Стратифікація в суспільстві як основний чинник трансформації поглядів на жінку

Обмеження жінок рамками сім’ї є для Гегеля способом встановити відмінність між здібностями та структурою жінок і чоловіків, приписуючи жінкам самообмеження, яке чоловіки долають, виходячи в світ. Саме це ув’язнення відіграє вирішальну роль у збереженні статичності й непридатності жінок до публічного життя. Обмежуючи жінок і вилучаючи їх із соціального життя, політики, історії та свободи, Гегель залишає зміни й розвиток, самовдосконалення та славу для чоловіків.

Іншим боком цього ототожнення природи з жінками є небезпека, що чоловіки повністю віддаляються від природи і репродукції, відчужуються від природи, перетворюючи її на ворога, якого треба завоювати й контролювати, відкидають власну людську природність і матеріальність, власну смертність. Ця відмова визнати людську матеріальність полегшує розуміння жертовності людського життя заради таких абстракцій, як єдність держави, в яких вони знаходять розраду власній роз’єднаності.

І хоча Гегель заперечує, що різниця між “чоловіком” та “жінкою” обумовлена природою, вважаючи їх частинами людського духу, він розглядає природу чоловіків і жінок як певну позаісторичну константу і, врешті-решт, йому не вдається показати, як історичний процес – в його концепції реалізації в історії свободи та розуму – виправдовує ту різницю між чоловіками й жінками, закладену ним в основу розуміння статі.

Те, по суті, дискримінаційне становище, в якому опиняються в Гегеля жінки, фактично існує лише в певному історичному контексті. Це моногамна статева практика європейської нуклеарної сім’ї, в якій жінка прив’язана до приватної сфери, а чоловіки – до публічної. Щоб виправдати таке становище, Гегель, визнаючи функціональну доповнюваність статей, змушений водночас

апріорно приписати чоловікам певну зверхність.

Специфічний напрямок “філософії статі” на початку ХХ століття зосереджувався на відмінностях, вважаючи розбіжності в психологічній, емоційній, перцептивній структурах сутнісним вираженням статі. Ці відмінності, як вважалось, відіграють взаємодоповнювальну роль і обумовлюють різну соціальну практику жінок та чоловіків.

Соціальна роль жінки, як і особливості її структури, обґрунтовувались або посиланням на біологічні відмінності (Отто Вейнінгер), або, як, скажімо, в М. Бердяєва, християнською схематикою. І в першому, і в другому випадках відмінність жіночого та чоловічого цілком відповідала символічному рядові, де жіноче ототожнювалось з природою, емоційністю, тілесністю, а чоловіче – з культурою, раціональністю, духовністю. Зокрема, згідно з Бердяєвим, жінка – істота зовсім іншого порядку, ніж чоловік. Вона набагато менше людина, набагато більше – природа. Саме вона є носієм статевої стихії, вона вся стать, статеве життя захоплює її цілковито, “оскільки вона жінка, а не людина”. Це визначає її онтологічні та психологічні характеристики: вона є одностороннішою, ніж чоловік, не здатна до повноти буття, має менше відчуття особистості й більшу залежність від окремих психічних станів, вона схильна до істерії, їй постійно загрожує небезпека психічного розладу.

Не зважаючи на таку невтішну картину, прагнення жінок позбавитися такої односторонності філософ розглядає як спотворення істинної “природи”.

Ця концепція, можливо, в дещо пом’якшеному вигляді, існує й донині. З її позицій фемінність і маскулінність є сутнісними характеристиками, визначеними з точки зору віри в існування “істинної сутності” – кінцевої, незмінної, а тому такої, що створює певну людину або персону, а отже, визначає її – чоловіка чи жінку – на основі “трансісторичних, незмінних, вічних сутностей”.

Ця позиція часто призводила до непослідовностей і суперечностей. Зокрема, Фіхте, стверджуючи, що людська природа або сутність вибудовуються як свобода чи розум, зазначає, що вона пов’язана з характеристикою статі, оскільки виявляється лише в чоловікові.

Філософський універсалізм не заперечував, що ці риси є людськими, однак надавав їм вторинного статусу. Тож бачимо, що визначення “чоловічих” і “жіночих” характеристик як домінантних або підпорядкованих, сутнісних чи акцидентальних, є результатом пріоритетів певної історичної стадії соціального та політичного розвитку. Ті самі закономірності, які лежали в основі ототожнення раціональності й духовності з чоловічим началом, призводили і до розуміння цих характеристик не як суто чоловічих, а загальнолюдських.

Види діяльності, в яких домінували чоловіки, а саме політичну діяльність, управління, сферу права, виробництва законів, почали розглядати як сутнісно людські. Оскільки жінок було вилучено з цих сфер, їх розглядали як недостатньо повноцінних з позицій раціональності, а в низці теорій (Аристотель, Гегель, Фрейд) – і з позицій моралі істот.

Демістифікація окремих ідей і концепцій минулого щодо становища жінки, сутності фемінного й маскулінного, взаємовідносин статей у суспільстві потрібна зовсім не для того, щоб визначати ці концепції як “жінконенависницькі”, хоча окремі ідеї цих робіт і дають підстави для такої оцінки. Об’єктивніший і глибший аналіз показує неоднозначність поглядів, а іноді й суперечливість висновків.

Докорінні зміни в соціальній структурі, в політичному житті, злам усталених стереотипів, характерних для минулого сторіччя, поставили проблему ґендерних відносин на рівень теоретичного осмислення. Певна архаїзація цих відносин, характерна для сучасної України, викликана своєрідністю соціальної та політичної ситуації, не спроможна протистояти загальним тенденціям. У цих умовах аналіз як історичної обмеженості й упередженості філософів минулого, так і їхніх інтуїцій щодо окремих сфер жіночого буття, мають не лише сприяти уникненню помилок минулого, а й допомогти піднести це питання до рівня належного теоретичного та філософського осмислення.

2. Ідея природної ієрархії статей Аристотеля, як приклад дискримінаційної теорії

Погляд Аристотеля на походження жінок і чоловіків викладений у його

роботах з біології. На його думку, жінка з’являється на світ тоді, коли процес зростання ще не повністю укомплектований згідно з його природною моделлю. Отож особливість жіночого взагалі полягає в тому, що воно означене як дефективне чоловіче.

Аристотель трактує жіноче згідно з його загальною концепцією кінцевої мети. Телеологічна модель росту (телос – точка, у якій досягається кінцева форма і до якої істота спрямована від початку руху, тобто від моменту зародження) дає змогу мислителеві вивчати всі природні феномени, зокрема й походження людини – чоловіка та жінки. В аристотелівських спробах науково проаналізувати процес зародження лежить біологічне припущення фізичної меншовартості жінок, бо вони не спроможні “виробляти” пневму, яка дає матерії форму. Чоловік, з цієї позиції, є кращим, тому що дає жінці, яка народжує, конечну причину існування та форму, образ, якого набуде істота, досягнувши повного стану.

У цьому процесі жінка забезпечує лише матерію, на підтвердження чого Аристотель пропонує порівняльний аналіз сімені та менструальної рідини, що й приводить його до висновку: жіноче тіло не здатне виробляти необхідне тепло, “пневму”, яка передає зародкові як розум, так і форму (“Походження тварин”, 732а6–7).

Аристотель не відкидає повністю участі жінки в цьому процесі. Обоє, і жінка, й чоловік, виробляють необхідну рідину, однак чоловіча “рідина” виробляє тепло, тоді як жіноча – ні. Подібно Аристотель пояснює й народження дітей жіночої статі, а саме різницею умов, за яких чоловічому принципові не вдається запанувати над жіночим. За Аристотелем, більше нащадків жіночої статі продукують молоді батьки, їх більше зачинається при північному вітрі або слабкому місяці – для всіх цих умов характерне низьке тепло, що й веде до народження дівчаток чи деформованих дітей, тоді як нормальне зародження та зростання людської істоти веде до зрілого чоловіка. Натомість у зародженні й існуванні жінок ця модель досягається не повністю.

Висновок Аристотеля, зроблений у його роботах про зародження тварин, такий: жінку можна зрозуміти як недорозвиненого чоловіка. Порівнюючи жінок з дітьми або хлопчиками, Аристотель стверджує: тоді як хлопчик має вирости й стати повноцінним чоловіком, жіночий розвиток вже має відхилення і жінка, отже, позбавлена такого потенціалу.

За головну рису, притаманну жінкам “від природи”, Аристотель визнає нездатність керувати, а отже, природну підпорядкованість. Жінка, оскільки вона не здатна керувати, повинна підкорятись. Інші риси, що від природи визначають жіночу стать, підтримують виконання цієї її основної функції підпорядкованості, зокрема й пасивність, тілесну слабкість, схильність до виконання домашньої роботи, покірну хоробрість, поміркованість і скромність (“Політика”, 1255в). Як стверджує Аристотель у “Політиці”: “Так і чоловік відносно жінки: перший за своєю природою вищий, друга – нижча, і ось перший править, а друга – підпорядкована. Цей же принцип з необхідністю повинен діяти і у всьому людстві”.

Ієрархічне розуміння світу Аристотелем, за якого соціальна ієрархія ґрунтується на біологічній, спонукає його до висновку, що держава, як соціальний устрій, є точним продовженням природного порядку й передбачає розрізнення й ієрархію у всьому, що його породжує суспільство. Конституція держави подібна до структури організму, складеному з частин, які виконують різні функції: кожен робить свій внесок у виживання організму як цілого. Органічна природа полісу і сім’ї як його першої клітини зумовлює специфічні функції жінки: сприяти благу, в процесі чого жінка стає засобом і якого ніколи сама не може досягти.

Сильна ієрархічність давньогрецького суспільства, патріархальний характер грецької сім’ї та прихильність до біологізаторської концепції держави спонукають Аристотеля описувати умови, котрі підтримують такий порядок, як природні, і отже, незмінні. В сім’ї стосунки “раб – господар”, як і “чоловік – дружина” є частиною тієї ж самої організації. Функції всіх членів сім’ї спрямовані на досягнення спільного блага, що його визначає керівник сім’ї, чоловік.

Розглядаючи телеологічні погляди Аристотеля на процес зародження ієрархії і виправдання ним її, можна зробити висновок, що він є захисником давньоафінського суспільства, в якому жінок справді розглядали як нижчих істот, повністю залежних від чоловіків, не здатних зробити власний вибір у шлюбі чи майнових справах.

Аристотель описує соціальні умови, котрі підтримують ієрархічний порядок, як задані структурою природи і, отже, незмінні. Закладена, розвинута й аргументована Аристотелем концепція природної відмінності статей, що містить ідею природної підпорядкованості жінки, в міру розвитку та формування системи наукових знань змінювалась. Вибудувана ним система аргументів видозмінювалася, зокрема, в ланці поглядів на біологію й репродукцію. Однак сформульована Аристотелем ідея природності ієрархії статей, ґрунтована на цих біологічних аргументах, трансформуючись, проіснувала до кінця ХХ століття, періодично виникаючи як теза чи позиція теоретичних філософських, соціальних і політичних концепцій, зокрема Ж.-Ж. Руссо, і як складник політичних та повсякденних практик.

3. Обумовленість поглядів на жінку в культурі її нарівноправним становищем у суспільстві ( у «Державі» Платона»)

Егалітарні ідеї “Держави” Платона. Рефлексія новітньої європейської філософії щодо жінок, як і європейської культури загалом, бере свої витоки в античній культурі.

Не зважаючи на свій обмежений характер, антична демократія була чи не найбільшим внеском грецької цивілізації в історію людства. Однак античне розуміння свободи було таким, що виключало значну кількість населення, передусім рабів. Воно не враховувало також і жінок, які хоч і не належали до класу рабів, але “не знали” свободи – цієї найвищої для античного громадянина цінності. Чітка демаркаційна лінія, що поділяла будинок грека на жіночу й чоловічу половини, поділяла все суспільство на вільних громадян – політиків, філософів, митців, воїнів – та всіх інших категорій негромадян, позбавлених як власне політичних свобод, так і будь-яких інших можливостей реалізувати себе в публічній сфері.

Загалом питання ролі й значення жінок у функціонуванні античного суспільства були неоднозначними. Першим мислителем, що поставив це питання на рівень філософської рефлексії, був Платон.

Погляди Платона на проблематику статі формувалися в доволі різнорідному соціальному й інтелектуальному контекстах.

Радикальні ідеї щодо жінок, що їх висували в оточенні юного Платона, суперечили сильній соціальній традиції упередження щодо них. Це призвело до певних концептуальних розбіжностей між його “Законами” та “Державою”, де обстоюються радикальніші ідеї щодо статей. Ці розбіжності постають як результат двох концепцій походження жінок та їх природи і, відповідно, двох конфліктуючих поглядів на соціальну роль жінок. Зокрема, ієрархія моралі й раціональності, в якій жінка займає середнє місце між чоловіком і твариною, представлена в “Законах”.

З іншого боку, Платон вважав (і це відбито в “Симпозіумі”), що жінки й чоловіки мають однакову сутнісну природу і цінність, чому й доходив висновку, що вони повинні мати однакові освіту й ставлення до закону. У “Державі” Платон спеціально розглядає цю проблему. Єдине, що вирізняє тут жінок, це їхня здатність до репродукції, однак це не повинно визначати різницю їхніх соціальних ролей: тобто адміністраторів слід призначати незалежно від того, жінки вони чи чоловіки. Але оскільки репродуктивні функції не вважали вторинною відмінністю, то, як це й показано в “Тімеї”, статева відмінність є результатом різної природи: жінки слабші за чоловіків (“Держава”, 455д.).

Ні в біологічній, ні в політичній дискусії не порушується питання, чому жінки слабші за чоловіків або чому їх вважають такими.

З одного боку, жінки й чоловіки створені подібними і мають ту ж саму сутнісну природу; статева відмінність тут не важлива та не має великого соціального значення. З іншого боку, чоловіки духовніші за народженням; статева відмінність є результатом вищості або нижчості природи і визначає відмінні соціальні ролі.

3. Космізм статі у працях Н. Хамітова

Назіп Віленович Хамітов ( 17 січня 1963, Київ) — український філософ, письменник, психоаналітик. Доктор філософських наук (1998). Автор нових методів досліджень психології, автор низки книг.

Закінчив філософський факультет Київського державного університету (1985). Кандидат філософських наук (1992), доктор філософських наук (1998). Професор НУ «Києво-Могилянська академія».

Науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Творець, зокрема афоризмотерапії — методики актуалізації особистості за допомогою спеціально підібраних афоризмів та андрогін-аналізу — методу глибинної корекції стосунків чоловіка й жінки. Досліджує проблеми філософії та психології статі, філософії психоаналізу, філософії і психології архетипів культури, екзистенціальної антропології та метаантропології й інше.