Прояв агресивної поведінки залежно від задоволення базових потреб

Р. Барон стверджує, що підлітковий період – це час максимального прояву агресивності. Максимального тому, що агресивність проявляє себе спонтанно, мимовільно, тому що відсутні розвинені механізми контролю та самоконтролю (сформована самосвідомість). Саме тому підлітковий період – це період переважного прояву агресивності, ніж агресивної поведінки [14].

Однією з теорій, яка претендує на пояснення феномену агресії, є фрустраційна теорія Джона Долларда, котрий стверджує, що агресивна поведінка виникає як реакція на фрустрацію, а, отже, фрустрація завжди супроводжується агресивністю [26; с.18].

Л. Берковітц називає фрустрацію одним із більшості різних аверсивних стимулів, котрі здатні лише спровокувати агресивні реакції, але не призводять до агресивної поведінки прямо, а, скоріше, створюють готовність до агресивних дій [31]. Така поведінка виникає тільки тоді, коли присутні відповідні посилки до агресії – середовищні стимули, пов’язані з актуальними або попередніми чинниками, що провокують злість, або з агресією в цілому. Психолог стверджує, що фрустрація не завжди веде до агресії. Емпіричні дослідження доводять наступне: незважаючи на те, що фрустрація іноді сприяє агресії, це відбувається не так часто. Мабуть, вона викликає агресію насамперед у людей, котрі засвоїли звичку реагувати на фрустрацію чи інші аверсивні стимули агресивною поведінкою. З іншого боку, люди, для яких звичні інші реакції, можуть і не поводитися агресивно, коли вони фрустровані [21].

К. Міллер, один з перших, хто сформулював теорію фрустрації – агресії, негайно вніс зміни: фрустрація породжує різні моделі поведінки, і агресія є тільки однією з них [24].

Австрійський учений В. Холлічер відзначає, що «все те, що є специфічним для поведінки людини, не є природженим, а природжене не має рис, специфічних тільки людини» [18].

Про те, що ті чи інші прояви агресивності тісно пов’язані не з біологією, а з типами людської культури, наочно свідчать антропологічні дослідження. Вони показують, що переживання та емоції, породжені як зовнішніми, так і внутрішніми причинами, виражаються в людини зазвичай у формі, прийнятній до цієї культури, якій вона належить. Іншими словами, виникнення і розвиток агресивності залежить у першу чергу від суспільних умов, котрим належить як суспільний устрій, так і найближче суспільне середовище, мала група.

А. Маслоу у своїй монографії «Мотивація та особистість» дав ґрунтовний аналіз проблеми: «Чи є деструктивність (руйнівність) інстинктоїдною?» До потреби руйнувати цей психолог відніс і агресивність. Під інстинктоїдними він розуміє властивості особистості, що не зводяться до інстинктів, але мають деяку природну основу [7].

Найбільшої уваги заслуговує розгляд А. Маслоу даних зоопсихології, дитячої психології й антропології, що привели його до загального висновку про необґрунтованість теорії визначання деструктивності (а, отже, і агресивності) природним інстинктам. Зробивши поступлення біологізаторському трактуванню агресивності, А. Маслоу стверджував, що не інстинкт, але інстинктоїдноподібна до інстинкту [6; с.78].

Важливо підкреслити, що не тільки психологи, філософи, юристи, але й біологи, генетики на сьогодні глибоко розкрили безпідставність ствердження про агресивну природу людини, про генетичну зумовленість агресії. Ще Ч. Дарвін, визнаючи, що певні реакції та вчинки людей базуються на природжених механізмах, разом з тим визначав, що багато чого в їх поведінці зумовлено.

У дослідженнях З. Велдера, Р. Тойча показано, що діти, до яких застосовують дуже суворі покарання, відзначаються великою агресивністю по відношенню до товаришів (ровесників). При чому фізичні покарання за агресивну поведінку підсилюють жорстокість, агресивність дітей [19].

Узагальнюючи численні дані з цієї проблеми (умови становлення агресивної поведінки) можна виділити три основних чинники виникнення агресивних форм поведінки :

1. Сім’я як фактор агресивної поведінки.

Саме в родині дитина проходить свій перший етап соціалізації, і саме там вона може засвоїти перший урок агресивної поведінки.

2. Взаємостосунки з ровесниками.

Агресивна поведінка пов’язана також із положенням дитини в колі своїх ровесників. Знехтування дитини іншими й низький соціальний статус у групі ровесників також провокують її до застосування агресивних форм поведінки.

3. Засоби масової інформації, насамперед, кіно і телебачення.

Під час регулярних переглядів телепередач дитина бачить, як герої з’ясовують стосунки з допомогою агресивної поведінки. Ототожнюючи себе з ними, дитина згадує агресивні дії, обрані телеперсонажами для вирішення своїх проблем. Ці сцени насильства стимулюють появу агресивних фантазій, допомагаючи від репетирувати дитині можливі агресивні дії. Якщо сімейні стосунки або спілкування з ровесниками зміцнюють цю агресію, вона стає звичкою. Звичка до агресивної поведінки стає бар’єром на шляху до успішної соціалізації дитини. Система виховання, яка склалася нині в суспільстві, прийняті вимоги до дітей, ставлення дорослих до підростаючого покоління не враховують особливостей їх особистісного становлення, приводячи до конфлікту з підлітками, у яких розвивається потреба в самостійності, самореалізації, звільнення від спілкування[16; с.67].

Ми солідарні з визначенням агресії і агресивної поведінки в рамках концепції функціональних систем П. Анохіна. Відповідно до цієї концепції, механізми організму тварин і людини об’єднуються в цілісну систему пристосувального поведінкового акту, утворюючи в результаті «інтегративну одиницю». У рамках концепції виділяються два основних типи функціональних систем:

1. Системи першого типу забезпечують  гомеостаз за рахунок внутрішніх (вже наявних) ресурсів організму, не виходячи за його межі (наприклад, кров’яний тиск).

2. Системи другого типу підтримують гомеостаз за рахунок зміни поведінки, взаємодії із зовнішнім світом і лежать в основі різних типів поведінки[13; с.45].

Таким чином, можна стверджувати, що в основі агресії, як будь-який інший форми поведінки, лежить саме другий тип функціональних систем. Розглядаючи феномен агресії через базові положення теорії Анохіна, можна виділити кілька етапів у формуванні агресивної поведінки.

На першому етапі відбувається так званий «аферентних синтез». ЦНС людини (і зокрема головний мозок) проводить аналіз різної інформації, що надходить по аферентним, тобто висхідним, каналам. В якості факторів, що викликають подібні порушення в нервових провідниках, можна виділити:

а ) потреби (як біологічні, так і соціальні);

б) пускову афферентацію, яка включає в себе умовні та безумовні подразники;

в) обстановочну афферентацію ( нервове збудження, що викликається навколишнім оточенням);

г) мнестичні процеси, які включають індивідуальну та видову пам’ять.

На другому етапі після аналізу інформації, що надійшла відбувається прийняття рішення. Процес прийняття рішення включає такі компоненти, як формування акцептора результату дії (тобто створення ідеального образу мети) і еферентний синтез (стадія програми дії, коли сама дія вже сформовано, але не проявляється зовні).

На третьому етапі відбувається виконання програми поведінки, тобто реалізація дії. Зокрема, агресія проявляється саме на цьому етапі і являє собою підсумок злагодженої роботи всієї функціональної системи.

На четвертому етапі відбувається оцінка результату дії, його порівняння з ідеальним образом, створеним на етапі формування акцептора результату дії (відбувається зворотна афферентація ). У разі, коли агресивна дія усвідомлено і цілеспрямовано застосовувалося суб’єктом як інструмент для досягнення поставленої мети і якщо ця мета досягнута, потреба індивіда задовольняється, а дія припиняється. Якщо ж досягнутий результат в чомусь не відповідає поставленій меті, функціональна система як би починає новий цикл роботи, коректуючи, змінюючи як саму мету, так і програму дії [5; с.78].

Питання про класифікацію агресивної поведінки є досить складним. Оскільки прояви агресії у людей нескінченні і різноманітні, необхідним виявляється обмеження вивчення подібної поведінки концептуальними рамками, запропонованими Бассом. На його думку, агресивні дії можна описати на підставі трьох шкал: фізична – вербальна, активна – пасивна і пряма – непряма. Їх комбінація дає вісім можливих категорій, під які підпадає більшість агресивних дій. Наприклад, такі дії, як стрільба, нанесення ударів холодною зброєю чи побиття, при яких одна людина здійснює фізичне насильство над іншим, можуть бути класифіковані як фізичні, активні і прямі. З іншого боку, поширення чуток або зневажливі висловлювання поза очі можна охарактеризувати як вербальні, активні й непрямі.

Необхідно розглянути ще один варіант дихотомічного поділу агресії – агресію ворожу і інструментальну.  Термін ворожа агресія застосуємо до тих випадків прояву агресії, коли головним завданням агресора є заподіяння страждань жертви. Люди, що демонструють ворожу агресію, просто прагнуть заподіяти зло або шкоду тому, на кого вони нападають. Поняття інструментальна агресія, навпаки, характеризує випадки, коли агресори нападають на інших людей, переслідуючи цілі, не пов’язані із заподіянням шкоди. Іншими словами, для осіб, що виявляють інструментальну агресію, нанесення шкоди іншим не є самоціллю. Вони використовують агресивні дії як інструмент для здійснення різних цілей [22].

Необхідно приділити особливу увагу поділу агресивних дій за шкалою проактивність-реактивність. Як вказувалося вище, до сьогоднішнього дня в психології домінує розуміння людської поведінки з позиції реактивності. Тобто всі вчинки, які здійснюють люди, являють собою лише відповіді на вплив будь-яких подразників . Подібне трактування поведінки людини більш властива і близька біхевіоральному напрямку в психології ( Дж. Уотсон, Е. Торндайк, Б. Скіннер та ін.) Дане розуміння поведінкової активності непомітно проникло і в інші теоретичні напрямку в психології, а також в інші області знання – зокрема в психіатрію. У вітчизняній психіатрії будь-яке психічне захворювання розглядається як результат впливу певних факторів (зовнішніх чи внутрішніх). Незначна роль у процесі формування та розвитку тих чи інших психопатологічних проявів відводиться особистості хворого, його переживань, установкам, потребам, переконанням. Такий підхід в кінцевому рахунку діє і відносно будь-якого агресивної поведінки, яку з позиції реактивності розуміється лише як відповідь на вплив ззовні.

Отже, агресія – це антисоціальна поведінка, яка порушує які-небудь соціальні або культурні норми, особливо правові. Коли ці вчинки досить незначні, їх називають правопорушеннями. Слово «агресія» надзвичайно часто вживається сьогодні в самому широкому контексті і тому потребує серйозного «очищення» від цілого ряду нашарувань і окремих змістів. Різні автори у своїх дослідженнях, монографіях по-різному визначають агресію та агресивність: як вроджену реакцію людини для «захисту території» (Лоренц, Ардрі); «як установку до панування» (Моррісон); «реакцію особистості на ворожу для людини навколишню дійсність» (Хорці, Фромм). «Дуже широке поширення одержали теорії, що пов’язують агресію і фрустрацію» (Маллер, Дуб, Доллард). Серед причин агресивної поведінки ми можемо виділити як соціальні, які обумовлені соціальною напругою, психологічна неврівноваженість усього суспільства, так і психологічну. Однак дані причини настільки тісно пов’язані між собою, що можна говорити про соціально-психологічні причини агресивної поведінки, не розбираючи їх окремо.

1.2. Прояви агресивної поведінки в залежності від задоволення базових потреб особистості.

Актуальними в наші дні залишаються пошуки причин і найбільш ефективних засобів контролю агресивної поведінки. Велике місце займають також питання, пов’язані з аналізом природи тих факторів, які сприяють агресії. При цьому можна виділити два основних напрямки пошуків:

1. Зовнішні фактори, що сприяють  проявам агресії.

2. Виявлення внутрішніх факторів, що сприяють агресії [12].

Життя людини забезпечують: - умови, необхідні для життя і розвитку людини як природного організму (звідси природні чи органічні потреби); - умови, що необхідні для життя та розвитку людини як індивіда, як представника людства (спілкування, пізнання, навчання та праці); - умови які необхідні для життя і розвитку людини як особистості, для задоволення широкої сфери її індивідуалізованих потреб. Потреба, з нейрофізиологічної точки зору, це виникла домінанта, стійкого збудження цільових механізмів головного мозку, які пов’язані з регуляцією необхідних поведінкових актів. Виникла потреба викликає мотиваційне збудження відповідних нервових центрів, спонукаючи організм до означеного виду діяльності. Виникаючі в результаті діяльності все  нові і нові потреби являються основним стимулом як розвитку окремих особистостей, так і історичного прогресу людства в цілому.

Потреби як джерело активності спонукають людину до праці, а усвідомлювана нею ціль є регулятором активності в процесі праці і зумовлюється певними мотивами і спрямована на досягнення певної мети.

Потреби є внутрішніми інтенціями людини щодо ствердження свого буття як «індивідуального самобуття» – єдності природних, соціальних та духовних витоків, які розкривають себе в активації людиною цілеспрямованих, предметних, життєстверджуючих дій [21; с.128].

Відчуваючи певну потребу, людина ставить перед собою ціль для її досягнення. Ціль визначають як ідеальний або реальний предмет свідомого або несвідомого прагнення індивіда. Для задоволення потреби людина прагне здійснити певні цілеспрямовані дії – певні кроки на шляху до бажаного результату і відповідно задоволення потреби. Виникнення потреби є механізмом, що запускає активність людини на досягнення цілі [10].

Потреби – це необхідність підтримки стабільності оптимальних параметрів життєдіяльності організму – комфортного стану.

Потреби зароджуються на тлі виниклого дискомфорту. Вони визначають спрямованість психіки даної людини, підвишену збудливість її  до окремих сторін дійсності. Суттєво, що в процесі задовільнення потреби відбувається як розвиток особистості, так і зміна оточуючого середовища, в якому живе людина. А це означає, що саме адаптивні процвси і потреби є рушійною силою розвитку та активності людини. Потреби мають одночасно і активний і пасивний характер, бо, з одного боку, вони задають людині умови біосоціального комфортного існування і пов’язані з виникненням дефіциту в комфортній сфері – соціальній або біологічній. З іншого – потреби стимулюють активність людини, спрямованої на усунення цього дефіциту і стабілізації комфортного стану [17; с.28]..