Основні этапи розвитку психології управління

Основні етапи розвитку психології управління

 

План:

 

Вступ

1. Взаємозв'язок розвитку матеріального виробництва і управління.

    Управлінські революції в історичному аспекті.

2. Формування психології  управління , як науки.

2.1 Школа наукового  управління, або школа наукової організації труда

(1885-1920)

2.2  Класична  (адміністративна) школа управління (1920-1950 р.р.)

2.3 Школа «людських відносин» ( з 1930-х р.р.)

2.4 Емпірична школа  управління  ( з 1940-х р.р.)

2.5 Школа соціальних  систем (з 1970-х р.р.)

3. Сучасні напрямки  в психології управління.

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Управління вважається водночас стародавнім мистецтвом і новітньою наукою. Психологія управління знаходиться у постійному пошуку  нової інформації про природу впливу людей одне на одного, групу, чи суспільство в цілому з метою зрозуміти та пояснити механізми цього впливу та засоби його вдосконалення.

Закономірності організації управлінського процесу та виникаючи в цьому  процесі відносини між людьми – є предметом, притаманним лише психології управління, за допомогою якого визначаються методологічні основи відповідні специфіці об’єкту досліджень, розробляється система та методи  активного впливу на об’єкт управління, а також визначаються способи прогнозування  на об’єкт дослідження. Опис психологічних явищ, їх систематизація розкриття закономірностей та виявлення причинних зв’язків між ними для розробки практичних висновків і рекомендацій є основною метою психології управління , як науки .

   Поняття «управління» використовується в багатьох науках , визначаючи функцію, притаманну організованим системам ( біологічним, технічним, соціальним , тощо). Існує забагато означень , але в самому широкому вигляді  під «управлінням» розуміють функцію , що забезпечує збереження певної структури , підтримання режиму ії  діяльності, реалізацію ії програм та цілей.

 На відміну від інших, у   соціальному  управлінні головним  компонентом є сукупність людей,  як різні організації, або , як організаційні  підрозділи  у цілому. З цього витікають такі ключові   категорії соціального управління , як «організація», «суб’єкт та об’єкт управління». Організація являє собою  форму об’єднання групи людей , діяльність яких координується суб’єктом управління для досягнення загальної мети , а також для упорядкування суспільної діяльності. В залежності від мети і умов діяльності індивіди в соціальному управлінні можуть виступати , як  суб’єктами , так і об’єктами управління.

  Виходячи з того , що організація є системою , метою якої вважається досягнення деякого бажаного суспільного  результату (результатів), то метою психології управління є розробка шляхів підвищення ефективності якості життєдіяльності організаційних систем.

  Найважливіше місце в психології управління займає «людський фактор». Це саме той рушійний потенціал досягнення суспільної мети , що полягає у конкретної людини , або групи людей та залежить від самої людини, ії можливостей, здібностей, бажань та інше. Важливість цього фактору означається зростом вагомості людини в процесі управління. В умовах ускладнення  структури управління зростають вимоги до інтелектуальних , аналітичних здібностей людини, іншим психічним процесам ( уважливість, сприйнятливість,  відповідальність).

   Знехтування «людським фактором»  зазвичай призводить до збільшення конфліктів , зростанню текучості кадрів , навіть загрози життя працівників, а як наслідок – до збоїв роботи організованої системи (виробництва), зниженню продуктивності, виробничих збитків . Тобто має місце зворотно-пропорційний результат неефективного управління. І навпаки, усвідомлене , всебічно виважене та обґрунтоване  урахування особистих, соціально-психологічних, психофізичних , мотиваційних , навіть астрологічних особливостей людей може привести до зросту економічного результату без додаткового залучення матеріальних засобів. Насамперед , за таких умов , дуже значною виступає роль сучасного управлінця (менеджера,). Але ж від його вміння використати «людський фактор» , здібностей ставити завдання, впливати на підлеглих та досягати поставленої мети буде залежати успіх роботи всієї організації. Несамохіть згадується відомий лозунг радянських часів – «кадри вирішують все…». Саме ці приклади особливо підкреслюють важливість та актуальність значення психології управління у низці інших психологічних наук в будь-якому історичному моменті.

 Психологія управління має  тісний зв’язок с загальною  психологією, соціальною психологією,  інженерною психологією, ергономікою, економічною психологією, філософією, соціологією організацій. Тобто, вона є міждисциплінарною  галуззю науки

 

 

1. Взаємозв'язок розвитку матеріального виробництва і управління.

Управлінські революції в історичному  аспекті.

 

  Зі змістової точки зору  еволюція управлінської думки є процесом формування і трансформації сукупності поглядів на систему управління згідно об’єктивних умов і потреб економіки  впродовж історично тривалого періоду часу. Управління, як практична діяльність утворилась  одразу ж після того , як давній пращур  сучасної людини  почав усвідомлювати себе соціальною істотою , що було природною реакцією  на потребу в координації сумісних дій людей для досягнення  загальних цілей , пов’язаних, перш ніж, з життєзабезпеченням. Перші, найпростіші форми упорядкування  та організації сумісної праці  існували ще на стадії первіснообщинного ладу. Управління здійснювалось усіма членами роду, племені  та общини . Старійшини  уособлювали керівний початок в організації сумісної праці та розподілу продуктів. Однак, протягом тисячоріч людство накопичувало досвід організації сумісної праці , обміну матеріальної та духовної діяльності за допомогою самих примітивних управлінських дій.

Виходячи з цього, розвиток системи управління можна ототожнити з розвитком форм суспільних відносин. У міру того, як розвивались та ускладнювались суспільні відносини, у міру  становлення  і розвитку господарської, виробничої діяльності, ускладнювалось, структурувалось і змістовно збагачувалось  управління. Іншими словами, управління по формі та змісту пройшло в своєму історичному розвитку майже такий же шлях, як усі епохи знаряддя праці людини – від палки і сокири до автоматизованих електронних систем штучного інтелекту.

У своєму розвитку управлінська думка перетерпіла докорінні  зміни , про які можна казати , як про певні управлінські революційні  етапи .

Приблизно 10-8 тис. років  до н.е. на ближньому Сході ( Північний  Ірак, Палестина) здійснився перехід  від присвійницького господарства (полювання, збір плодів та інше) до принципово нової форми отримання продуктів  шляхом їх виробництва . Після чого почали формуватися стародавні цивілізації . Цей перший економічний переворот  в історії людства відомий англійський археолог  Гордон В.Чайлд  назвав «неолітичною революцією». Однак, на думку А.І.Кравченка, перша така радикальна зміна пов’язана з шумерською  та єгипетською цивілізаціями (приблизно 3000 р. до н.е.), коли каста жреців перетворилась в касту релігійних функціонерів – управлінців ( так звана релігійно-комерційна революція) .  Передумовою цьому стала зміна традицій жертвоприношення, а саме, замість людських жертв – гроші, дорогоцінності, продукти сільськогосподарського та ремісничого труда . Внаслідок чого, поступово церква почала контролювати безліч майна та цінностей , що потребувало  системного здійснення функцій обліку, контролю, розподілу та обміну . Видатними управлінськими успіхами того часу, що яскраво демонструють майстерність планувати та організовувати довгострокові роботи, мобілізувати  та використовувати матеріальні і людські ресурси є славнозвісні споруди стародавнього Єгипту. Відомо, що для будівництва піраміди Хеопса  у Гизі  висотою 146,6 м. знадобилось не тільки  велика кількість будівельних матеріалів , але і складні інженерні  розрахунки, механізми , чітка організація та контроль виконання робіт.

На цьому ж етапі  здійснюється перехід  до виробництва продуктів , а саме землеробства та тваринництва і це стає поштовхом для розвитку господарського управління.

Другу «управлінську  революцію» відносять до часів правління  вавилонського правителя Хаммурапі (1792-1750 р.р. до н.е.). Створений при ньому відомий кодекс Хаммурапі включав до себе 285 законів , що забезпечували ефективну систему управління та регулювання відносин  між соціальними групами населення . Вперше засобами утримання  організованих соціальних відносин виступили правові норми.

 «Закони» належать     до важливіших джерел    давньовавілонського  і взагалі давньосхідного  права,  на  тривалий час були  основою вавілонського права і тим самим дають можливість відновити багато сторін соціально-экономічного   строю  Месопотамії  II  тис.  до  н.е. Слід  урахувати,   що   Хаммурапі суттєво підсилив роль держави у суспільному та господарському житті країни (з часом декілька втрачену),  не змінив основ цього життя, продемонстрував тим самим новий стиль лідерства з прагненням піклуватися  про своїх підлеглих , формуючи тим самим певну мотивацію поведінки останніх.

Лише через тисячу років після загибелі Хаммурапі  Вавілон відроджує колишню славу і нагадує про себе, як про центр розвитку управління. Царь Навуходоносор II (605 — 562 р.р. до н. е.) стає автором не тільки проектів Вавілонської вежі та висячих садів, але й системи виробничого контролю на текстильних фабриках і в зерносховищах. Видатний полководець, він прославився ще як талановитий будівельник, зведший храм богу Мардуку і славетні зіккурати — культові вежі.

На текстильних фабриках Навуходоносор ІІ застосовував кольорові ярлики. За їх допомогою мітили вовну, що надходила у виробництво кожного тижня. Подібний метод контролю дозволяв точно встановити як довго знаходилась на фабриці та чи інша партія сировини. В більш сучасній формі цей метод застосовувався за свідоцтвом Р.Ходжетса, і в сучасній промисловості.

Таким чином, досягнення Навуходоносора II — будівельна діяльність і розробка технічно складних проектів, ефективні методи контролю якості продукції — характеризують третю «управлінську революцію». Якщо перша була релігійно-комерційна , друга — світсько-адміністративна, то третяя — виробничо-будівельна.

У V-IV ст. до н.е. в Стародавньому Китаї, Індії, Ближньому Сході виникли перші трактати , що надавали початкове визначення управління. Однак, найбільш впливовішою  на розвиток управлінської думки стала творчість філософів Стародавньої Греції Сократа, Платона і Аристотеля. Сократ вважав основою управління - вміння нав'язати свою думку іншої людині , він аналізував різні форми правління . Ідеї Сократа отримали подальший розвиток в трактатах Платона, і Аристотеля , що надали опис трьох форм правління – монархії, аристократії і демократії.

Значну кількість виробничих нововведень можно спостерігати в Стародавньому Римі. Але самі значні з них — система територіального управління Діоклетіана (243 — 316 р.р. н. е.) і адміністративна ієрархія Римської католицької церкви, що вже в другому сторіччі використовували принципи функціоналізму. І зараз ії вважають найбільш досконалою формальною організацією західного світу, а ії внесок високо оцінюється в таких областях менеджменту , як управління персоналом,система влади і авторитета, спеціалізація функцій.

Проблема управління також розглядалась у працях мислителів середньовіччя  Аврелія Августіна (Блаженного) і Фоми Аквінського  з теологічної точки зору. Вони поділяли «Божий град» та «Земний град» , надаючи перевагу  першому і виводячи із нього ідеї управління світом і людьми.

В епоху Нового часу концепції управління було сформульовано у соціальних утопіях Т.Мора і Т.Кампанели, а також у відомих працях Н.Макіавеллі «Государ», «Мистецтво війни» , де підкреслювалось , що суспільство розвивається і управляється не з волі божої, а завдяки  управлінському мистецтву , для чого необхідна сильна держава  на чолі з мудрим і жорстким государем.

Четверта «управлінська  революція» співпала з промисловою (індустріальною) революцією ХVII-ХІХ  сторіч та фактично була ії результатом. На той час значного стимулу набув розвиток європейського капіталізму. Якщо раніше ти чи інші відкриття траплялись випадково і були розділені між собою певними відрізками часу , то на цей час вони стали звичайними явищами. Індустріальна революція справила найбільш значний вплив на теорію і практику управління, ніж всі попередні революції.

Перехід від мануфактури ( ручного виробництва) до фабричного (великого машинного) виробництва ознаменоване різким розділенням праці з закріпленням за робітниками та виробничими підрозділами приватних функцій , що не могло не викликати виникнення армії робітників , єдиною функцією яких стало «зведення» воєдино діяльності людей , зайнятих на певній дільниці, з метою виробити продукт при мінімальних витратах .    Одним із представників власників - капіталістів того часу був Річард Аркрайт – молодший з тринадцяти дітей в родині кравця. У 1769 році він винайшов прядильну машину «Waterframe» і зареєстрував на неї патент, згодом було організовано велике текстильне підприємство , а з 1790 року Аркрайт перебудував свої  машини під парові двигуни. Надалі ним було винайдено декілька революційних пристроїв, що підвищили ефективність текстильного виробництва. Аркрайт  заснував нову систему управління на своїх заводах, яка  включала чітку спеціалізацію труда ( лінійні менеджери, чітка структура управління, спеціалізація менеджерів за напрямками: фінансовий облік, найм, вивчення персоналу, трудова дисципліна), патерналістський підхід до управління ( фабрика – велика родина, менеджери повинні турбуватись проте, щоб робітники проявляли лояльність до підприємства, для чого засновуються школи при підприємстві , проповіді тощо).

Власник знаряддя виробництва  в міру збільшення фабрики перестає безпосередньо брати участь не тільки у виробничому процесі ( для цього  він наймає робітників), але і в процесі управління виробництва товарів та відтворення капіталу, перекладаючи і доручаючи цю функцію найманим  керуючим.