Особливості девіантної поведінки підлітків в сім'ях із різним стилем батьківського виховання

В окремих випадках ініціаторами агресивної поведінки можуть бути окремі підлітки – аутсайдери, дезадаптовані в силу різних причин і які спробують самоствердитися за допомогою агресії. Прояв агресивності визначається статусом підлітка в групі. Найбільш високий рівень агресії спостерігається у лідерів і «знедолених». Лідери за допомогою агресивних дій зміцнюють свою першість, а знедолені показують незадоволеність своїм становищем. [15]

 Таким чином, агресивна поведінка підлітків є не однорідним феноменом, а має різні внутрішні і зовнішні причини і залежить від вікових особливостей, індивідуальних цілей, причин, що обумовлюють його виникнення. Дослідження, що проводяться в багатьох регіонах, показують, що яскраво виражені девіації в поведінці спостерігаються у неповнолітніх, які перебувають на вихованні в інтернатних навчальних закладах та дитячих будинках. У майже 90 відсотках випадків неповнолітні правопорушники були соціальними сиротами, які виховуються в сім'ях групи ризику, провідних аморальний і асоціальний спосіб життя, в сім'ях, де батьки ухилялися від своїх обов'язків по вихованню дітей, жорстоко поводилися з ними, вживали алкоголь і наркотики, де діти з самого раннього віку були надані самі собі і пізнали тяготи дорослого життя. [17]

Спостереження і дослідження  показують, наскільки важкі аномалії розвитку особистості дітей, які  залишилися без батьківської любові і ласки в ранньому дитинстві. [18]

До особливої ​​групи можна віднести підлітків з ризиком суїциду. Само руйнівна поведінка розглядається як акт відчаю, нездатність далі керувати своїм життям. Підлітковий суїцид в основних рисах повторює дорослий, але разом з тим має свою специфіку, обумовлену віковими особливостями. Підлітковий суїцид часто наслідує риси героїчного або романтичної поведінки з елементами гри і демонстрації. [10]

Психологічний сенс підліткового суїциду – крик про допомогу, прагнення привернути увагу до свого страждання. Справжнього бажання померти у підлітків, як правило, немає; уявлення про смерть вкрай розпливчасто і інфантильно. Смерть представляється у вигляді бажаного сну, відпочинку від негараздів, в ній бачиться спосіб покарати кривдників. Суїциду передують короткочасні конфлікти в різних сферах відносин: побутових, навчальних, особистих. Конфлікт представляється підлітку як вкрай значимий, викликав внутрішню кризу і драматизацію стану. У зв'язку з цим суїцидальну поведінку регулюється швидше афектом, поривом, ніж продумуванням і обгрунтуванням. [16]

Висновки до розділу 1

Таким чином, ми розглянули загальні психологічні аспекти такої  поведінки, яка називається девіантною. Кримінальна хроніка свідчить про зростання злочинності внаслідок наповнення її молодими особами. Від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії згодом вищенаведена поведінка в багатьох випадках переростає в суспільне небезпечну, кримінальну.

Необхідність у регулюванні поведінки людей завжди буде актуальною, оскільки існують невирішенні протиріччя між потребами людини і можливостями їх задоволення. Прагнення до задоволення матеріальних і духовних потреб є тим внутрішнім мотивом, який спонукає людей із недостатньо розвинутою соціальною орієнтацією до вчинків і дій, які не відповідають загальноприйнятим нормам поведінки. Також чинниками відхиленої поведінки можуть стати психологічне несприйняття особистістю усталених суспільством соціальних норм або генетична схильність до відхилень.

Девіантна поведінка часто служить підставою, початком існування загальноприйнятих культурних норм. Без неї було б важко адаптувати культуру до зміни суспільних потреб. Разом з тим питання про те, у якому ступені повинна бути поширена поведінка, що відхиляється і які її види корисні, а саме головне – терпимі для суспільства, до цих пір практично не розв'язані. Якщо розглядати будь – які області людської діяльності: політику, управління, етику, то не можна цілком виразно відповісти на це питання. Задовільну відповідь на ці питання дати важко. Разом з тим не усі форми девіантної поведінки вимагають детального аналізу. Кримінальна поведінка, сексуальні відхилення, алкоголізм і наркоманія не можуть привести до появи корисних для суспільства нових культурних зразків. Слід визнати, що гнітюче число соціальних відхилень відіграє деструктивну роль у розвитку суспільства. І тільки деякі нечисленні відхилення можна вважати корисними. Одне із завдань соціологів – розпізнавати і відбирати корисні культурні зразки в поведінці індивідів і груп.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ  ПРОЦЕСУ ВИХОВАННЯ У РОДИНІ

2.1. Специфіка  процесу виховання і роль родини у вихованні підлітка

Є певна специфіка  сімейного виховання, що відрізняє  його від виховання суспільного (в тому числі і шкільного). Перш за все в тому, що по природі своєї  сімейне виховання засноване  на почутті. Спочатку сім'я, як правило, ґрунтується на почутті любові, визначальному моральну атмосферу цієї соціальної групи, стиль і тон взаємин її членів: прояви ніжності, ласки, турботи, терпимості, великодушності, уміння прощати, почуття обов'язку. У сім'ї у дитини близькі люди, які розуміють її і приймають такою, яка вона є, – здорова чи хвора, добра чи не дуже, поступлива або колюча і зухвала. Його люблять ні за що. [19]

Почуття любові з усією  гармонією різних нюансів супроводжується в сім'ї дитини, починаючи з внутрішньоутробного його існування до дорослості. Ця гама почуттів благотворно впливає на розвиток і виховання дитини: дає йому неминуще відчуття щастя, надійності існування, почуття захищеності від зовнішніх негараздів, а в особі батьків – авторитетних порадників, помічників, захисників, старших друзів. Однак парадокс полягає в тому, що ця споконвічно позитивна для розвитку дитини гама почуттів може стати як позитивним, так і негативним чинником виховання. Тут важлива, як це не парадоксально, міра прояву почуття. Недоотримати батьківської любові дитина часто виростає недоброзичливим, озлобленим, черствим до переживань інших людей, зухвалим, незгідливим в колективі однолітків, а іноді – замкнутим, неприкаяним, надмірно соромливим. Виріс же в атмосфері надмірної любові, благоговіння і шанування маленька людина рано розвиває в собі риси егоїзму й егоцентризму, зніженості, розпещеності, зазнайства, лицемірства. Якщо в сім'ї немає належної гармонії почуттів, якщо взагалі дитина схильна до впливу аморальної атмосфери, буйних, емоційно негативних проявів у відношенні до самої дитини, то нерідко в таких сім'ях розвиток дитини ускладнюється. [21]

Іншою особливістю сімейного  виховання є те, що сім'я являє  собою різновікову соціальну  групу: у ній є представники двох, трьох, а іноді і чотирьох поколінь. Це різні, в чомусь схожі, в чомусь прямо протилежні життєві позиції. Гармонійний розвиток дитини в сім'ї та досягається саме різноплановістю відносин до нього різних членів сім'ї. [20]

Є в народній педагогіці таке явище, як «бабусина і дідусева» педагогіка. Про них з теплотою написано в багатьох педагогічних дослідженнях у багатьох роздумах дорослих і дітей. «Крім своєї чудової, унікальної мами я багато чим зобов'язаний своїм дідусеві та бабусі. Мій дідусь, кадровий військово-морський офіцер, навчив мене любити Батьківщину, плекати мрію про єдину і неподільну Україну. Моя бабуся – лікар і просто золота людина. Вона володіє прекрасною рисою – ніколи не скаже ні про кого поганого слова, не позаздрить людині в щасті, а порадіє з ним. Так намагаюся жити і я, хоча це не завжди і виходить, так як навколо багато несправедливого »(Дмитро М., студент). Ще однією особливістю сімейного виховання є те, що воно органічно зливається з усією життєдіяльністю зростаючої людини, в сім'ї дитина включається у всі життєво важливі види діяльності – інтелектуально – пізнавальну, трудову, громадську, ціннісно – орієнтовну, художньо – творчу, ігрову, вільного спілкування. Причому проходять всі етапи: від елементарних спроб (взяти в руки ложку, вбити цвях, намалювати чоловічка, допомогти мамі) до найскладніших соціально – особистісних значущих форм поведінки. [24]

Сімейне виховання має  також широкий часовий діапазон впливу: воно триває все життя людини, відбувається в будь – який час доби, в будь-який час року. Його благотворний (або неблаготворний) вплив людина відчуває навіть тоді, коли він поза домом: в школі, на роботі, на відпочинку в іншому місті, в службовому відрядженні. І хороший вчитель завжди пам'ятає про те, що сидить за шкільною партою його учень подумки чуттєво – невидимими нитками пов'язаний з будинком, з сім'єю, з безліччю хвилюючих його проблем. [24]

Характер і інтенсивність  впливу сім'ї на розвиток і виховання  дитини змінюються в різні періоди  життя: в дошкільному дитинстві  сім'я грає важливу роль в реалізації майже всіх потреб дитини – матеріальних, духовних, пізнавальних. У молодшому шкільному віці сім'я домінує в задоволенні матеріальних, комунікативних та емоційних потреб, поступаючись школі пріоритет у розвитку інтелектуальної сфери. У період отроцтва і юності вплив сім'ї, кілька ослабнувши в цілому, зберігає для підростаючої людини велике значення в розвитку його самопізнання, особистісного, соціального і професійного самовизначення. По – різному впливає сім'я і на дітей різної статі: відомо, що дівчатка більш прив'язані до сім'ї, більш податливі її впливу. В значній мірі реалізація виховного потенціалу сім'ї обумовлена ​​національними особливостями, соціокультурними традиціями і нормами, регіональними особливостями, релігійністю або світськістю сімей. Це визначає специфіку виховного потенціалу сім'ї. [22]

На основі розуміння  сім'ї склалося уявлення про функції  сім'ї. Декотрі з них: функція спілкування, що виникає задовго до утворення сім'ї; функція організації побуту та ведення господарства; функція підтримки фізичних і духовних сил, створення умов для повноцінного розвитку кожного члена сім'ї; функція організації дозвілля; функція створення умов для професійної діяльності (особливо – для творчих працівників); функція створення гармонії інтимних відносин подружжя; міжособистісних відносин різних членів сім'ї, заснованих на почутті материнства - батьківства, сестринська-братні відносини, любові бабусь - дідусів і т.д.; функція продовження роду - народження і виховання дітей. Діалектичний підхід до вивчення функцій сім'ї виводить на розуміння того, що на різних етапах життя сім'ї значимість різних функцій неоднозначна, носієм їх можуть бути різні члени сім'ї. Це забезпечує спадкоємність розвитку сім'ї. [22]

2.2. Стилі батьківського виховання

У кожній сім'ї під  впливом різних факторів складається  певна, далеко не завжди усвідомлена  нею, система виховання. Найбільш поширеною  класифікацією стилів спілкування  батьків і дітей є їх поділ  на наступні стилі: авторитарний (диктатура), попустительский (невтручання), гіперопіка і демократичний (співпраця). Кожен з цих стилів має свої особливості і по – різному відбивається на особистісному розвитку дитини. [25]

Стиль сімейного виховання – це найбільш характерні способи ставлення до дитини батьків, які застосовують певні засоби й методи педагогічного впливу, які виражаються у своєрідній манері словесного звертання та взаємодії. [22]

Тепер розберемо стилі  виховання. Авторитарний стиль. Батьки, які дотримуються цього стилю, вимагають від дитини високих досягнень, карають за невдачі, жорстко контролюють, вторгаються в особистий простір дитини, пригнічують силою, вирішують за дитину, що йому краще, не цікавляться особистою думкою дитини, не визнають його права. «Як я сказав, так і буде», «Я батько, значить я правий». При цьому стилі виховання дитина не має можливості проявляти ініціативу, так як всі питання, що стосуються його життя, вирішуються батьком одноосібно, без його участі. Авторитарний стиль виховання передбачає вирішення конфліктів методом «батога і пряника», заборонами і погрозами, а не знаходженням компромісного рішення. [22]

Попустительський стиль. При цьому стилі виховання батьки формують у дитини «свободу», самостійність і розкутість, дозволяє йому робити абсолютно все, що він хоче, не накладає ніяких обмежень. Батько не допомагає підлітку і не заважає, не бере ніякої участі в становленні особистості. Попустительський стиль спілкування передбачає тактику невтручання, основу якої, по суті, складають байдужість і незацікавленість проблемами дитини. Загальними особливостями попустительского і авторитарного стилів спілкування, незважаючи на гадану їх протилежність, є дистантні відносини, відсутність довіри, явна відокремлена відособленість, відчуженість, демонстративне підкреслення свого домінуючого положення. [22]

Гіперопіка. У ситуації гіперопіки батьки намагаються повністю захистити дитину від усіх труднощів, виконувати всі його бажання. Вони дуже бережуть сили дитини, так щоб він не перенапружувався, тому роблять всі домашні справи за нього, а іноді і не тільки. На відміну від авторитарного і попустительського стилів виховання тут присутня емоційна близькість з дитиною. Однак саме ця близькість в даному випадку заважає батькам надати дитині свободу для повноцінного розвитку, становлення особистості. У кризовому, підлітковому, віці негативні наслідки даного стилю виховання виявляються найбільш яскраво. У цей період дитині необхідно емоційно відокремитися від батьків. У гіперопікаючій родині таке відділення неможливе або проходить вкрай болісно. У підлітковому віці саме такі діти найбільш часто "зриваються" і "повстають" проти дорослих. Форма протесту може бути різною – від холодної ввічливості до активного відсічі. [22]

Демократичний стиль. При такому стилі спілкування батьки орієнтовані на особистість дитини, її активної ролі в сім'ї, власного життя. Дитина виховується як самостійна, самобутня особистість. На відміну від попустительського стилю виховання цей процес не пущений на самоплив, а проходить під дбайливим і чуйним контролем батьків. Основні характеристики цього стилю це – взаємоємство та взаємоорієнтація. Для батьків, які дотримуються цього стилю, характерні: активно – позитивне ставлення до дитини, адекватна оцінка його можливостей, успіхів і невдач; їм властиві глибоке розуміння дитини, цілей і мотивів його поведінки; вміння прогнозувати розвиток особистості дитини. [22]

Висновки да розділу 2

Сімейне життя зложилося  віддавна так, що батьківські обов'язки діляться між батьком і матір'ю, і притім діляться нерівномірно. Найважливіші турботи по догляду за дітьми й первісним вихованням дітей лягають на матір як тому, що вона в стані віддати дітям більше часу, чим батько, так і тому, що за традицією вона більше звикла до цього, а по натурі може внести в це більше ніжності, м'якості, пещення й уважності. Цією близькою участю матері в житті дітей у їхньому ранньому віці визначається й моральний її вплив на них у ці перші їхні роки.

Виховувати – не значить говорити дітям гарні слова, наставляти їх, а, насамперед, самому жити по – людськи. Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого й щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя.

Ціль виховання - сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю й любов'ю. Необхідно пам'ятати, що не можна дитини зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти й не заважати, щоб він сам у собі виробив людини.