Використання трудових традицій українського народу у вихованні учнів молодшого шкільного віку

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця — господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана  розвивати традиції і звичаї батьків  і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України [20;62].

Щоб діти стали народом, творцями своєї долі, необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім'ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття.

Отже, як ми знаємо, молодший шкільний вік є однією з головних ланок у розвитку особистості. Саме в цей період слід закладати основи для подальшого формування національно свідомого громадянина своєї держави. Народні традиції, звичаї та обряди-це саме те, що кожен вчитель повинен використовувати у виховній роботі з учнями молодшого шкільного віку. Відтворюючи українські традиції у різних видах діяльності учні з легкістю засвоюють їх, намагаються зрозуміти та з точністю відтворити їх. Найефективнішим методом для засвоєння національних традицій та обрядів учнями молодшого шкільного віку є гра, оскільки вона є провідною діяльністю учнів молодшого шкільного віку.

Винятково важливо, щоб  світ думок, почуттів, переживань молодшого  школяра поступово розширювався - від погляду на своє село, місто, область, до погляду на свою Батьківщину, на сучасне й майбутнє, на звичаї, традиції та обряди свого народу.

Виховання в українській державі має бути спрямоване на формування у дітей молодшого віку світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури [5;20].

Зміст освіти, форми і методи навчання та виховання в школі мають  будуватися на засадах гуманізму, з  урахуванням багатовікової історії  народу на основі його національно-культурних особливостей і традицій, збагачених ідеалами та нормами загальнолюдських цінностей, інтернаціональними здобутками [1;23].

Формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розвитку держави, готовності її захищати. Отже, національне виховання є основним стрижнем всього навчально-виховного процесу сучасної школи.

В системі народної освіти  виховання здійснюється з урахуванням пізнавальних можливостей та психологічно-вікових особливостей дітей молодшого шкільного віку. Пояснюється це особливостями психології дітей, прикметою яких є здатність охоче пізнавати навколишній світ, нові знання, сприймати норми поведінки, виробляти власне світосприймання та світобачення. Саме тому основи національного виховання значною мірою закладаються в цей період життя та навчання [8;345].

Відтак, молодший шкільний вік у  житті дитини є саме тим періодом, коли слід розпочинати формування в  неї елементів національної самосвідомості. Не секрет, що дитячі роки найсолодші, найприємніші, найуразливіші. Не забувається й несеться через усе життя те, що прищеплення було з дитинства. Воно тепле, рідне, своє.

Отже, молодший шкільний вік є надзвичайно важливим періодом у становленні особистості. Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини, основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі. Це стає можливим завдяки інтенсивному розвитку фізіологічних та психологічних якостей дітей у цей віковий період (відбувається становлення мислення, уяви).

Зокрема, цей час є найсприятливішим для формування в неї першооснов національної самосвідомості, які включають усвідомлення своєї приналежності до нації, пробудження любові та поваги до національної мови, традицій, символіки, зародження фундаментальних рис національного характеру [2;450].

1.2. Методи виховання  і навчання учнів молодшого  шкільного віку в народній  педагогіці

Термін «народна педагогіка»  в науковий обіг ввів великий російський педагог К. Д. Ушинський, який високо цінував народну мудрість про  виховання. Зводом названий термін все частіше зустрічається в педагогічній літературі. Наприклад, автори вузівських підручників з педагогіки не раз звертаються до народних виховних принципів і традицій. Окрема стаття в «Педагогічній енциклопедії» присвячена народній педагогіці [22;13].

Ідеали, цілі й завдання, шляхи й засоби виховання народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях і приказках, піснях тощо), а також в іграх  і танцях, в іграшках та прикладному  мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях, звичаях та обрядів трудового й сімейного виховання. [6;24].

Кожний елемент традиційно-побутової  культури, що складає основу  змісту українського народу (традиційні види господарства, домашні промисли і  ремесла, народне житло, одяг, кулінарія, транспорт, громадський і сімейний побут, світоглядні уявлення і вірування, народні знання, фольклор, народне мистецтво), вимагає висвітлення рис, притаманних саме українському народу. Для цього слід вдаватися до порівняльних характеристик, наводити відомості про елементи культури народів, що жили в різних історико-етнографічних регіонах України. Водночас намагатися показати національну цілісність культури нашого народу, його культурно-історичну єдність з народами світу, значення здобутків української народної культури [6;24].

Уся народна педагогіка грунтується на праці. За народною оцінкою  праця — першооснова життя  суспільства, головний засіб створення  матеріальної й духовної культури («Без труда нема добра», «За спання нема коня», «Будеш трудитися — будеш кормитися», «Праця людину годує, а лінь — марнує»). Правильно організована праця облагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток («Щоб людиною стати, треба працювати», «Хто багато робив, той багато знає», «У праці — краса людини», «Без діла слабіє сила», «Землю прикрашає сонце, а людину — праця», «Плуг від роботи блистать»), відвертає від поганих думок і вчинків. З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі душу очищає, зцілює і повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі утішає».

У народі застерігають: якщо хочеш мати в своїй сім'ї виродка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх можливості працювати. Неробство неодмінно веде до нещастя («Від неробства до злочину один крок», «З ледарем поведешся — горя наберешся»). За народними переконаннями, тільки той може бути щасливим, хто працює («Щастя не в хмарах ховається, а працею здобувається», «Ледачий не буде щасливий», «Праця — ключ до щастя»). Народ ніколи не відривав щастя від праці, навіть тоді, коли праця була для нього прокляттям. Любов до праці, уміння працювати є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. І якщо в середовищі трудівників не існувало проблеми батьків і дітей, то здебільшого завдяки тому, що їх згуртовувала праця. Праця — найвище мірило цінності людини [23,174].

Обравши своїм провідним  гаслом принцип «хто не працює, той не їсть», народна педагогіка бореться за реалізацію його на практиці. Праця в ній є першою необхідністю і обов'язком кожного. Народні традиції родинного виховання відображають жагуче прагнення батьків до того, щоб забезпечити якомога вищий рівень трудової підготовки дітей, збудити в молоді, як психологічно, так і морально постійний потяг до праці, причому такий сильний, щоб вихованець соромився власного байдикування, обурливо ставився до ледарів і нероб, в умовах бездіяльності почував себе ненормально та й навіть в уяві не припускав собі такого, що можна жити не працюючи.

Народна система трудового  виховання дітей у сім'ї струнка  й багатогранна. У загальній трудовій атмосфері сім'ї навіть народження дитини розглядається як поява на світ майбутнього працівника. У трудових родинах працюють усі без винятку, крім тяжкохворих, діти допомагають трудитися батькам, батьки не можуть у своїй праці обійтися без дітей; як тільки дитина навчилася нести своєю рукою ложку від тарілки до рота, вона працює — не для того, щоб потренуватися в праці, а тому, що ніхто з людей, які оточують дитину, без праці не уявляє собі життя.

Робочий день починався  дуже рано: влітку — о 4—5-й годині, а взимку о 5—6-й. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідав потребам і умовам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійснювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків. При цьому зберігалась наступність, зумовлена віковими можливостями дітей. Це наочно можемо простежити, наприклад, на пастухуванні, через яке проходили всі селянські діти. Тут з віком дитини змінювались види домашніх тварин, яких вона пасла, у такій послідовності: кури, гуси, вівці, поросята, корови, коні [23,176]. Причому до випасання коней, тим більше нічного, залучалися тільки хлопці.

Праця як могутній чинник родинного виховання червоною ниткою проходить також через усі  інші жанри й види українського фольклору. Зокрема їй приділено дуже велику увагу в народних казках. Змальовані тут працьовиті персонажі завжди розумні, чесні, правдиві, скромні, людяні, доброзичливі, а ледарі — тупі, хвалькуваті, брехливі, з черствим і холодним серцем, здатним на жорстокість і злочин. Герої казок за чесну, сумлінну працю одержують нагороду, а за бездіяльність зазнають покарання. Гультяям і неробам народ часто виносить смертний вирок. Так, в українській народній казці «Дідова дочка і бабина дочка» показано, що дідова дочка виросла в праці. Праця зробила її лагідною, людяною. Вона не цуралася будь-якої роботи, за що одержала щедру нагороду. Гоноровита ж бабина пестунка-нероба цуралася чорної роботи, бо не хотіла «руки каляти», за що була тяжко покарана.

Батьки залучають дітей  до посильної праці, у різних її видах, пов'язаних із самообслуговуванням, господарсько-побутовими потребами, участю в догляді за рослинами і тваринами, рукоділлі. Така різноманітність дає змогу підтримувати постійний інтерес до трудової діяльності. Оскільки тут найбільше місця займає дитяча гра, цей період трудового виховання називаємо ігровим. Взаємозв'язок праці з грою виявляється по-різному: гра відображає працю дорослих, елементи трудових дій відбиваються в грі, ігрові моменти включаються в процес праці. У своїх іграх діти найчастіше відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Сільські діти, наприклад, «господарюють»: готують їжу, мелють, сіють, косять, збирають урожай, місять тісто й печуть хліб (з глини, звичайно), будують хатинки з піску, місточки через уявну річку тощо. Відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти проймаються любов'ю до їхньої праці.

Коли дитині виповнювалося  сім років, у селі на хлопчика надівали штани, і він ставав погоничем  — поганяв воли під час оранки, пас телят, овець, свиней і допомагав  по господарству. Дівчині ж пов'язували поверх сорочки запаску і називали її прялею, бо починали вчити прясти. Дівчата няньчили малят, пасли телят, овець, гусей, допомагали матері в хатній роботі. Потім наступав другий, помічний, етап у родинному трудовому вихованні, коли діти ставали активними помічниками батьків. Праця хлопчиків і дівчаток розмежовується дедалі більше, стає розгалуженішою, бо охоплює ширше коло виробничих галузей. Моральна підготовка до самостійної праці теж набирає нового нюансу. Вона узгоджується з підлітковим віком, з притаманними йому, психологічними властивостями.   Наприклад, народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були помічниками дорослих не тільки в праці, а й разом з ними готувалися і відзначали трудові громадські і родинні свята, які супроводжуються барвистими народними обрядами, захоплюючими іграми, піснями, славлять працю та її результати, звеличують трударя, демонструють його красу.   

Відкриття обдарованості  теж припадало на молодший вік. Мати-кравчиня прищеплювала дочці змалку любов до своєї професії. А батько-хлібороб з раннього віку переконував свого сина, що хлібороб — найголовніша професія на землі, до того ж доводив це не тільки словами, а й ділом, беручи хлопчика із собою в поле, саджаючи на віз, на коня верхи, показуючи, як сіють гречку.

У сім'ях селян, ремісників, робітників батьки прагнули передусім  навчити дітей того, що самі знають. І не дивно, що часто одна й та сама професія традиційно передавалась у сім'ї з покоління в покоління. Українці здавна відомі як чудові хлібороби, гончарі, столяри, муляри, ткачі. Тільки особливим їхнім талантом у поєднанні з палкою любов'ю до своєї професії можна пояснити те, що майже кожне село на Україні славилось людьми якоїсь професії — садівниками чи пасічниками, стельмахами чи ткачами, бондарями чи різьбярами, ковалями чи теслями, мулярами, шевцями чи кравцями, кошикарями, гончарями чи кушнірами.

Праця — природний  стан людини. Не можна жити не працюючи. Наш народ-трудівник до лінощів  ставиться з особливим осудом і суворістю.

Хліб увійшов у життя як головний результат людської праці і основний продукт харчування.

Народ цінить його над  усе: «Без хліба — не до обіда», «Без хліба — худа бесіда», «Коли є хліба край — то й під вербою рай», «Хліб — батько, вода — мати» [21;321].

Хліб — джерело життя. Він приносить у сім'ю достаток і радість («Хліб на столі, то й стіл — престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл — дошка»). Хліб берегли, як святиню. І дітей вчили з повагою ставитись до хліба, до зерна як символу людського добробуту й трудової доблесті. Урок про хліб розпочинався з перших днів життя дитини. «Люляйте, люляйте, хліба не питайте, бо на кусок хліба тяжко робить треба», — співала над колискою мати.