематика набули вибухоподібного поширення і розвитку, оскільки апелювали до, можливо, найґрунтовнішого з поділів людства – поділу на статі, порушуючи питання “Що таке бути жінкою чи чоловіком у сучасному світі?” та даючи на нього різноманітні, але часто рівно теоретично привабливі відповіді. Контекст появи ґендерних досліджень, як нового наукового напрямку, склали і вітчизняна традиція теоретизування над проблематикою статі, що визначала її як маргінальну і розглядала побіжно, і суспільні практики радянських, а пізніше – пострадянських країн, для яких конфлікт між номінально егалітарною ідеологією та подальшими, вже посттоталітарними, суспільними

перетвореннями, які відновлювали соціальну ієрархію, розмежовуючи колишніх рівних громадян за соціально-економічними, віковими, етнічними та, як виявилося, й ґендерними ознаками, став видимим лише в останній час.

Відтак, теоретичне дослідження “політик нерівності” – основна інтенція феміністичних, а потім і ґендерних, студій – потрапили в сприятливий ґрунт, визначивши теоретичну привабливість та евристичність теорій ґендеру. Їх активне вивчення, адаптація та застосування для аналізу української ґендерної ситуації, що здійснювалися у вітчизняній гуманітарній та суспільствознавчій думці в останнє десятиріччя, перетворили ґендерні дослі-

дження з локальної галузі соціального знання на чільний напрямок соціогуманітарної думки.

Ґендерні дослідження, розпочаті в Україні зусиллями ентузіастів – викладачок і викладачів українських вищих навчальних закладів, дослідників і дослідниць з науково-дослідних установ, що першими оцінили евристичний потенціал теорій ґендеру, їх актуальність, затребуваність та безумовну перспективність, надалі отримали значний розвиток. Розпочавшись із поодиноких розробок спеціальних курсів з локальних ґендерних проблем, з нечисленних наукових розвідок в галузі ґендеру, в подальшому цей напрямок викликав справжню хвилю зацікавленості у науковців, молодих фахівців, викладачів.

 Діяльність ґендерних дослідницьких центрів – недержавних організацій, створених, як правило, при вищих навчальних закладах України, спрямовувалась на розроблення й упровадження ґендеру та ґендерної проблематики в навчальний процес.

Об’єднуючи зусилля викладачів суспільствознавчих і гуманітарних дисциплін та фахових науковців, такі центри істотно посприяли становленню ґендерних досліджень в Україні. Мабуть, основним досягненням діяльності цих творчих груп стало уведення в науковий обіг нового дискурсу: великою мірою саме їх заслугою стали вивчення нового кола явищ, пов’язаних із проблематикою статі, сформульована відмова від “ґендерно нейтральної” методології, відстоювання ґендерно чутливої термінології у наукових дослідженнях, обґрунтування актуальності та популяризація ґендерної проблематики та її вихід за стіни наукових лабораторій.

Таким прикладом на сьогодні будемо вважати праці Платона, Аристотеля та Н. Хамітова, які будемо розглядати в контексті трансформації поглядів на жінку у суспільстві.

 

 

 

 

 

1. Стратифікація в суспільстві як основний чинник трансформації поглядів на жінку

Традиційна академічна філософія послідовно вилучала проблематику статі зі свого дослідницького поля. Це вилучення обумовлювалось тим, що обмежений у часі й просторі досвід, цінності та світогляд традиційних агентів філософського знання поширювались як норми і стандарти на все людське буття. Орієнтована на граничні універсальні категорії, філософська традиція обмежувалася есенціалістськими рамками в розумінні статі й статевих відмінностей. Отже, до кінця ХХ століття проблема статі перебувала поза межами теоретичної тематики й академічного філософування.

“Антропологічний поворот” у філософії ознаменувався критикою парадигми “раціонального суб’єкта” та відходом від есенціалістського розуміння людини. За цієї теоретичної ситуації у сферу філософського знання в ХХ столітті входять теми, що в класичній філософії знаходились на маргінесі теоретичного розгляду, зокрема й проблематика статі. У розгляді проблеми статі починає переважати антиесенціалістська тенденція, руйнування розгляду чоловічого та жіночого як фіксованих категорій і, нарешті, розуміння статі як ґендеру, тобто як соціально-культурного конструкта. Таким чином були створені умови для принципово нових перспектив філософського осмислення статі, розгляду жіночого досвіду та жіночої суб’єктивності як того “іншого”, локального, яке має самостійне позитивне значення.

Актуалізація історико-філософських рефлексій щодо статі загалом і жінки зокрема виявляють, що ця тематика, будучи периферійною, маргінальною в контексті нагальних філософських питань – світу, Бога, людини, істини – тим не менше, наявна в роботах майже всіх повідних філософів. Зосереджуючись насамперед навколо соціальної проблематики, вона пронизує собою метафізику, етику, теорію знання – теми, що становлять серцевину традиційної філософії.

Ранньохристиянська рецепція статі. Зміна панівних образів жіночого та чоловічого в античному світі відбулась завдяки радикальній моральній революції, пов’язаній з християнством. Аналіз як євангельських текстів, так і практики ранніх християн свідчить про їх суттєву відмінність від попередніх традицій – античної й іудейської. Досягнення християнства щодо жінок є

амбівалентними. Маючи потужне егалітарне ядро, в процесі організаційного становлення й догматичного розроблення воно все більше набувало патріархатних рис, властивих попереднім культурам, з яких воно виникало.

Християнські історики й теологи, зачіпаючи ставлення церкви та християнського вчення до жінки, наголошують на тому, що християнство було значно прогресивнішим і гуманістичнішим, ніж всі інші тогочасні релігії, пробудивши в жінок усвідомлення людської гідності й вимагаючи визнання цього від усього суспільства. І у вченні, і в організаційних структурах християнство мало значний егалітарний потенціал, який перевищував усталені норми культур, на ґрунті яких воно виникло. Заміна обряду ініціації (обрізання) хрещенням дало змогу жінкам стати повноцінними членами християнських общин, надаючи їм ті самі права, що й чоловікам.

Загальним контекстом цих змін є те, що в перші віки нашої ери в Римській імперії відбувається поступова зміна самосвідомості жінок. Цей період позначився розпадом родинних зв’язків і бажанням жінок відігравати самостійну роль у суспільному житі, що посилювалось деякими соціальними змінами (зокрема зростанням кількості працюючих жінок, насамперед прядильниць, які самі заробляли собі на життя). Багаті жінки, маючи значні

кошти, за які будували громадські будівлі, прагнули відігравати провідну роль у суспільстві. Честолюбні прагнення жінок різних верств наражались на стійку традицію позбавлення їх участі в активному суспільному й політичному житті, в таємних релігійних чоловічих союзах тощо. Не дивно, що християнська проповідь знайшла відгук насамперед серед жінок.

Жінки відігравали значну роль у ранньохристиянських общинах і пропаганді християнського вчення. Є дані про те, що в ранньому християнстві жінки проповідували разом з чоловіками, виступали як пророчиці на християнських зібраннях (такий дар мали, зокрема, дочки Філіпа Кесарійського). В еклезіях перших віків були також диякониси.

У ІІ столітті жінок позбавляють права на церковну проповідницьку діяльність, диякониси перестають належати до кліру і таким чином жінок повністю усунуто від посад у церковній ієрархії нормативного християнства, хоча вони й надалі відіграють значну, а іноді й провідну, роль в інших течіях. Наприклад, Тертуліан, нападаючи на єретиків, писав, що жінки сміють вчити,

сперечатись, обіцяти зцілення і, можливо, навіть хрестити. Він особисто називає жінок, пов’язаних з неортодоксальними вченнями, зокрема пророчиць Прискілу та Максимілу, що супроводжували Монтана і на яких начебто зійшов Святий Дух. Жінки не лише пророчили, а й самі писали. В ІІІ столітті в кападокійській Кесарії виник рух, який очолила жінка. Відомо, що ця жінка проповідувала від імені Святого Духу (тобто була пророчицею),

здійснювала головні християнські таїнства – хрещення та євхаристію. Сила її переконання була така, що до неї пристали місцеві диякон і пресвітер.

Ці приклади свідчать, що жінки довго займали провідне місце в тих напрямках християнства, які продовжували традиції харизматичних общин.

Керування жінок християнськими зібраннями в перші віки їх активності часто викликало негативну реакцію в суспільстві, де традиційно провідна духовна роль належала чоловікам: ранньохристиянські ідеї загалом були просякнуті думкою, що жінки нижчі від своїх чоловіків і це справедливо, оскільки вони створені з них. Вони несуть на собі тягар гріхопадіння і не заслуговують на довіру: їх говірливість і пристрасть до прикрас роблять їх небезпечними.

Євангельська ідея рівності та її трансформація в роботах Отців Церкви. У другому столітті н. е. з поширенням християнства в Середземномор’ї на зміну егалітаризмові, що характеризував ранні етапи християнства, приходять жорсткі патріархальні структури.

Коли, два століття по тому, християнство стає офіційною релігією Римської імперії, ці структурні зміни теоретично обґрунтує теологія, яка визначає патріархальний устрій як порядок, створений Всевишнім, і стверджує, що саме божественний план визначив світ, у якому чоловіки панують, а жінки підкоряються.

Зокрема, передумовою християнського вчення про шлюб як знак Нового Заповіту була особиста свобода. Радикальне розуміння християнської віри в часи Отців полягало в тому, що для законності шлюбу вільна згода жінки була необхідною. Вільна згода подружжя необхідна для втілення подружніх прав, тобто чоловік і жінка по праву володіють один одним, і при розлученні відлучення від церкви є обов’язковим як для жінки, так і для чоловіка. Августин пише, що подружжя має взаємне право на тіло одне одного і чоловік не може дати обітницю стриманості без згоди дружини. На відміну від античної культури, християнський шлюб не визнає подвійної моральної норми і вимагає вірності не лише від дружин, а й від чоловіків. Проте, як свідчить історія, егалітарні тенденції раннього християнства не продовжились. Патріархальні практики іудейського та римського суспільств, де були написані Старий і Новий Заповіти, відбиті в Біблії, надали соціально-історичним цінностям і звичаям знаку божественного одкровення. Християнство, хоч і з великими труднощами, адаптувало грецьку думку.

Саме ці дві культури – антична й іудейська – визначили християнську традицію, несучи в собі важкий тягар упереджень проти жінок.

Більшість Отців Церкви (видатні єпископи і теологи перших п’ятиста років християнства) перебували під сильним впливом неоплатонізму, радикально дуалістичної в цьому сенсі філософії, яка ототожнювала чоловіків з благом, а жінок – з темрявою.

З позицій неоплатонізму чоловіки репрезентують духовну реальність – Бога, душу, розум, яка є вічною й незмінною, а тому благом. Все те, що знаходиться поза духовним царством, тобто земне і матеріальне існування, є темрявою, злом. Внаслідок своєї природи жінки знаходяться у нижній царині. Між цими двома світами не може існувати серединного світу, вони антагоністичні. В досконалому світі всі люди були б чоловіками. А ще краще,

якби взагалі не існувало поділу на стать. Статевий поділ – перша й найочевидніша ознака недосконалості світу, його фрагментованості. В ньому нема єдності, отже, він віддалений від моністичного Єдиного, в якому щезає фрагментація темпорального існування. В такому роз’єднаному й антагоністичному світі порядок зберігається через панування домінантної сили, зокрема вищої чоловічої сили над нижчою, жіночою. Подолання хаосу досягається завдяки контролю раціонального чоловічого начала над ірраціональним жіночим, і цей порядок існує від початку й до сьогодні.

Власне християнське вчення сформулювали Отці Церкви: Амвросій, Ієронім, Августин, – всі вони писали між четвертим і шостим століттями. Саме ці мислителі, а особливо Августин, розробили основи нової догматики, почавши важкий і нерівний двобій з тисячолітньою античною культурою. За доби патристики сильно зміцніли й поширились аскетичні тенденції, які, з одного боку, були наслідком стоїцизму, з іншого – їх надихали приклади крайнього аскетизму східних пустельників і відлюдників. У цих умовах стають поширеними вимоги цнотливості, а сексуальність стає найпершим знаком нечистоти. Поряд з тенденцією одухотворення тіла, а через нього й усього видимого космосу існувала тенденція необхідності постійно боротися зі спокусою, з демоном в тілі. В ранньоаскетичній літературі ця тенденція переважає. Зокрема, в цілком платонівському дусі Амвросій висуває твердження, що духовна спадкоємність перевершує матеріальну.

Як і Ієронім, він вбачає втілення диявола в жінці, порівнюючи її з пристрастю (хіттю) і задоволенням. Якщо ж вона бажає спастися, відмовившись від тіла, то перестає бути жінкою: “Поки жінка існує для народження та виношування дітей, вона відрізняється від чоловіка, як тіло від духу. Але якщо вона бажає служити Христові більше, ніж світові, вона перестає бути жінкою і називатиметься людиною”.