Психологія особистості

 

2.6 Гуманістичні теорії особистості

Одним із фундаторів гуманістичної  психології вважається американський  дослідник К. Роджерс (1902— 1990). Центральною  ланкою особистості, за К. Роджерсом, є  самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема — чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, — все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб'єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник гуманістичної психології США — Г. Олпорт (1887—1967) — вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв'язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, — це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівновага між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, «відв'язуючи» її від біологічних потреб.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Олпорт визнає «рису», під якою він розуміє «рису-мотив», «рису-інтерес», тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна  людина народжується з певним набором «рис-мотивів», які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис — основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості  притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних  же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості, за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи «психологічного захисту»; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя — це безперервне долання труднощів, більше того — вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту — витиснення, сублімації, проекції, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; «закляклість» розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної  теорії А. Маслоу (1907—1970) головною характеристикою  особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як уважав 3. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою — видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості  утворюють гуманістичні потреби  в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і  які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1. фізіологічні потреби;
2. потреби в безпеці;
3. потреби в любові й прихильності;
4. потреби у визнанні та оцінці;
5. потреби в самоактуалізації — реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає  лише невелика кількість людей, котрі  являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін.

 

2.7 Теорії особистості у французькій соціологічній школі

 

Засновником французької  соціологічної школи був відомий філософ і соціолог Е. Дюркгейм (1858—1917), який висунув положення про біосоціальну природу людини. Психічні процеси біологічно зумовлені, проте визначаються суспільством. «Колективна свідомість», тобто сукупність думок, знань чи явищ духовного життя, формує психіку людини від народження.

Теорія особистості  іншого представника цієї школи П. Жане (1859—1947) увійшла в історію психології як «психологія образу дії». За П. Жане, психічні явища готують дії людини. Мислення, почуття — це процеси, що здійснюють регуляцію дії, поведінки людини. Психіка людини розвивається під час співпраці з іншими людьми. Спочатку людина працює з іншими, а потім діє сама. Розвиток людської особистості відбувається не лише на основі образу (як вважають гештальтпсихологи) чи мотиву (згідно з поглядами К. Леві-на), а й через спілкування. Завдяки спілкуванню реалізується соціальний вплив на розвиток психіки.

Поведінковий акт складається  з трьох етапів: перший етап стосується внутрішньої підготовки до дії, другий — це виникнення зусилля до виконання дії, і третій — завершення дії. Психічні процеси регулюють дії від першого до останнього етапу. Великого значення П. Жане надає психологічній напрузі як домінанті дії і вважає здатність до «трудового зусилля» основним критерієм оцінки людини.

Основу розвитку психічних  функцій П. Жане вбачає у різних видах  професійної діяльності. Головною ознакою інтелектуальної діяльності є не використання речей, а їх виготовлення. Вчений виділяє сім рівнів поведінки людини: 1) рефлекторні акти; 2) відкладеш перцептивні дії; 3) елементарні соціальні акти; 4) елементарні інтелектуальні акти; 5) маніпулювання різними об'єктами, що веде до формування інтелектуальних дій; 6) розумова діяльність, мислення; 7) творча, трудова діяльність.

Процес переходу від  нижчого рівня поведінки до вищого здійснюється за допомогою мови, яка  опосередковує процеси регуляції, формує довільність трудової діяльності — здатність до саморегуляції. Саме здатність до саморегуляції, до опосередкованості своєї поведінки П. Жане вважав найвищим критерієм розвитку особистості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.8 Особистість у логотерапії В. Франка

Австрійський психолог і психіатр В. Франка (нар. 1905) вважав, що рушійною силою людської поведінки і розвитку особистості є пошук Логосу, смислу життя, що має здійснюватися конкретною людиною за її власною потребою. Людина не вибирає смисл свого існування, а швидше виявляє, знаходить його.

Якщо потяг до смислу життя не може задовольнитися, внаслідок «екзистенціальної фрустрації» може виникнути нусогенний невроз, пов'язаний з «духовним ядром» особистості.

Нусогенні неврози, на відміну  від звичайної терапії, потребують спеціальної логотерапії, тобто  терапії, яка вносить у людське  існування духовний вимір. Логотерапія має своєю метою допомогти пацієнтові у пошуку смислу свого життя, в реалізації смислу, в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні потягів та інстинктів, як це пропонує фрейдизм.

Пошук смислу і цінностей  швидше викликає напруження, ніж призводить до рівноваги, «гомеостазису». Саме таке нусогенне (духовне) напруження є передумовою психічного здоров'я. Людині більше потрібний не стан рівноваги, а боротьба за певну мету. Цей стан В. Франка пропонує назвати нусодинамікою, тобто духовною динамікою у межах полярного напруження, коли один полюс утворює смисл, мету, а інший — людину, котра досягає духовної мети.

Нусогенні неврози нерідко  виникають як наслідок так званого  екзистенціального вакууму —  коли людина усвідомлює беззмістовність свого життя, порожнечу існування. В основі таких поширених явищ, як депресія, правопорушення, алкоголізм, наркоманія, агресивність, моральні падіння, лежить екзистенціальний вакуум. Брак смислу життя може бути частково компенсований потягом до влади, утіх, сексу, бажанням грошей, однак це не вирішує проблеми.

Логотерапевт має допомогти  пацієнтові знайти не абстрактний сенс життя взагалі, а специфічний  для цієї особистості смисл життя  в даний момент часу. У кожній особистості є своє призначення  і своє місце в житті, і кожна людина має знайти й реалізувати їх.

За В. Франклом, істинний сенс буття Всесвіту перебуває поза розумінням людини, в духовному вимірі людського існування. Виходячи з  цього логотерапія допомагає  шукати смисл життя шляхом: а) діяння (подвигу); б) переживання цінностей в любові і в ) страждання.

Перший шлях пов'язаний переважно з пошуком та здійсненням  духовно спрямованих дій, учинків. Другий шлях передбачає розуміння іншої  людини, глибинної суті її особистості  на основі єдино можливого засобу — любові. Третій шлях пошуку смислу життя пролягає через усвідомлення смислу страждання — коли людина потрапляє у глухий кут, у безвихідь. Однак і тут є вихід — якщо виявляється сенс страждання. Тоді страждання перестає бути стражданням.

Головний принцип логотерапії полягає у твердженні, що сутність людини — не в отриманні задоволення або уникненні болю, а в розумінні й реалізації сенсу життя. Людина готова йти на страждання за умови, що її страждання має сенс. Особистість не повністю обумовлена і не детермінована обставинами життя. Вона не просто існує, а сама вирішує, яким буде її існування і якою має стати. Вона здатна перебороти себе, піднятися над наявними умовами, переступити їх, визначити себе, зробити з себе те, чого вона бажає досягти, і в цьому плані вона є самодетермінуючою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Практична  частина

3.1 Теорія типів особистості Ганса Айзенка

Ганс Айзенк - ще один представник диспозиційного напрямк.

Айзенк погоджується з Кеттелом в тому, що метою психології є передбачення поведінки. Він також поділяє прихильність Кеттела факторному аналізу як способу охопити цілісну картину особистості. Однак Айзенк використовує факторний аналіз дещо інакше, ніж Кеттел. За Айзенком, стратегія дослідження повинна починатися з досить обгрунтованої гіпотези в якій цікавить дослідника основні межі, за якою слід точне вимірювання всього того, що для цієї риси характерно. На противагу йому, Кеттел заявляє, що основні складові елементи особистості виявляються шляхом застосування батареї тестів і подальшої обробки даних. Таким чином, підхід Айзенка більш жорстко пов'язаний рамками теорії, ніж у Кеттела. На відміну від Кеттела, Айзенк був також переконаний, що для пояснення більшої частини поведінкових проявів людини необхідно не більш трьох суперчерт (які він називає типами). Як ви, можливо, пам'ятаєте, Кеттел призводить принаймні 16 рис або чинників, що складають структуру особистості. І нарешті, Айзенк значно більшого значення надає генетичним факторам у розвитку індивідуума. Це зовсім не говорить про те, що Айзенк заперечує ситуаційні впливу або вплив навколишнього середовища на людину, але він переконаний в тому, що риси особистості і типи визначаються насамперед спадковістю. Незважаючи на той факт, що до цих пір ще не з'ясовано точний вплив генетики на поведінку, все більше число психологів вважають, що, можливо, в цьому питанні Айзенк прав.

Суть теорії Айзенка  полягає в тому, що елементи особистості  можуть бути розташовані ієрархічно. У його схемі  присутні певні суперриси, або типи, такі як екстраверсія, які мають потужний вплив на поведінку. У свою чергу, кожну з цих суперчерт він бачить побудованої з декількох складових рис. Ці складові риси являють собою або більш поверхневі відображення основоположного типу, або специфічні якості, які притаманні цьому типу. І нарешті, риси складаються з численних звичних реакцій, які, у свою чергу, формуються з безлічі специфічних реакцій. Розглянемо, наприклад, людини, яка, судячи за спостереженнями, демонструє специфічну реакцію: посміхається і простягає руку при зустрічі з іншою людиною. Якщо ми бачимо, що він робить це щоразу, як когось зустрічає, ми можемо припустити, що така поведінка є його звичною реакцією вітати іншу особу. Ця звична реакція може бути пов'язана з іншими звичними реакціями, такими як схильність розмовляти з іншими людьми, відвідування вечірок і т.д. Ця група звичних реакцій формує межу товариськості. На рівні рис товариськість корелює зі схильністю реагувати в ключі активного, живого і впевненого поведінки. У сукупності ці риси складають суперчерту, або тип, який Айзенк називає екстраверсія.

Розглядаючи ієрархічну модель особистості за Айзенку, слід зазначити, що тут слово "тип" передбачає нормальний розподіл значень параметрів на континуумі. Тому, наприклад, поняття екстраверсія представляє собою діапазон з верхньою і нижньою межами, всередині якого знаходяться люди, відповідно до вираженістю даної якості. Таким чином, екстраверсія - це не дискретний кількісний показник, а якийсь континуум. Тому Айзенк використовує в даному випадку термін "тип".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2 Методики дослідження типів особистості Айзенка

У ранніх дослідженнях Айзенк виділяв лише два загальні типи або  суперфактора: екстраверсію (Extraversion) тип (E) і нейротизм (Neuroticism) тип (N) (Eysenck, 1947, 1952). Надалі він визначив третій тип - психотизм (Psychoticism) (P), хоча і не заперечував "можливість того, що згодом будуть додані ще якісь вимірювання". Айзенк розглядав всі три типи як частини нормальної структури особистості.

Всі три типи біполярні, і якщо на одному кінці чинника E знаходиться екстраверсія, то протилежний полюс займає інтроверсія (Introversion). Точно так же фактор N включає в себе нейротизм на одному полюсі і стабільність (Stability) - на іншому, а фактор P містить на одному полюсі психотизм, на іншому - сильне "супер-Я" (Superego strenght). Біполярність факторів Айзенка не має на увазі приналежність більшості людей до одного чи іншого полюсу. Розподіл характеристик, що відносяться до кожного типу, швидше, бімодальне, ніж унімодальне. Наприклад, розподіл екстраверсії дуже близько до нормального, подібно розподілів рівня інтелекту та зростання. Більшість людей опиняються в центрі горбоподібного розподілу; таким чином, Айзенк (1994с) не вважав, що людей можна розділити на кілька взаємовиключних категорій.