Психологічні характеристики свідомості

Формою вияву несвідомого є  й так звана психологічна установка. Цей психічний феномен становить  собою цілісний стан людини, який виражає  динамічну визначеність її психічного життя, спрямованість особистості  на активність у певному виді діяльності, загальну схильність до дії, стійку орієнтацію на певні об'єкти, що зберігається доти, доки очікування людини виправдовуються.

Виявляється несвідоме і в інших психічних процесах. Навіть мислення людини може протікати на несвідомому рівні. Що ж до уяви або таких явищ, як інтуїція і творчість, то вони без участі несвідомих компонентів просто неможливі.

Під час досліджень С. Гроффа з'ясувалося, що пам'ять особи, зануреної в стан зміненої свідомості, ретроградно сягає дна глибокої несвідомості, яка відкриває далекі горизонти в минуле. Отже, несвідоме тісно пов'язано із соціальною психікою етносу (нації), яка відображає особливість і неповторність національного характеру, національних почуттів, національної свідомості, національної волі, національної гордості, національної гідності, національної совісті тощо. Соціальна психіка через свій колективний несвідомий рівень суттєво впливає на психологічні особливості членів нації, вияви їх індивідуальної психіки. Саме вона задає «програму» поведінки кожного індивіда (етнофора) та реалізацію його соціальних і національних функцій. Точніше, вона «запускає» функціонування індивідуальної психіки, вкладаючи в неї свої патерни, свої соціально-психологічні картини реальності.

З давніх часів людина вірила у феномен єдності Всесвіту, в те, що він має якесь єдине першоджерело, яке організовує й забезпечує цю єдність. А якщо існує єдність Всесвіту, то повинна існувати й деяка сутність, субстанція, яка виражає його єдність. Тому зазвичай вводились та існували у людській свідомості поняття, аналогічні світовій душі. Люди інтуїтивно та в станах зміненої свідомості відчували, що включені в якусь глобальну світову душу, є якоюсь глобальною ланкою світових подій. Тому факт включеності у світові зв'язки й процеси, які замикаються в якійсь єдності, що існує всюди і ніде (так само, як наша психіка щодо нашого тіла), сприймається як приналежність до чогось єдиного, глобального, вічного. Відомо, що Гегель як початкове, найбільш абстрактне визначення психіки взагалі вводив поняття загальної або світової душі, яка, власне, є загальною сутністю, субстанцією, тобто первинною основою світу, з якої все виходить і куди все повертається. Гегель також підкреслював, що душа (як сутність природного життя, її субстанція) є «імматеріальність», тобто істина всякої матеріальності. Тому й людську психіку (психіку окремого індивіда), й соціальну психіку (психіку окремих людських спільнот) ми повинні розуміти й вивчати у зв'язку з єдністю Всесвіту.

НАДСВІДОМІСТЬ (надсвідомий рівень) - утримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії із Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії.

До надсвідомих явищ зараховують  творче натхнення, що супроводжується  раптовим «осяянням» новою ідеєю, яка  народжується немовби від якогось  поштовху зсередини, а також випадки  миттєвого розв'язання завдань, які  тривалий час не піддавалися свідомим зусиллям, і ті явища, які називають парапсихічними тощо.

Для індивіда первинним зовнішнім  психічним є його сім'я, на яку  суттєво впливає ширше коло зовнішнього  психічного - соціальна психіка етносу, нації, суспільства, людства тощо. Це, так би мовити, «вертикальна» структура зв'язку індивідуальної психіки із загальним психічним. Але людська й соціальна психіка також безпосередньо пов'язана із загальним психічним. Вона реагує на зміни в Космосі, Галактиці, сонячній системі тощо.

Наприклад, геомагнітні збурення впливають  на психічні стани людей та їх поведінку. Навіть різка зміна погоди, зміна пори року впливають не тільки на фізичне самопочуття людей, а й на їх настрій.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Відмінність психіки людини від психіки тварин

1. Тварина може діяти  лиже в межах ситуації, що сприймається  безпосередньо, а всі здійснювані нею акти обмежені біологічними потребами. Людина може передбачати події, чинити відповідно пізнаної необхідності.

2. Тварини здатні використовувати  предмети як знаряддя, але жодна  тварина не може створити знаряддя  праці й виконувати колективні  знаряддєві дії.

3. Тварини здатні переживати  емоції, але тільки людина може  переживати почуття.

4. Різні умови розвитку психіки тварин і людини. Розвиток психіки у тваринному світі підкорено біологічним законам, а розвиток психіки людини детермінується суспільно-історичними умовами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Психіка – функція мозку, що полягає у відбитку об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється життєдіяльність організму.

      Вивченням  мозку  займаються  різні  науки.  Його   будову   досліджує анатомія,   а   його   складну   діяльність   із   різних   боків   вивчають нейрофізіологія, медицина, біофізика, біохімія, нейрокібернетика.

      Психологія  вивчає  ту  властивість  мозку,  що  полягає  в  психічному відбитку матеріальної дійсності,  в  результаті  якого  формуються  ідеальні образи реальної дійсності, необхідні для  регуляції  взаємодії  організму  з навколишнім середовищем.

      Основним  поняттям психології є поняття  психічного образу.

      Психічний  образ  –  цілісний,  інтегративний  відбиток   самостійної, дискретної   частини   дійсності;   це   інформаційна   модель    дійсності, використовувана  вищими   тваринними   і   людиною   для   регуляції   своєї життєдіяльності.

      Психічні  образи забезпечують  досягнення  визначених  цілей,  і  їхній  зміст обумовлюється цими цілями. Найбільш  загальною властивістю психічних образів є їхня адекватність дійсності,  а  загальною  функцією  -  регуляція діяльності.

      Психіка  є продуктом діяльності кори  великих півкуль  головного  мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю.

Актуальність та новизна  дослідження. Уява – психічний (інтелектуальний) процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв'язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та події в майбутнє, минуле, в інші світи та простори. Принциповим є те, що уява пов'язана з образами, уявленнями, хоча продукт уяви оформлюється знаково – у вигляді, наприклад, опису, тексту, тобто вербально (скажімо, як фантастичний твір). Учені вважають, що уява виникла в людини як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи.

Уяву інколи досить важко  відрізнити від мислення, особливо мислення образного. Саме тому вона не завжди розглядається самостійно. Разом з тим уява нерідко визначається як випереджальне відображення дійсності в образах, уявленнях на відміну від мислення, яке відбиває дійсність у формі понять. Такого підходу дотримується А.В. Петровський. Проте цей підхід, навпаки, зводить до уяви образне мислення. Який же вихід із цієї суперечності? Він полягає у визначенні уяви як створення нових образів (уявлень) на базі перетворення образів та уявлень, одержаних у попередньому досвіді. Уява створює образи результату діяльності, а також забезпечує розробку стратегії діяльності, зокрема розумової, у ситуаціях невизначених та ймовірних. Тому творча уява є психологічною основою багатьох видів творчої діяльності, що теж характеризується новизною як процесу, так і одержаного продукту. Однак ступінь принципової новизни уявного може бути різний. Від цього залежить поділ уяви на види й типи.

Головна мета будь-якого психотерапевтичного  лікування у тому, аби допомогти пацієнтам внести позитивні зміни у життя. Успішність чи ефективність психотерапії становить залежність від того, наскільки стійкими й у широкому значенні благотворними для пацієнта виявляються ці зміни; оптимальними будуть ті психотерапевтичні заходи, які забезпечують стійкий, тривалий позитивний ефект.

Об’єктом дослідження є уява як психічний процес.

Предметом – процес використання уяви у психотерапії.

Метою даного дослідження є намагання розкрити сутнісні характеристики уяви як психічного (інтелектуального процесу), визначення головних чинників та методичних особливостей дослідження уяви та засад їх використання у психотерапії.

Гіпотеза дослідження полягала в припущенні того, що в сукупності психічних процесів людини уява займає чільне місце, правильне використання уяви в ході психотерапії можливе при створенні комплексу психологічних умов.

Головними завданнями даного дослідження є:

теоретичний аналіз проблеми формування та розвитку уяви характеристика її основних видів,визначення та характеристика методів та методик дослідження  рівня сформованості уяви. проведення експериментального дослідження з  визначення показників рівня розвитку уяви на прикладі дітей молодшого  шкільного віку.Дане курсове дослідження в своїй структурі має вступ; основну частину, яка складається з трьох розділів, що в своїй сукупності представляють теоретичний та експериментальний аналіз проблеми; висновків, списку використаних джерел та додатків.

Практичне значення дослідження надає можливість використання розроблених технологічних методів та результатів дослідження в подальшій розробці психотерапевтичних робіт та прийомів роботи.

 

1. Теоретичний аналіз уяви  як психічного процесу

 

1.1 Поняття про уяву  як інтелектуальний процес

 

Уява виникає на ґрунті потреби в передбаченні результатів  дії: первісна людина не могла б виконувати дію, не усвідомлюючи її мети. Можливості задоволення такої потреби приховані, очевидно, в пам'яті. Саме уявлення пам'яті, які в образній формі закріплюють  досвід взаємин людини з природою, створюють підстави для відображення очікуваного. Вже вони несуть у собі значення, користуючись якими людина будує образ світу, спочатку мимовільно, а потім і довільно оперуючи наочними образами реальності [18, с. 67].

Це шлях, на якому виникає  здатність об'єднувати елементи образів  інших об'єктів для задоволення потреби вже ширшого змісту – потреби в майбутньому, в образах того, що має бути. Він пролягає через особливості первісної свідомості, зокрема ті, що стосуються відображення зв'язку подій у часі. Так, первісна людина легко припускає, що одна й та сама істота може в один і той самий час перебувати у двох або кількох місцях, і вірить в безпосередній зв'язок між цими подіями. Очевидно, первісна свідомість, як і мислення дитини, синкретична, тобто така, в якій об'єкт дається у його нерозчленованих властивостях. Навіть кількісні відношення сприймаються нею як якісні цілісності: щоб полічити суму – одиницю за одиницею – вона спочатку розбиває її на групи, кожна з яких наповнюється містичними значеннями. Відповідно те, що є «тут і тепер», може водночас бути «там і колись» [20, c. 122].

Це там і колись і  є тим наочним образом, в якому  майбутнє синкретично пов'язане  з минулим.

Історіогенез уяви полягає  в порушенні синкретичності –  співвіднесенні образу з подіями, що відбуваються в часі (в минулому, теперішньому, майбутньому).

Першими практичними діями, що виконували функцію такого співвіднесення, були магії. За принципом, покладеним в їх основу, предмети, які вже колись були пов'язані між собою, продовжують впливати один на одного і тоді, коли взаємодія між ними припинилася, Колективне уявлення про зв'язок між подіями конкретизується в дії, яка його реально утверджує, але вже тут має місце прагнення вплинути на перебіг подій, а отже, й на майбутнє. В Лаосі мисливець, ідучи полювати на слонів, забороняв своїй дружині стригти волосся або мастити тіло за його відсутності: якщо вона стригтиме волосся, то слон розірве сіті, якщо змащуватиметься, то тварина вислизне з пастки. Це синкретичний образ, у якому можливе майбутнє щільно пов'язане з теперішнім і минулим.

Проте такий зв'язок увесь  час порушується, це вже виразно  демонструє ритуал, за своєю сутністю спрямований проти фатальної зчепленості подій. Виконуючи ритуал, людина певна того, що акти, здійснені саме в цей час і в цьому місці, впливають на предмети і явища в Іншому місці і в інший час.

Це вже дія, що втілює образ  бажаного, і перша форма уяви як компонента первісної свідомості [21, с. 123].

Школою подальшого історіогенезу  уяви стає-первІсне мистецтво. На стіні печери Ле-Труа-Фрер у Франції було знайдено вирізану і пофарбовану в чорний колір загадкову фігуру, в якої були ноги і тіло людини, хвіст коня, лапи ведмедя, борода сарни, дзьоб сови, очі вовка, роги і вуха оленя.

Це витвір кроманьйонця, і він є виразним свідченням того, що, комбінуючи уявлення пам'яті, первісна людина створює образи, які лише віддалено нагадують дійсність, демонструє здатність виходити за межі чуттєвого досвіду й будувати образ можливого. Тут ми вже бачимо крок до виходу на якісно новий простір життя – простір ідеального перетворення реальності.

Цей вихід здійснюється, знову-таки, шляхом дії, в процесі якої ці образи виникають і завдяки якій отримують  матеріалізовану форму існування (у вигляді того ж малюнку чи то прикраси). З ускладненням дії, розширенням стосунків людини з природою, вдосконаленням мовлення ускладнюються форми такої матеріалізації, їх носіями стають містичні значення, про що свідчать, наприклад, міфи.

Позбавившись безпосередньої залежності від дії, уява дістає власну логіку розвитку – вже як особлива внутрішня діяльність. Простір життя, відповідно, розширюється: у людини з'являється засіб для створення образу бажаного майбутнього. Потреба в майбутньому спонукає до втілення образу в дійсність [27, c. 145].