Стратифікація в суспільстві як основний чинник трансформації поглядів на жінку

У роботі “Спостереження над почуттями піднесеного і прекрасного” помітний сильний вплив Руссо, що в становленні етичної філософії Канта зіставний із впливом Д. Юма на його критичний метод. Розділ цієї роботи, присвячений статевим характеристикам, цілком написаний у межах парадигми соціальної диференціації статей Руссо.

Феміністична критика філософії дуже багато писала про те, що чоловіки-філософи, розглядаючи проблему людини, під “людиною” – поняттям, яке визначало духовно-раціональну струк- туру, – розуміли саме чоловіка. Однак не менш справедливим є й протилежне: чоловік, набуваючи загальнолюдських рис, втрачає свою статеву специфіку. Жінка ж, навпаки, сприймається й оцінюється насамперед через статеві ознаки, вона репрезентує стать як таку. Фактичною ілюстрацією цього є відповідні розділи в Канта. Їх назви “Про відмінність піднесеного і прекрасного в чоловіків та жінок” і “Характер статі”, здавалося б, мали бути релевантними щодо обох статей. Проте Кант майже не дає визначень чоловікам через статеві особливості. Небагато тверджень, що стосуються чоловіків, порівняно з твердженнями щодо жінок, доводять, що стать як таку Кант визначає через жінку.

Висхідним принципом аналізу Канта є ствердження природної сутнісної відмінності жінок і чоловіків. Якщо для середньовічної філософії сутність жінки визначалась знаковими репрезентаціями “тіла”, плоті, як уособлення гріха, то в епоху модерну, зі зміною мови та способів філософської аргументації (що все ж лишалися есенціалістськими) сутність жінки визначається через природне буття.

Для Канта зрозуміло, що статеві особливості існують не лише на біологічному (анатомічному) рівні, але й на рівні психічної організації, чуттєвої, емоційної, естетичної тощо структури.

Аналітичними поняттями, через які Кант аналізує статеві відмінності, є естетичні поняття “піднесеного” і “прекрасного”. “Чоловіче” розкривається через категорію “піднесеного”, а “жіноче” – “прекрасного”. Хоча ці обидва відчуття властиві всім людям і визначають структуру сприйняття світу, зрозуміло, що їх культурна цінність не однакова.

Оскільки ідеї Канта щодо статі в роботах як докритичного, так і критичного періодів практично не розвинулись, є сенс розглянути їх у світлі загальних концептуальних принципів кантівської філософії. За Кантом, людина постає як єдність двох сторін: людина як емпірична істота (явище) підпорядковується суворій природній необхідності; і людина як трансцендентальна (річ у собі), а тому наділена свободою.

Підсумовуючи, можна окреслити погляди Канта на природу і статус жінок так. Антропологія Канта становить класичний приклад есенціалістського розуміння статі, коли соціально-культурні характеристики беруться за сутнісні й незмінні. Кант розривається між вірою, що, з одного боку, жінки й чоловіки рівні від природи, але жінки відмовляються від природної рівності задля спільного добробуту в домогосподарстві, а з іншого – вірою, що жінки й чоловіки за природою не рівні і специфіка жіночої природи не відповідає рівному розподілові влади.

Це утруднення характерне для всіх індивідуалістичних теорій: конструюючи особистість як внутрішньо незалежну, вільну та рівну, вони пропонують атомістичну модель, що не завжди відповідає наявним типам соціальних зв’язків, зокрема таким, як сім’я. Він пропонує вибір між індивідуалізмом, який необхідно відкинути, і побудовою сім’ї як цілісної єдності на чолі з чоловіком, який головує, приймає в ній рішення та репрезентує її як єдина особа, промовляючи від імені бажаної атомічної єдності. Отже, обґрунтовуючи підпорядкування жінки як дружини чоловікові через поняття природного закону, Кант не може відрізнити те, що соціально й культурно сформоване в його суспільстві, від того, чого вимагає розум, і приймає за диктат розуму культурно зумовлені чинники та звичайні умовності Німеччини XVIII століття, підносячи їх до статусу Вічної Істини.

Подолання статевої односторонності в філософії німецького романтизму. Відкидаючи раціоналізм просвітників, романтики зберегли з ним зв’язок, прагнення до загальної справедливості та рівності, погляд на природу як на благо. Поняття “природної людини”, а також осуд сучасності ґрунтується в романтиків на принципах просвітницької ідеології. І все ж “бунт індивідуалістичних інстинктів проти соціальних пут є ключем до розуміння філософії, політики, і почуттів – не лише того, що зазвичай називають романтичним рухом, але і його послідовників аж до наших днів”.

Без перебільшення, метою романтичного руху можна вважати звільнення людської особистості від пут суспільних умовностей та фальшивої моралі. При цьому знайомство з найближчим оточенням романтиків свідчить про те, що критика панівних поглядів на природу жінки та її місце в суспільстві значною мірою зумовлювалось безпосередньою участю жінок у літературних і філософських проектах. Без урахування цього неможливо зрозуміти низки ідей і власне духу романтизму. Ці жінки в своєму житті й дружбі, салонах і контактах, а в деяких випадках – у своїх листах, публікаціях і перекладах були не лише попередниками ранньої жіночої емансипації, але представляли нову модель ґендерних відносин, яку надихали ідеї рівності, вільного кохання та взаємності.

Вирішальне значення в створенні атмосфери духовного спілкування мав так званий Єнський гурток німецьких романтиків, куди входили Фрідріх і Август Шлегелі, Тік, Новаліс, Шлеєрмаєр, Шеллінг.

Зосереджені на естетиці, романтики не зачіпали питань громадянських прав чи політичного статусу жінок, проте вони повстали проти одної з провідних ідей свого часу – ототожнення жіночості, природи та домогосподарства, вважаючи її несумісною з ідеєю Просвітництва – всебічного розвитку всіх потенцій кожного індивіда. Ця ідея Просвітництва означала необмежений потенціал самоосвіти, в якому всі наші людські здібності активізуються й розвиваються; тому фіксація на природній ролі та жорсткій статевій поляризації суперечила індивідуальному розвиткові людини. Те, що нам здається обумовленим природою, насправді є здатністю людей до свободи – свободи виходити за обмежені рамки чоловічих чи жіночих цінностей задля спільної ідеї людства.

Ця думка кидає виклик будь-якій вірі в незмінну статеву природу: Шлегель стверджує, що посилання на детермінантну владу природи несумісне з вимогами моральності чи краси.

Ідея, що природа закрила потенціал людського розвитку за тюремними стінами статевих ролей, робить абсурдною ідею свободи. Самозречення, необмежене присвячення дружини іншим – те, що вихваляли багато письменників як найвидатнішу жіночу чесноту, насправді є сором’язливим запереченням незалежності, симптомом “абсолютного браку характеру” у жінок. Шлегель визнає, що ідеал чистої жіночості, з підкресленням невинності й безпорадності, служить ствердженню чоловічого домінування,

раціоналізації бажання, що жінки існують для чоловіків. Це посилюється завдяки плутанині: часто не вдається розрізнити суттєві, конститутивні елементи від випадкових асоціацій. Таким чином у поняття жіночості вкладаються численні атрибути, які мають джерелом досвід і зумовлені конкретними обставинами часу та місця. Зокрема, “Люцинда” Ф. Шлегеля свідчила про радикальність мислення романтиків, яке відкидало ідеологію окремішності ґендерних сфер.

Проте відхід від старої концепції статевих ролей був не таким повним, як можна було б очікувати. Особливий зв’язок жінки з домашньою сферою і її особлива ментальна й емоційна конституція не зникають зовсім, хоча вони більше не позначені нижчістю. Оскільки ґендерні відмінності визнаються та вітаються як контрасти, що стимулюють протилежну стать, можна припустити, що любов діє на жінок і чоловіків по-різному. Шлегель доводить, що єдиним сенсом посилання на фемінність як есенціальну властивість жіночого характеру є те, що для жінки життя і любов є одним і тим же. Любов є, так би мовити, покликанням жінки, вона не здатна відчувати її лише як частковий інтерес чи почуття. Її любов є тотальною та самодостатньою й тому спроможна перетворювати життя чоловіка, надаючи йому смислової єдності. З іншого боку, вона отримує від кохання чоловіка вихід за свої власні межі – самосвідомість, знання, контакт із зовнішнім світом. Романтичний ідеал незалежної жінки виходить за межі просвітницьких ідей рівних прав і громадянства.

За Гегелем, людина є вищою та найцільнішою формою природного буття. Вона також є базовим елементом у реалізації розуму та свободи у всесвітній історії. Подаючи жінок як представниць природи, а чоловіків як представників розуму, Гегель намагається через шлюб і стосунки між жінками й чоловіками знайти зв’язок між сферою природи та духу. Він розглядає ці сфери як цілком різні й неоднаково структуровані. Сфера природи характеризується циклічним повторенням, в якому всі елементи розташовані поруч і не пов’язані між собою. Сфера духу – це сфера розвитку, в якому елементи взаємозалежні і взаємодіють. Простіші явища, що нале-

жать до сфери природи, стають зрозумілими через прояви складніших явищ, які існують у сфері духу.

Ця прірва між природою людини як духом, розумом і природним інстинктом призводить до заперечення ідеї “природного порядку” як джерела порядку соціального. Це суперечність між людською природою як раціональною та людською природою як інстинктивною. Людське буття відіграє роль посередника між сферою природи і духом, між природним і соціальним. Ця амбівалентність у статусі буття людини як природної та самодетермінованої істоти руйнує будь-які спроби повністю розділити природне та соціальне.

Проте гегелівська концепція Духу, не зважаючи на її грандіозність, все ж не дозволила йому повною мірою вийти за межі “натуралістичної” концепції ґендеру й помістити міжстатеві стосунки в соціальний, символічний і культурний світ.

За визначенням Сейли Бенхабіб, Гегель будує раціональну онтологію ґендеру через низку логічних опозицій. З одного боку, він розглядає розвиток суб’єктивності й індивідуальності в контексті людського суспільства, з іншого – зводячи чоловіків і жінок до їх традиційних ролей, визначає специфічні ґендерні відмінності як аспект раціональної онтології, що відбиває глибинну структуру духу. Жінок він розглядає як символічних представниць принципу партикулярності, безпосередності, матеріальності, природності, тоді як чоловіки репрезентують універсальність, опосередкованість, свободу та суб’єктивність.

Гегелівська політична теорія ґрунтується на теологічному припущенні щодо жіночої й чоловічої природи, які він розрізнює в термінах “аналогії форми і матерії, тоді як чоловіче забезпечує людську форму, жіноче служить посудиною, де визріває створений чоловіком гомункулус”.

Експліцитне вираження “природної визначеності статей” в онтологічному сенсі дається далі, де стверджується, що одна стать уособлює розум, знання, свободу, інша – конкретну індивідуальність і почуття. Перша є владною й активною, друга – пасивною та суб’єктивною. Перша, чоловік, має субстанційне життя в державі, а в сім’ї він має інститут єдності, де живе суб’єктивним етичним станом почуттів. Жінка, з іншого боку, має субстанційну долю в сім’ї, і свої етичні норми визначає сама. Для Гегеля життя чоловіка пов’язане з державою, наукою та роботою в зовнішньому світі.

Відділяючи себе від родинної єдності, чоловік об’єктивує зовнішній світ і захищає його через діяльність і свободу. Жіноча “субстанціальна детермінація”, навпаки, полягає в сім’ї, єдності та пієтеті до приватної сфери. Гегель зазначає, що жінки не є індивідами, принаймні не тією мірою, що чоловіки. Найприкметнішим є те, що стосунки, в яких чоловік і жінка постають як духовно відмінні, містять саме ті аспекти, які визначають жінку як “меншу” людську істоту. Як Аристотель та Руссо, Гегель не лише наділяє жінок інтуїтивністю, емоційністю, а чоловіків – універсальністю, здатністю до концептуального мислення, “владністю та дієвістю”, але й вбачає в чоловікові риси, які визначають людину як вид взагалі.

За Гегелем, процес, через який гуманізується природа та конституюється історія, є об’єктивацією людських цілей і інститутів у світі так, що світ стає місцем самовираження людини.

Жінки, оскільки вони не можуть вийти за межі єдності, зі світу сім’ї в світ універсальності, та оскільки їхня діяльність відбувається в приватній сфері (репродукція, виховання дітей та задоволення емоційних і статевих потреб чоловіків), вилучаються з історично-конституюючої діяльності.

Це слід розуміти, що жінки не мають історії та примушені повторювати життєвий цикл.

Отже, жіноча природа, в якій домінують природні інстинкти, не освячені розумом чи духом, постає односторонньою. В системі Гегеля жінки виявляються нерелевантними розвиткові розуму й історії, прогресу усвідомлення свободи і тому не мають цінності для політичної теорії. Мало того, в цій серії суджень вони виявляються ворожими суспільству, яке передбачає прогрес в усвідомленні свободи.

Як зазначає Джоанна Ходж, Гегель, зважаючи в “Філософії права” на очевидну біологічну відмінність жінок і чоловіків, в подальшому стверджує відмінність інтелектуальну та моральну, а потім переносить ці біологічні й інтелектуальні відмінності на відмінність між фіксованою природою та соціальними змінами, зводячи жінок до природної фіксованості, а чоловіків – до соціальної динаміки. Результатом є те, що змінні соціальні відносини постають фіксованими та природними. В результаті він зводить чоловіків і жінок до фіксованих незмінних сутностей: жінки прив’язані до повторювального циклу репродукції, чоловіки – до нескінченної динаміки соціальних перетворень. Проте гегелівський есенціалізм у розумінні природи статей призводить до суперечності: оскільки “природа” жінок і чоловіків є фіксованою завжди, як і відмінність між ними, тоді як їхні відносини в суспільстві та в історії змінюються.

Отже, розрізнюючи процеси, наявні у сферах природи та духу, Гегель стверджує, що жінки залишаються в пастці повторюваних і не спрямованих до розвитку процесів природної диференціації і лише чоловіки піднімаються до духовного прогресу в сфері духу.

Однак відмінність між природою та духом не зовнішня для їхньої природи: для Гегеля сфера природи є залежною від сфери духу. Ця ідея є ключовою в його розумінні історії як прогресу в усвідомленні природи. Люди стають дедалі вільнішими, все більше усвідомлюють свободу в результаті здатності втягувати те, що знаходиться поза ними, в сферу свого впливу, переходячи від природного детермінізму до самодетермінації. Проте до цього виявляються здатними лише чоловіки, через свою здатність виходити в світ, змінювати себе й визначати зовнішнє як предмет свого впливу. Жінки, як уособлення статичного рослинного життя, залишаються зв’язаними путами природи, нездатними контролювати навіть власні потреби.