Українська народна педагогіка

Народ споконвіку прагнув  одухотворити працю за допомогою  художніх засобів, прикрасити побут і облагородити взаємини між людьми. Цим і зумовлено основне кредо народної педагогіки в галузі естетичного виховання: навчити жити за законами краси і благородства. Практика родинного виховання по залученню дітей до прекрасного починається дуже рано, з маминої колискової пісні, в якій народ опоетизовує природу, любов і ніжність, людяність і добро, а також з ладок-потішок, дитячої іграшки і казки. В українському фольклорі чимало дитячих пісень, які привчають дітей виконувати ігрові і танцювальні рухи під мелодію пісні. Такий спосіб заохочення дітей до пісні й танцю передається з покоління в покоління.

Народний фольклор це основа основ виховання дітей, універсальна педагогічна система, в якій тисячоліття  народного досвіду вже відібрали самі природні і необхідні форми розвитку мови, музикальних здібностей, логічного і образного мислення, трудових навичок, естетичних та моральних ідеалів. І вони не просто відібрані, як сума методичних прийомів, вони ніби вплетені в художню форму.

Фольклор (народна мудрість) – це художня педагогіка! Це саме та система естетичного виховання дітей за допомогою літератури й мистецтва (слова, музика, танці), яку лише намагаються розробити деякі експериментальні студії і школи мистецтв і яка часом здається елітарною, недоступною для всіх. А тут в фольклорі все це давно започатковано. Українська народна педагогіка протягом тисячоліть розробила розмаїття форм і методів естетичного, художнього виховання. Причому це не лише для обраних, обдарований а й для всіх дітей. [3; 355]

Науковці доводять, що за роки життя дитина пізнає більше, ніж за наступний період. Ні одна система виховання, крім фольклорного, не бере за основу той самий "критичний  період розвитку дитини", в якому "відбувається закладання звукової інформації". Це вирішується на все життя.

А тому багато залежить від  того, якою буде ця сама перша "звукова  інформація". На чому виховується  дитина з перших днів життя: на віковому педагогічному досвіді українського народу, чи на певних педагогічних експериментах, у яких "кроликами" стають свої ж діти.

Фольклор у цьому  відношенні незамінимий. У всякому  випадку, до цього часу не знайдено рівноцінного йому замінника. До фольклорного виховання ми звертаємося як до того природного і органічного, що встановлює екологічну рівновагу природи й людини.

Все розпочинається з  пестування – колискових пісень, пестушок і потішок. Древньогрецьке слово "убаюкувати" означає не лише "умовляти", а  й "замовляти". Колискові пісні  – це заговори, обереги, засновані  на магічній силі впливу слова й музики, на їх уміннях заспокоювати, оберігати, охороняти.

Фольклорні тексти пісень дуже давні; вони передаються від  покоління до покоління завдяки  стійким українським традиціям.

Фольклор має й практичне  значення: адже "ладушки", "сорока-воровка" – це найкращий спосіб розвитку координації рухів, тобто своєрідна дитяча гімнастика (українська дитяча народна аеробіка), а скоромовки – засіб розвитку мови, ліквідація її природних недоліків (українська народна логопедія), де все базується на ритмі, на поетичному слові. (Див.: додаток    № 3)

Непомітно і ненав'язливо – вже до двох-трьох років дитина стає на шлях самостійного мовлення. Мова - наша жива історія. Через мову можливо  проаналізувати наш віковий шлях: у ній збереглися слова та вирази, які з глибини віків доносять думки і сподівання, злети й падіння, пережиті українським народом під впливом різних чинників. Саме завдяки мові сприймається усна народна творчість, осягається сутність творів прикладного мистецтва, історія їх творення, побутове призначення народної творчості.

Отже, мова відбиває етнічну  культуру народу, його побут, звичаї, і  є засобом естетичного виховання, національної самосвідомості, основ  громадськості, патріотичних почуттів.

Ось чому перше слово  дитина має почути і вимовити рідною мовою. Рідна мова обумовлює психічний розвиток дитини, сприяє усвідомленню себе як представника української нації.

Любов до мови свого народу можна сформувати, використовуючи її у безпосередньому спілкуванні  дитини з рідними, близькими людьми. Тепло взаємин з дорослими сприяє залученню дитини до духовних цінностей, спонукає наслідувати їх мову, ставлення до довкілля. У формах усної народної творчості українського народу потішках, забавлянках, піснях втілюється дбайливе, чуйне ставлення дорослих до дітей.

Очевидно, українська народна педагогіка, як синтез любові й мудрості старших поколінь, і породила особливо захоплюючу форму збагачення життєвого досвіду дитини – різного роду ігри. Полегшуючи в такий спосіб оволодіння рідним словом, традиціями, що склалися історично, українська народна педагогіка легко й природно дає змогу ввести гру, ігрові моменти в повсякдення дітей, зробити її життєво необхідною. Нині це джерело доступно донесене до дітей мелодійнісю української мови, елементами історії, етнографії.

Українська народна педагогіка має чіткі правила мовного етикету. Основна її вимога – ввічливість, статечність, пристойність, уважність та чемність. "Красиве слово – золотий ключ", – говорить народна мудрість.

Але поетична вишуканість, звукова чи змістовна, ніколи не буває у фольклорі самоціллю. Фольклор як народне прикладне мистецтво має практичне значення: поняття користі й краси в ньому нероздільні.

Так в народних билинах  при змалюванні спорядження богатирів  майже завжди підкреслюється, що шовкові підпруги, булані стремена, золоті пряжки – це не лише окраса, а й міцність багатирської упряжі: підпруги шовкові не рвуться, булані стремена не гнуться, золоті пряжки не ржавіють ("Ілля Муромець").

Як бачимо, українська народна педагогіка має багато засобів, методів та прийомів естетичного виховання в сім'ї. Уміле їх використання в сімейному вихованні дає змогу навчити дитину бачити й відчувати прекрасне, розуміти й цінити твори мистецтва, прилучатися до художньої творчості.

Визначний вплив на розвиток естетичних смаків відіграють родинні взаємини в сім'ї і відношення старших до дитини.

Баченню законів краси  сприяють й ніжна, щира мамина пісня  над колискою, материнська ласкава  усмішка до дитини; приваблива іграшка, що її дарує дитині батько; чарівна  бабусина казка, яка вчить добру й злу, формує поняття про красу життя й буденні недоречності, які трапляються на життєвому шляху; цікава дідусева розповідь, чи гумор; чарівна прогулянка, захоплююча гра з сестрою чи братом відкривають веселкову красу навколишнього світу.

Багато естетичних переживань дітей обумовлюються спілкуванням їх з природою. Вплив природи посилюється, якщо ці переживання підтримуються співпереживаннями з дорослими, близькими людьми. Висадження квітів та догляд за ними створюють емоційні переживання дітей і формують поняття, що прекрасне може й повинна створювати сама людина. Бачене дитина завжди намагається передати в малюнках. Малювати люблять всі діти, і суть не в тому, як малює дитина, а в тому, яку насолоду вона від цього одержує. Дітям вкарбовуються в пам'ять ті картини, вишивки, рушники, які висять вдома на стіні. Це сприяє зацікавленню дітей творами образотворчого мистецтва. Добре, якщо в сім'ї люблять хорошу музику, люблять співати; якщо родина відвідує календарні свята, обрядові свята, приймає в них участь, залучаючи до цього й своїх дітей.

Пісням, танцям, музиці народна  педагогіка завжди приділяла велику увару, покладала великі надії на їх виховне значення. І роль сім'ї, роль батьків в цьому питанні  дуже значна.

Отже, виховання дітей  – це найбільш приємна батьківська функція, і естетичне виховання в сім'ї є його складовою частиною. Тож вміле використання в сімейному вихованні засобів, прийомів, методів української народної педагогіки дає змогу дитині жити й творити за законами краси.

2.2. Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки.

Переважно аграрний характер виробництва праукраїнців (І тисячоліття до н.е. - ІХ ст. н.е.), української сімї у XVII - на початку XX століття передбачав формування у дітей відповідального ставлення до праці, яке ставило за мету прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Система підготовки дітей до праці будувалася в основному на народних традиціях, звичаях та обрядах. Багато з них виникло на грунті трудової діяльності та реальних людських взаємин і виконували функцію не тільки регуляторів суспільної та особистішої поведінки, а й використовувалися як засіб передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду взагалі та морально-трудового зокрема. [1; 132]

Велику роль у посиленні виховного впливу на дитину відіграють народні традиції. Виникнення поряд зі звичаями системи народних традицій спричинило появу дійового чинника, який інтенсивно сприяє свідомому і цілеспрямованому виробленню у підростаючих поколінь тих розумових, духовно-моральних, господарсько-трудових і фізичних якостей, яких вимагало життя.

Звичаї та традиції виявлялися і в ставленні до природи, і в поезії землеробів, і в усній народній творчості, і в давніх народних, ремеслах, красі одягу, житла, і у виняткових законах гостинності, і в добрих правилах побуту та поведінки. Звичайно, зміцненню і закріпленню традицій та звичаїв сприяла релігія, під впливом якої знаходилася сім'я, основні етапи життя людини (хрещення, шлюб, похорон). Українцям імпонувала передусім загальнодоступна ідея соціальної справедливості у християнстві (рівність усіх перед Богом), єдність людської історії, засудження жорстокості, насилля і користолюбства, звернення до совісті, честі, милосердя, "внутрішньої свободи" і людської гідності.

Звичаї і  традиції завжди закріплюють тс, що досягнуте в громадському та особистому житті, вони є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконували роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворювали у молодіжному житті ці взаємини. (Див.: додаток № 4)

Система звичаїв  і традицій нашого народу є результатом його виховних зусиль протягом багатьох віків. Через цю систему народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер та психологію в історичному процесі зміни поколінь. Спадкоємність поколінь, вірність дітей звичаям і традиціям батьків народ розглядав як основний закон свого життя. Звичаї і традиції виконують спільні для них соціальні функції: по-перше, служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; по-друге, здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь. Проте існують свої особливості і навіть деякі відмінності у трактуванні традицій та звичаїв, що особливо важливо у межах нашої проблеми дослідження. Головною умовою існування традицій є їх збереження і передача. Традиція проявляється у вигляді усталених стереотипізованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-стичних елементів тощо. Традиції можуть бути сімейними, регіональними, національними, загальнолюдськими. За змістом вони можуть бути прогресивними, консервативними і навіть відкрито реакційними. Для успішного розвитку людського суспільства важливою є закономірність: цілеспрямована діяльність людей веде до виникнення нових елементів культури – інновацій, які розвиваються в межах певного суспільства і традиціоналізуються. (Див.: додаток № 5)

Народні традиції є тим соціальним механізмом, за допомогою якого здійснювалися наслідування та успадкування підростаючим поколінням морально-трудового досвіду.

Узагальнений  морально-трудовий досвід народу (в  традиціях), природно, впливає на всі сторони суспільного життя: погля ди, переконання, норми поведінки, звички, і підтримується силою громадської думки. Цим самим з допомогою трудових традицій та інших соціальних механізмів створювалася модель формування особистості взагалі та її морально-трудового становлення зокрема.

Характерною особливістю традицій є те, що вони включають емпірично відкриті і  перевірені практикою способи трудової діяльності людей та відповідної їх поведінки. Виконуючи функцію "залучення" підростаючої зміни до багатого морально-трудового досвіду, традиції служать провідним етнопедагогічним фактором, який справляє вирішальний вплив на здійснення передачі суспільних цінностей від покоління до покоління, на формування внутрішньої єдності і національної своєрідності культури народу. Отже, вони сприяють тим самим цілеспрямованому розвиткові особистості.

Однак зв'язок традицій з формуванням морально-трудових якостей, відповідальності особистості не прямий, а є для неї лише системою соціальних установок, ціннісних орієнтацій. Складність тут, насамперед, у процесі перетворення знань, морально-трудового досвіду у переконання особистості. Головне, щоб вони стали особистісно значущими для молодої людини, тобто, щоб традиції інтегрувалися особистістю. Отже, народні трудові традиції - цс морально-трудовий досвід народу, ідеали, засоби підготовки підростаючого покоління до праці, котрі склались історично, передавалися з покоління в покоління стереотипізованим усталеним способом та підтримувалися силою громадської думки.

Переважна більшість  дослідників відзначає як компоненти традицій звичаї, обряди, ритуали, свята, ігри, іграшки, дитячий фольклор, усну народну творчість, продуктивну працю. Не заперечуючи такого твердження, слід, очевидно, все ж уточнити призначення звичаїв і визначити їх місце у формуванні ставлення підростаючої особистості до праці.

Звичаї –  стереотипи поведінки, яких дотримуються спільності людей, соціальні групи за певних обставин, і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, передаючись від покоління до покоління. Вони є засобом соціальної регуляції діяльності, яка відтворюється у певному суспільстві і є звичною для їх членів, а також можуть виступати прийомами, формами взаємовідносин у родинно-побутовій сфері та праці. Звичаї, котрі підтримуються моральними відносинами, називають уподобаннями. Загалом, звичаї неофіційно і завжди підтримуються громадською думкою. Трудові звичаї завжди фіксують елементи прийнятого в суспільстві способу трудового життя, тому формування, закріплення та успадкування їх від покоління до покоління є важливим аспектом функціонування самого суспільства. Трудовий звичай ніби вводить юну особистість у русло, яке прокладене попередніми поколіннями через детальну регламентацію трудових дій у конкретних практичних ситуаціях. Разом з тим, звичай, завжди даючи конкретні орієнтири у трудовій діяльності, не ставить вимог до духовних якостей людини. Саме традиція і вирішує вищезазначене завдання тим, що регламентує чітко ті морально-трудові якості, які необхідні для правильних (з точки зору народу) дій у конкретній сфері трудової діяльності.