Взаємозв`язок виховання і розвитку дитини дошкільного віку

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП

 

РОЗДІЛ 1. Взаємозв`язок виховання  і розвитку дитини дошкільного віку

 

РОЗДІЛ 2. Роль вихователя в розвитку дитини

 

РОЗДІЛ 3. Організація  навчальної діяльності професійним  вихователем

 

3.1 Методи організації  навчання, їх особливості

 

3.2 Форми організації навчання дітей дошкільного віку

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність. Сучасний стан розвитку особистості дитини висуває нові вимоги до системи освіти й виховання, а також вимагає професіоналізму вихователя. І це цілком природно, адже процес виховання не може бути стереотипним для всіх часів. Є всі підстави стверджувати, що нинішнє суспільство в цілому і виховну сферу, зокрема, не задовольняє ставлення багатьох вихователів до процесу виховання дитини в дошкільному закладі.

Масові втрати у вихованні  підростаючої особистості дали підстави сформулювати незаперечний висновок про  те, що виховні методи, які ігнорують  почуття, право на свободу й самостійність  дитини, індивідуальність, ніколи не приводять  до бажаного результату. Тому необхідно проводити перевірку роботи вихователів, які б сповна реалізували свої професійні можливості.

 

Предмет дослідження - засоби та методи формування дитини дошкільного віку.

 

Об`єкт дослідження - особливості роботи професійного вихователя.

 

Метою нашої роботи є проаналізувати використання методів та засобів у процесі роботи вихователя з метою формування особистості дошкільника.

 

Завдання:

 

- проаналізувати взаємозв`язок виховання та розвитку дитини дошкільного віку;

 

- розглянути роль вихователя в розвитку дитини;

 

- виявити особливості організації навчальної діяльності вихователем в дошкільному закладі;

 

- провести дослідження ефективності застосування ігрової діяльності в навчальній діяльності дошкільнят.

РОЗДІЛ 1. ВЗАЄМОЗВ`ЯЗОК ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ ДИТИНИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

Виховання є головним чинником формування особистості дитини, завдяки якому реалізується програма її соціалізації, розвиваються природні задатки і здібності.

 

У розвитку людини взаємодіють  біологічний і соціальний аспекти. Адже, народившись із певними задатками і якостями, людина протягом усього життя вдосконалюється морфологічно і функціонально: розвивається її організм, збагачуються зв'язки з навколишнім світом. Як індивіда її характеризують передусім біологічні особливості, які є передумовами соціального розвитку. Знання законів біологічних і фізіологічних змін, що відбуваються з людиною, допомагає педагогу здійснювати природовідповідну освіту дитини -- забезпечення відповідних до її розвитку змісту, форм і методів навчання і виховання.

 

Процес розвитку є  безперервним. Він пов'язаний із набуттям соціальних особливостей, що характеризують людину як суспільну істоту. Однією з перших її соціальних дій є те, що півторамісячний малюк усмішкою вітає близьких людей. Далі він оволодіває мовою, нормами спілкування, знаннями, уміннями та навичками трудових дій; розвивається його самосвідомість, формується моральна спрямованість поведінки, прагнення до самовдосконалення. У цьому процесі дитина як біологічний індивід перетворюється на людину як особистість.

 

Отже, поняття «людина» має біологічні й соціальні характеристики; поняття «особистість» визначає соціальну сутність людини, сукупність її соціальних особливостей; «індивідуальність» -- виражає сукупність фізичних і  психічних рис, життєвий досвід, що відрізняють одну людину від інших, роблять її неповторною. Встановлення зв'язку між ними є неодмінною умовою правильного виховання, спрямованого на формування у дитини важливих загальнолюдських якостей з урахуванням можливостей її розвитку та індивідуальних особливостей.

 

Біологізаторські, соціологізаторські теорії, а також теорія двох факторів розвитку протиставляють соціальні  та біологічні чинники розвитку особистості. Представники біологізаторських теорій визначальним чинником розвитку вважають спадковість, розвиток здібностей, рис характеру, з якими дитина народилася, рекомендують вихователям не втручатися в природний розвиток малюка. Головне, на їхній погляд, використовуючи спеціальні тестові завдання, розподілити дітей на групи, допомагаючи кожному здобути знання «за його силами». Результатом упровадження цієї теорії є елітарні дошкільні навчальні заклади для дітей з підвищеними інтелектуальними здібностями.

 

У соціологізаторських  теоріях заперечувалися біологічні чинники розвитку, зосереджувалася увага на ролі соціального середовища, оскільки, на думку їх представників, усі малюки від народження мають однакові можливості, а розвиток є набуттям ними досвіду. Правильно скерувавши розвиток дитини, можна сформувати людину такою, якою прагне її бачити педагог. Свої твердження вони аргументували тим, що люди, котрі виховувалися у різних умовах, виявляли різні розумові можливості. Дехто навіть переконував, що дітям, вихованим в умовах, які не стимулювали їхній інтелектуальний розвиток, не потрібно давати знання. Однак ці теорії не відповідають на питання, чому в однакових умовах формуються різні характери, устремління, інтереси.

 

Представники концепції  двох факторів розвитку визнають роль біологічних і соціальних чинників, але недооцінюють виховання й активність особистості.

 

Однак зв'язок між усіма  чинниками розвитку особистості  є надзвичайно складним і не обмежується  уявленнями про нього представників  цих теорій. Біологічне і соціальне -- не два паралельні, незалежні один від одного чин-ники, вони одночасно і комплексно впливають на розвиток людини.

 

Серед біологічних факторів, які впливають на розвиток людини, є спадковість -- відтворення у  нащадків біологічної схожості з  батьками. Успадковує вона анатомо-фізіоло-гічну структуру організму: колір шкіри, очей, волосся, особливості нервової системи, тип обміну речовин, здатність до певної діяльності тощо.

 

Біологічні чинники  є дуже важливими у загальному розвитку особистості. Адже людиною  можна стати, маючи природні людські  передумови розвитку: високорозвинену нервову систему, мозок тощо; у людей є вроджені задатки до певних видів діяльності (музичний слух, образне мислення, поетичний дар тощо). Таких задатків генетика налічує до 200 видів. Однак це лише одна з умов успішної діяльності дитини в певних сферах, не менш важливий ра-ціональний і цілеспрямований вплив на неї дорослих. Наприклад, обдарованість дітей пояснюється не лише успадкуванням задатків, а й вихованням інтересу до певного виду діяльності, раннім залученням до неї тощо.

 

Задатки можуть бути реалізовані лише в активній життєдіяльності індивіда, у сприятливому середовищі, під впливом правильного виховання і навчання. У цьому сенсі поняття «середовище» фігурує як макросередовище (матеріальний добробут, соціальний лад, культурний рівень суспільства, в якому живе людина) і мікросередовище (оточення, що безпосередньо впливає на дитину, -- родина, навчальний заклад).

 

Вивчаючи вплив середовища на розвиток людини, сучасна педагогіка наголошує на ролі соціальних контактів  у становленні особистості, розвитку людських задатків, на основі яких формуються мовлення, мислення, уміння хо-дити (малюків, які опинялися серед тварин, після повернення у людське середовище важко було навчити формам спілкування з людьми). Вплив соціальних факторів може бути навмисним і ненавмисним, керованим і некерованим, об'єктивним і суб'єктивним, довгочасним і короткочасним, сприятливим і несприятливим, запрограмованим і випадковим, необхідним і можливим.

 

У вихованні особистості  важлива роль сім'ї, яка створює  умови побуту, формує перші соціальні та моральні уявлення дитини. Навіть коли малюк починає відвідувати дитячий садок чи школу, де його соціальні контакти стають інтенсивнішими, вплив сім'ї залишається значним.

Взаємозв'язок біологічного і соціального у розвитку особистості є важливою проблемою педагогічної науки, яка визначає мету і завдання, добирає методи і прийоми виховання та навчання дітей. Поєднанням усіх чинників розвитку займається педологія -- наука про дітей; сукупність анатомічних, біологічних, соціологічних концепцій психологічного, фізичного розвитку дітей і молоді. Однак створити нову науку про розвиток дитини, вивчити її в усіх проявах з урахуванням спадкових чинників та особливостей середовища, в якому вона народилася і росте, пе-дології не вдалося.

 

Отже, розвиток -- це не просто кількісні зміни успадкованих і закладених від народження ознак. Передусім він засвідчує якісні зміни в організмі та психіці під впливом навколишнього середовища. У процесі розвитку спадково обумовлена організація людини реалізується лише у відповідному природному і соціальному середовищі під впли-вом різноманітних біологічних, соціальних і виховних чинників, найсуттєвішими серед яких є виховання і навчання, що спрямовують вплив біологічних і соціальних чинників розвитку. При цьому важливо брати до уваги внутрішні і зовнішні рушійні сили розвитку дитини як безперервної взаємодії вродженого (діяльність нервової та всіх інших систем організму) і набутого (досвід, виховання, умови життя), що визначає співвідношення між рівнем досягнутого і новим змістом життя дитини, її інтересами, потребами.

 

Зовнішні чинники розвитку діють через внутрішні умови -- природні дані дитини, її нахили, складну  сукупність почуттів і переживань. Як стверджував український психолог Григорій Костюк (1899--1982), засвоєне зовнішнє стає внутрішньою, суб'єктивною умовою подальшого розвитку особистості. Це означає, що виховання відіграє вирішальну роль у розвитку особистості лише за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішню активність дитини, її бажання, інтереси, нахили.

 

Дитина, за словами російського  психолога Павла Блонського (1884--1941), не схожа на діамант, якому байдуже, як його шліфують, і який не є ємкістю, яку можна наповнити будь-яким змістом. Як і рослина, вона засвоює  з навколишнього середовища лише те, що відповідає її природі. Жодна людська якість не може бути розвиненою в дитини без виховання.

 

Кожна людина, щоб жити в суспільстві, повинна оволодіти  здобутками людства. Самостійно цього  зробити дитина не може. Передавання  дитині й засвоєння нею суспільно-історичного досвіду людства становить суть виховання.

 

Опанування нових знань  і вмінь, формування здібностей відбувається в процесі активної участі дитини в різних видах діяльності (пізнавальній, предметній, ігровій, трудовій, навчальній та у спілкуванні), розвиток яких забезпечує дорослий. Дитина виховується не тоді, коли з нею ведуть розмови, повчають її, а коли вона отримує відповіді на питання, які її цікавлять, свідомо і самостійно бере участь у діяльності. У зв'язку з цим у педагогіці існують поняття особистості як об'єкта і суб'єкта виховання.

 

За твердженням українського психолога  Олени Кононко, розвиток дитини як особистості  означає становлення протягом дошкільного  дитинства особливої форми цілісності -- «єдиномножинності», яка охоплює  такі форми суб'єктивності:

 

- дошкільник як суб'єкт  вітального ставлення;

 

- дошкільник як суб'єкт  предметного ставлення;

 

- дошкільник як суб'єкт  спілкування;

 

- дошкільник як суб'єкт  самосвідомості.

 

Як особистість, що розвивається, дитина є носієм фізичного, душевно-духовного, індивідуального начал свідомості, активним суб'єктові діяльності, партнером у спілкуванні.

Виховання покликане  правильно організувати діяльність дітей, збагатити її зміст і надати цінні у педагогічному значенні спрямування. Від того, наскільки педагог розуміє необхідність певного виду діяльності дитини, залежать результати її розвитку.

 

У різні вікові періоди співвідношення значущих для розвитку видів діяльності змінюється. Той із них, який у певний період забезпечує головні досягнення в розвитку дитини, є провідним. У дошкільному дитинстві це:

 

-- емоційне та емоційно-предметне  спілкування з до рослими, яке  збагачує дитину новими враженнями, фор-мує перші уявлення про  найближче оточення;

 

-- предметна діяльність, яка істотно впливає на розвиток усіх пізнавальних процесів, сприяє формуванню цілей та мотивів поведінки, засвоєнню початкових знань про предмети та дії з ними;

 

-- гра, в якій динамічно  розвивається соціальна, пізнавальна  активність дошкільника, засвоюються  різні способи дій, знання про властивості й ознаки предметів, зв'язки між предметами і явищами, набуваються соціальні навички міжособистісних стосунків, розвивається творча уява;

 

-- продуктивні види  діяльності (малювання, ліплення, конструювання), які дають багатий матеріал  для розвитку конструктивного мислення, уяви, художніх здібностей, уміння ставити мету і досягати її, обирати засоби здійснення задуму;

 

-- праця як чинник  розвитку наполегливості, суспільної  спрямованості особистості, почуття  власної гідності та обов'язку, уміння аналізувати корисність своєї роботи;

 

-- навчальна діяльність, у процесі якої збагачуються  розумові та практичні уміння.

 

Участь у провідних  видах діяльності сприяє формуванню найважливіших для кожного віку психічних якостей і особливостей особистості. Комплекс різних видів діяльності на кожному віковому етапі дошкільного періоду забезпечує повноцінний розвиток дитини. Слід так їх поєднати, щоб забезпечити активність дитини. Розвиток активності досягається створенням ситуації, яка вимагає самостійного пошуку шляхів задоволення інтересів і потреб. Дитина повинна розуміти корисність і доцільність своєї діяльності, бачити її результати.

 

 

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ВИХОВАТЕЛЯ В РОЗВИТКУ ДИТИНИ

 

У розвитку дитини провідна роль належить вихователю. Дитина є  соціальною істотою. Потреба у співробітництві з дорослими виникає ще в ранньому дитинстві, коли дорослий цілком забезпечує усі життєві потреби дитини. Він вводить її у навколишній світ, задовольняє одну з головних потреб психічного розвитку -- появу нових вражень, передає виховні функції спеціально організованим структурам (дитячий садок, школа, засоби масової інформації), порушує глибинні зв'язки дорослого світу і світу дітей, поглиблює розрив між ними.