Українська народна педагогіка

• народна фамілогія,
• народне дитинознавство,
• батьківська педагогіка,
• народна дидактика,
• народна деонтологія.

Народна фамілогія об'єднує народні знання й досвід будівництва міцної, здорової сім'ї. «Без сім'ї немає щастя на землі»,— кажуть українці.

Народне дитинознавство концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як особистості від народження й до фізіологічного  дозрівання  та  включення  у  доросле  життя.

Батьківська педагогіка репрезентує народну мудрість соціалізації дитини в сім'ї на основі передачі їй дорослими (матір'ю, батьком та ін.) духовного й виробничого досвіду, прищеплення культури поведінки.

Народна дидактика відображає здобутки трудящих у галузі розумового й світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентруються у поглядах на принципи, зміст і методи навчання, зміцнення пізнавальних сил і здібностей дитини. Реалізується вона переважно через дитячу мову й мову дорослих, загадки, прислів'я й приказки, скоромовки, казки, оповідання, постійне залучення дітей і підлітків до посильної праці, спілкування з природою, дотримання мовленнєвого етикету, дитячі ігри, іграшки, забави, малювання тощо. (Див.: додаток № 1)

Народна педагогічна деонтологія (від грецького слова, що перекладається як наука про конче потрібне, вкрай необхідне) обстоює етичну сферу обов'язкового в думках і вчинках кожної людини. Це те архіобов'язкове, без чого істинне виховання справжньої людини немислиме. Як, приміром,  прищеплення дітям  змалку  працьовитості,  любові до рідної мови й культури народу і почуття приязні до інших народів; знання свого родоводу; шанобливе ставлення до батька й матері, землі, хліба; охорона честі родини; піклування про молодших, хворих, калік, людей похилого віку; шанування народних звичаїв, традицій, символів народного мистецтва. Вироблення цих та інших якостей у дітей та підлітків, за народною деонтологією, вихователь зобов'язаний постійно тримати в центрі своєї уваги сьогодні, завтра, постійно. Те, що треба навчити наших дітей завжди свято берегти у душі й серці, думках і поведінці, українці називають «берегинею».

Педагогічний  вплив народної педагогіки на формування особистості важко переоцінити. Діти й підлітки сприймають її легко, природно і просто, навіть не відчуваючи, що їх виховують. Очевидно, це й дало підставу К- Д. Ушинському сказати, що «виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях». Тому народна педагогіка здавна і привертала увагу багатьох діячів культури.

 Вивчення української етнопедагогіки започаткував Г. С. Сковорода у другій половині XVIII ст., заклавши підвалини просвітительсько-демократичного напряму її висвітлення. Тенденцію самобутності родинно-побутової культури українців у зв'язку з активізацією національного життя народу відображено у творчості І. П. Котляревського. Важливе значення має трактування батьківської педагогіки Т. Г. Шевченком, І. Я. Франком, Лесею Українкою.

Українську етнопедагогіку робили об'єктом своєї обсервації Л. І. Глібов, Я. І. Щоголів, Ю. А. Федькович, Б. Д. Грінченко, С. І. Воробкевич. Високо цінили її, зокрема народні пісні, музику, казки, міфологію, М. О. Добролюбов, К. Д. Ушинський, М. В. Гоголь.

1.2. Історія становлення української народної педагогіки та етнопедагогіки.

Педагогіка в загальному розумінні слова – це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називається та педагогіка, яку створив народ. Зародилася вона з появою людини на Землі.

Українська  народна педагогіка – це система емпіричних педагогічних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосовуваних українцями у навчанні та вихованні підростаючих поколінь. Вона передувала педагогічній науці й стала її основним першоджерелом. Це та школа, яка завжди з нами, що супроводить й спрямовує життя українців з прадавніх часів і донині.

Українська народна  педагогіка своїм корінням сягає  сивої давнини, життя і побуту, вдачі, звичаїв і віри українських  племен ще до заснування Київської  держави, які, за словами літописця, “мали кожде свої обичаї закони і науку батьків своїх і свої норови кожде”. Вона постала й знайшла своє поетичне втілення в усній народній творчості – у прислів’ях та приказках, піснях, билинах, притчах. Виросла з насущних потреб життя суспільства. Продукування ідей, уявлень, свідомості від самого початку безпосередньо вплетене в трудову діяльність і духовні стосунки людей, у мову реального життя.

Змістом виховання і  навчання був реальний процес повсякденного  побутового і трудового життя  людей, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби прилучали до рільництва, пасічники до бджільництва, здібні майстри – до різних способів виготовлення знарядь праці. Все це надавало вихованню загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими віковими особливостями. То й результати його досить відчутні. Побувавши на Україні, чужоземці зазначали, що анти й словени, тобто українці, щирі й привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ божий веселими очима, виявляти особливу увагу до старшого в роді, до пам’яті своїх предків. Хлопчики-підлітки вчилися володіти зброєю, що необхідно було як для полювання, так, головним чином, і для захисту рідної землі від ворогів. [11; 74 – 75]

З появою приватної власності  й господарського відокремлення  сімей, перетворенням їх на основі господарські осередки суспільства виникло увиразнення виховних функцій. У ролі педагогів виступає не община, а насамперед сім’я, батьки. Отже, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним вихованням. Причому змінюється не тільки форма, а й зміст і цілі виховання. Зникла колишня соціальна однорідність суспільства. Суспільна нерівність зумовила різні інтереси й мотиви поведінки людей.

Життя стає складним і  суперечливим. Виникає проблема спеціальної  підготовки до нього, що було зумовлено  необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.

Перехід від зовнішнього  регулювання поведінки людини (через  формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий, вищий рівень її розвитку. Адже в центрі виховної практики вперше постає проблема формування духовних якостей особистості.

Звично, сформувати моральні риси людини, які б регулювали її вчинки, не так легко. Одна річ, наприклад, порівну, додержуючи споконвічного звичаю, поділити їжу між членом роду, а інша – систематично та цілеспрямовано застосувати засоби впливу на особистість, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу хворому чи малому. Арсенал української народної педагогіки завдяки постійній соціально-пошуковій та навчально-виховній творчості батьків поступово поповнюється різноманітними засобами впливу на дитину. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі стрункішою.

Поява могутньої  української держави Київської  Русі підняла українську народну педагогіку на вищий щабель розвитку. Якщо до цього творцями й носіями народної педагогічної мудрості українців були селяни, то в умовах Київської Русі до неї активно долучаються міські мешканці. — майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби. Це помітно збагатило її зміст і виховні можливості.

Великий вплив  на масову практику виховання дітей  та молоді на Україні мало прийняття християнства в 988 р. У зв'язку з цим живильними джерелами для української народної педагогіки стали не тільки власні виховні винаходи, а й християнське вчення, а з ним і багатющий досвід духовно-морального виховання народів Близького Сходу й Середземномор'я. Історично склалося так, що впродовж багатьох століть наш народ нерідко виражав свої педагогічні ідеали мовою релігії. А коли християнство увібрало в себе ще й елементи первинних вірувань українців — язичництва, то й виховний вплив релігії став особливо могутнім.

Загальнодоступна  ідея соціальної справедливості — рівність усіх перед Богом, єдність людської історії, осуд жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті, честі, милосердя, заклик до "внутрішньої чистоти" й людської гідності, порядності вельми імпонує людям скривдженим і приниженим.

Певний вплив  на свідомість і регулювання поведінки  як дорослих, так і дітей мають релігійні доктрини про ''всевидюче Боже око", "гармонію душі й тіла", "страшний суд", "обіцяна нагорода раєм за доброчесне життя на землі й покарання пеклом за "допущені гріхи", "вчинене зло".

На виховній ролі релігії  у формування людини неодноразово наголошують  літописці та письменники, зазначаючи зокрема, що з хрещенням князя  Володимира «зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став», «мало воював, жив у згоді з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок». Під час князівських бенкетів, які тривали по кілька днів, «убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвозили всяку страву – хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед у бочках, квас». [6; 52 – 54]

Винайдення письма в  Україні, впровадження кирилиці відкрили можливість зберігати українську народну  педагогіку не тільки в пам’яті  та практиці народу, в усній народній творчості, а й фіксувати її на письмі.

Українська народна  педагогіка забезпечувала формування національної свідомості й патріотизму молоді, а безпосередня участь у боротьбі проти чужоземних нападників гартувала характер та волю й одночасно була суворим іспитом на громадянську зрілість.

Національно-визвольна  боротьба народу України проти татаро-турецьких і польських загарбників за козацької доби (ХV – ХVII ст.) внесла новий імпульс у розвиток української народної педагогіки, піднявши її до вершинного вияву – педагогіки козацької, головним виховним ідеалом якої став козак як втілення чеснот справжнього українця, мужнього лицаря-визволителя, безстрашного оборонця рідної землі, безкорисливого захисника всіх скривджених і знедолених. [10; 12 – 14]

Помітне пожвавлення  у розвитку української народної педагогіки відбулося у першій половині ХІХ ст. Ще пізніше, наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст., воно набрало широкого розмаху і йшло в контексті загальної боротьби нашого народу за національне відродження.

ХХ століття увійшло  в історію України віхою воєн, насилля, лихоліття. Українська державність, вперше за довгі століття утверджена на всіх землях у 1918 р., знову була зруйнована. На більшій частині України запанували більшовики та інші чужоземні загарбники. У зв’язку з цим українська народна педагогіка опинилася у дуже скрутному становищі. Іноземні колонізатори насильницьки асимілювали українську педагогічну культуру, отруювали народний дух, фальшували історію України. Активізовану в часи УНР українізацію незабаром було заморожено сталінським терором. Педагогічну спадщину, створену розумом і талантом українського народу, сталіністи руйнували.

Насаджувані ленінсько-сталінська, а згодом брежнєвсько-сусловська лжепедагогіки були глибоко чужими педагогіці народній, її антиподом. Внаслідок їх шкідницьких дій практичний вплив народної педагогіки невпинно звужувався, що вело до морально-духовної катастрофи.

Проголошення державного суверенітету України 16 липня 1990 р. відкрило широкий простір для відродження  й розвитку української народної педагогіки.

Ідеальний варіант  педагогіки національної школи —  той, що базується на інтеграції народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки в цілому, передової практики навчання і виховання молоді; їх Інтеграція не означає позбавлення самостійності чи індивідуальних рис власного вияву, бо кожна з них, поруч зі спільними, наділена також належними тільки їй прикметами.

Слово етнопедагогіка в науковий обіг ввів відомий чуваський педагог Г.Н. Волков у 70-х роках XX ст. За його визначенням народна педагогіка — це вироблені й застосовувані в середовищі людей праці знання, засоби й досвід виховання і навчання дітей та молоді, а етнопедагогіка — це наука про народну педагогіку.

Отже, українська етнопедагогіка — це наука про  українську народну школу, тобто про досвід українського народу щодо виховання підростаючого покоління, про педагогічні погляди народу; наука про педагогіку побуту, родини, українців.

Історія української етнопедагогіки — де галузь знань про зародження, становлення й розвиток науки про українську народну педагогіку від часу її появи й до сучасності. [6; 55]

Наука про українську народну педагогіку почала складатися вже в Київській Русі. Зародження історії української етнопедагогіки пов'язується з появою "Повчання" Володимира Мономаха дітям (1096 р.), спрямованого на осмислення нащадками сутності й сенсу дотримання народних чеснот і норм християнської моралі. Приклад славетного київського князя наслідують й інші автори. Наприклад, у 1577 р. появилося "Завіщання" Василя Загоровського дітям, що дуже нагадує попередній твір.

Золоті розсипи  української етнопедагогіки наявні також у "Слові о полку Ігоревім", українських літописах, "Руській Правді", складеній на основі норм українського звичаєвого права, народної педагогіки. Тож фактично елементи української етнопедагогіки склалися вже в надрах Київської Русі через осмислення величезних набутків української народної педагогіки.

У XII—XVI ст. в Україні інтенсивно розповсюджуються численні збірники церковних повчань, що гідно репрезентують суть релігійного виховання нашого народу. Позиції української народної педагогіки у ставленні до освіти й учителя, забезпеченні плідних педагогічних взаємин між сім'єю і школою та громадою досить виразно проявляються у статутах братських шкіл і трактатах професорів Острозької та Київської академій.