Українська народна педагогіка

Українська  етнопедагогіка знайшла своє дальше органічне продовження та розвиток у творчості поколінь українських вчених, письменників, культурних і освітніх діячів, діяльності Кирило-Мефодіївського братства та "Руської трійці" й освячена славетними іменами українських національних геніїв Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, О. Духновича, К. Ушинського, С. Русової, Г. Ващенка, І. Огієнка, В. Сухомлинського.

Становище української етнопедагогіки істотною мірою визначається долею України наявністю чи відсутністю в українського народу власної незалежної держави.

Протягом  майже 150 років, від кінця XVIII ст. до 1917 р., українці перебували під владою чужих імперій. Підневільність, яка супроводжувала колоніальну політику, коли навіть саме ймення "українець" було під офіційною забороною, гальмувала поступ української етнопедагогіки.

Зацікавлення  патріотично налаштованої української  інтелігенції національною історією, етнографією та фольклором засвідчують важливу фазу становлення української етнопедагогіки. Тим більше, що етнографічні публікації В. Гнатюка, Б. Грінченка, М. Дерлиці,                  М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Онищука, М. Сумцова, Лесі Українки, І. Франка, П. Чубинського торкаються й життя, побуту та виховання українських дітей.

Мотивами української  етнопедагогіки перейнята діяльність педагогічних товариств "Рідна школа", "Просвіта", Наукового товариства імені Т. Шевченка, молодіжних організацій "Пласт", "Сокіл", "Січ", "Луг", українські шкільні підручники й педагогічна преса.

Період української  державності (1917—1920 рр.) заклав потенціал для посилення інтенсивності етнопедагогічних пошуків. Та й сама українська етнопедагогіка вийшла на новий рубіж у своєму розвитку: відкрилися етнографічні дослідні станції.

У час більшовицької окупації етнопедагогіка в Україні зазнала остракізму. Та все-таки етнопедагогічна думка не згасла. Вона знайшла свій плідний вияв за рубежем, серед української еміграції. Внесок західної української діаспори в розвиток української етнопедагогіки доволі вагомий. Серед численних зарубіжних публікацій, близьких до української етнопедагогіки, варто виділити такі фундаментальні праці, як десятитомна "Енциклопедія українознавства", п'ятитомна монографія С. Килимника "Український рік у народних звичаях в історичному освітленні", двотомну працю О. Воропая "Звичаї нашого народу", І. Кузича-Березовського "Оріяна" та ін.

У період з 1956 р. по 1959 р. було використано в Україні для висунення культурно-національних домагань, у тому числі і на право розвитку української етнопедагогіки. Завдяки цьому в 1960 р. у Києві було видано  працю Ю. Ступака "Виховне значення українського фольклору, а в 1966 р. — книжку О. Кравця "Сімейний побут і звичаї українського народу", у 1968 р. – стаття В. Мирного "Народна педагогіка в прислів'ях та приказках". У 1974 р. у видавництві "Наукова думка" з'явилась монографія Є. Сявавко "Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку", де на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалів досліджується народне виховання на Україні в різні історичні епохи. [15; 5]

Офіційний курс на перебудову, демократизацію, гласність (з березня 1985 р.) справив свій вплив на українську етнопедагогіку.

25 серпня 1988 р.  на першій сторінці "Літературної  України" ініціативна творча група педагогів-ентузіастів виступила зі Зверненням до вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти України "Перебудова школи і народна педагогіка", заманіфестувавши гостру потребу перебудови освіти й виховання в Україні на засадах української етнопедагогіки. А 8 жовтня 1989 р. ці ж автори проголосили на сторінках газети "Культура і життя" публічне Звернення до батьків "Родинному вихованню — справжню турботу!", закликавши їх зберегти й примножувати традиції народної педагогіки в родинному вихованні дітей. [9; 130]

Проголошення  й розбудова самостійної Української  держави відкрили нову еру в розвитку української етнопедагогіки. Могутнього розмаху в наглій країні набуває рух за впровадження здобутків української етнопедагогіки та навчання українознавства в школах. Велике значення мають заснування кафедр українознавства у вищих навчальних закладах України, відкриття й робота Інституту українознавства (директор П. Кононенко), функціонування лабораторій з української етнопедагогіки в Науково-дослідному інституті педагогіки, Українському педагогічному університеті імені М. Драгоманова, Прикарпатському університеті імені В. Стефаника, Чернівецькому університеті імені Ю. Федьковича, Львівському університеті імені І. Франка, Дрогобицькому педінституті імені І. Франка, Луганському, Уманському, Слов'янському, Миколаївському, Криворізькому та інших педінститутах; створення вузівських програм з української етнопедагогіки (Ю. Руденком, В. Струманським, Є. Сявавком).

Активізувала  свою мобілізаційну діяльність щодо актуалізації української етнопедагогіки педагогічна преса. З’являються журнали "Дошкільне виховання", "Початкова школа", "Рідна школа", "Дивослово", тижневик "Освіта". Великої популярності серед педагогічної громадськості набули також такі, українознавчі часописи.

Ідеями української  етнопедагогіки перейняті концепції  дошкільного виховання, середньої загальноосвітньої національної школи України, розвитку національної вищої (після середньої) освіти України, української національної системи виховання, безперервної системи національного виховання тощо.

Все більшого розмаху набувають за останні  роки наукові пошуки в галузі української етнопедагогіки. Благородну роль у цьому відношенні має утворення 4 березня 1992 р. Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи. Вона приділяє постійну увагу розвиткові української етнопедагогіки.

З метою координації  тем здобувачів ступенів докторів і кандидатів педагогічних наук у жовтні 1994 р. при Академії педагогічних наук створено Раду "Етнопедагогіки і народознавства".

Плідно діє  Науково-методичний центр "Українська етнопедагогіка та народознавство" АПН України та Прикарпатського університету імені В. Стефаника (директор центру — Р. Скульський), де творчо працюють відомі вчені В. Грабовецький, В. Кононенко, В. Матвіїшин та Ін. Наявність названої наукової установи, Науково-методичного центру "Гуцульська школа" (директор П. Лосюк), а також Наукового центру "Гуцульщинознавства" (директор П. Шкрібляк), дає змогу реалізувати комплексне дослідження української народної педагогіки Гуцульщини з виведенням фундаментальних науково-теоретичних етнопедагогічних положень всеукраїнського значення. Значна частина аспірантів та пошуковців об'єктом своїх досліджень обрали українську народну педагогіку. Отже, історія розвитку української етнопедагогіки продовжується.

 

 

Етапи розвитку української народної педагогіки

 

№ п/п	Етапи розвитку	Період
1.	Народна педагогіка дохристиянської доби	ІІ тис. до н.е. – ІХ ст.
2.	Народна педагогіка княжої доби	Х ст. – ХІІІ ст.
3.	Козацька педагогіка	XVI ст. – X VIII ст.
4.	Родинно-громадська педагогіка	ХІХ ст.
5.	Народна педагогіка часів  українського державотворення	1917 – 1920 р.р.
6.	Народна педагогіка радянських часів	1920 – 1990 р.р.
7.	Народна педагогіка у  незалежній Україні	з 1991 р.

 

 

 

 

1.3. Вплив української етнопедагогіки на формування особистості сучасного школяра.

Використання  української етнопедагогіки в школі  має здебільшого спорадичний  характер. У нині чинних програмах для шкіл нашої держави українська народна творчість представлена вкрай мізерно. Найрідніше і наймиліше, найближче, найсприйнятливіше й найзрозуміліше для кожної дитини, підлітка, юнака чи дівчини залишаються поза їхньою увагою.  
Що й казати, значення актуалізації етнопедагогіки переоцінити важко. Правда, подивуються скептики, які вважають це механічним поверненням до старовини, протиставляють народній педагогіці педагогіку наукову тощо.

Маємо всі підстави для того, щоб вважати таку позицію  хибною.  
По-перше, загальновизнаною є істина, що справжня народна мудрість, загальнолюдські ідеали про виховання дітей і молоді ніколи не старіють. Вони вічні. І чим ширша сфера їх застосування, тим краще.  
По-друге, протиставлення наукових знань народній мудрості є, протиприродним. Треба не протиставляти, а зіставляти, що дасть змогу з позицій наукової педагогіки розкривати достовірність педагогіки народної і, навпаки, за допомогою масової практики виховання дітей перевіряти життєздатність наукових педагогічних теорій. Така концепція у підході до висвітлення основних тенденцій розвитку і застосування сімейної етнопедагогіки уявляється нам найперспективнішою.

Нині, коли почастішали  виступи фольклорних ансамблів і кількість народних колективів невпинно зростає, дехто вважає, ніби від них відвикли, а тому вони й сприймаються як старомодні, чужі й далекі, екзотичні, не зовсім зрозумілі для сучасної молоді. Але хто ж винен у цьому? В усякому разі аж ніяк не народне мистецтво! Якби не було різних перешкод, то воно йшло б у ногу з життям, саме, за своїми внутрішніми законами, шукало й знаходило нове русло і відображало б порухи душі сучасної людини, яка зобов'язана також знати духовне життя своїх предків. Така закономірність народного мистецтва — розвиватися і йти в ногу з життям народу, якому воно належить, відображати насущні потреби трудящих, потреби виховання підростаючих поколінь, супроводжувати людину  протягом усього її життя.  
Крім згаданих, доцільність використання традиційних етнопедагогічних засобів у вихованні сучасного школяра, на наш погляд, мотивується й іншими важливими причинами. Етнопедагогіка сприяє реалізації принципу зв'язку школи з життям народу. До того ж, раціональне застосування народних засобів забезпечує наступність між дошкільним і шкільним навчанням, полегшує перехід із сімейної обстановки в шкільну. Інакше кажучи, воно з'єднує батьківське виховання з учительським, школу з сім'єю, оскільки серцевина етнопедагогіки — насамперед у родині.(Див.: додаток №2) І чим більше в шкільній праці елементів домашньої дидактики, тим краще. Адже, за висловом К. Д. Ушинського, школа для дитини хороша тоді, коли вона пройнята сімейним характером і більше схожа на сім'ю, ніж на школу.

Вдале застосування народної творчості на уроках та в  позакласній роботі збагачує, урізноманітнює й оптимізує працю вчителя. Зустріч учня із звичним і добре відомим для нього (наприклад, з народною загадкою, афоризмом, скоромовкою тощо) завжди радісна, цікава й приємна. Вона будить позитивні емоції, викликає інтерес до навчання, робить малодоступне близьким і зрозумілим, активізує творче мислення, збагачує духовно. Нарешті, народна педагогіка прикрашає педагогічну дію вчителя, є одним з показників його педагогічної майстерності.

 Ні на хвилину не можна забувати, що виховання духовності, яке нині набуло особливої гостроти, значною   мірою   іде  через   етнопедагогіку.   Той,   хто її обминає, найчастіше зазнає невдач, оскільки, як правило, скочується до схоластичних сентенцій, безкінечних повторів загальних фраз, малозрозумілих і несприйнятливих для учнів, що в кінцевому підсумку призводить до манкуртизму. Згадана помилка, на жаль, стала типовою і набула значного поширення в школі.

Навчальний план загальноосвітньої школи складається із системи навчальних дисциплін, які дають змогу учителям та вихователям залучити до навчально-виховного процесу українську етнопедагогіку в усій її різноманітності.

Скажімо, уроки  української мови розкривають учням  мовні скарби рідного народу. Вивчення української літератури не тільки репрезентує ідейний зміст і суть мовно-естетичного удосконалення красного письменства, а й підводить до поглибленого розуміння самої основи цієї досконалості — усної народної творчості.

Певну інформацію про народні знання, здобуті емпіричним шляхом зусиллями багатьох поколінь, можна дати учням у процесі  вивчення всіх інших дисциплін: на заняттях з математики — про народну математику, географії та астрономії — про народну метеорологію, фізкультури — про народну медицину й дитячу субкультуру тощо. Вивчення у 11 класі етики й психології сімейного життя створило сприятливі умови для відкриття перед юнаками й дівчатами української народної фамілогії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Виховний ідеал української народної педагогіки

2.1. Особливості виховання дітей в українській родині.

В Україні завжди приділяли  не аби якого значення вихованню дітей. Найбільш значущими вважали такі якості, як доброта, справедливість, любов до свого народу, батьківщини, працелюбність тощо. З раннього віку дітей залучали до національних ремесел. Навчали різьблення, бондарства, гончарної справи, лозоплетіння, килимарства, вишивання, плетіння, розпису, виготовлення з природного матеріалу посуду, іграшок, прикрас тощо. Всі ці вироби були відомими далеко за межами України. При цьому переслідувалися два важливих завдання: навчити ремесла і виховати любов до праці (праця – потреба, а не тягар), що і досі залишається провідним компонентом виховання підростаючого покоління. Людина, яка уміла і любила трудитися цінувала свою і чужу працю користувалася загальною повагою. Наприклад, гарною вважалася та дівчина, яка була ще й трудівницею.

Педагогічний досвід, накопичений століттями і збережений українським народом як одне з  самих величніших духовних багатств, є неоцінимим в сімейному вихованні дітей.