Екологія Азовської популяції піленгасу та управління нею

Стаціонарні роботи виконували протягом всього року за винятком періоду льодоставу (січень-лютий). Для отримання початкового іхтіологічного матеріалу використовували зяброві сітки (вічком 18 та 40 мм), мальковий волок (6,5 мм, довжина 15 м.), закидний невід (40 мм, довжина 700 м.), волок (22-40 мм, довжина 50 м.). В значній мірі використовували ставні неводи рибколгоспів, що проводили роботи в регіоні досліджень.

Аналіз уловів із зябрових сіток проводили періодично 1-2 рази на тиждень. При цьому досліджували різні ділянки. Роботи здійснювали на прибережних стаціонарних станціях уздовж берегової лінії на відстані 100 м. Закидний невід, волок  використовували в пригирловій частині Молочного лиману. Спостереження за ставними неводами рибколгоспів проводили два рази на місяць.

Улови, які сягали 100 – 200 кг, аналізували повністю, у випадку більше 200 кг – відбирали частину улову “сліпим” методом. В подальшому всю рибу сортували за видами, підраховували кількість та визначали массу особин в улові окремо для кожного виду. Дані структури улову та розмірно – масові показники заносили в іхтіологічний журнал.

Біологічний аналіз проводили таким чином, щоб вибірка була не менше 30 особин. Наприклад, як що є 100 екземплярів 5 розмірних класів по 50, 40, 30, 20, 10 особин в кожному. Взявши п`яту частину з кожної розмірної групи, отримували 30 екземплярів для біологічного аналізу. Відібрані екземпляри риб досконало переглядали, при цьому фіксували загальний стан риб, присутність різних деформацій та аномалій зовнішніх ознак і внутрішніх органів.

Біологічний аналіз проводили в лабораторних умовах за загальноприйнятими методиками. Визначення довжин тіла риби здійснювалося з точністю до 0,1 см.

Стать визначали під час розтину. В період нересту на массовому матеріалі, коли величина вибірки збільшувалась до 100 екземплярів, визначення статі проводили на основі аналізу проб гонад, які брали за допомогою спеціальної лопатки або надавленням на черево в період повного дозрівання.

 Плодючість риб визначали  шляхом підрахунку ікринок в  наважці 500 мг. В подальшому отримані дані перераховували на загальну массу яєчників.

Вік риб визначали за отолітами, лускою, спилами променів в залежності від виду та віку особин за класичними методиками описаними . Коефіцієнт вгодованості розраховували за стандартною методикою.

За даними лабораторії була проаналізована структура популяції піленгасу в Азовському басейні (табл. 3.1). В ході дослідження були встановлені:

• Розмірно масові показники піленгасу з різних знарядь лову;
• Зміна середньої довжини тіла піленгасу на протязі року;
• Розмірно масові показники нерестової популяції піленгасу за роками досліджень;
• Розмірно-масові показники піленгасу різних статей;
• Варіаційний ряд нерестової популяції піленгасу;
• Співвідношення вікових груп нерестової популяції піленгасу у 2001 – 2004 роках;
• Темпи росту піленгасу в Азовському басейні;
• Співвідношення статей піленгасу;
• Співвідношення статей піленгасу за роками досліджень;
• Динаміка статевого складу популяції піленгасу в 2003 році;
• Вгодованість різних статей піленгасу та нестатевозрілих особин.

Для зручності опрацювання даних, зібраних лабораторією, побудови графіків та розрахунків  таблиць використовувалась програма Excel 2007.

 

Таблиця 3.1.

 

Кількість проаналізованих особин.

Стать	Кількість особин за роками досліджень				Загальна кількість особин
	2001	2002	2003	2004
Самки	43	329	767	117	1256
Самці	51	363	654	295	1363
Нестатевозрілі особини	95	111	302	53	561
Всього	189	803	1723	465	3180

 

Рис. 3.1  Карта збору матеріалу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 4

БІОЛОГІЯ ПІЛЕНГСУ В АЗОВСЬКОМУ БАСЕЙНІ

 

4.1 Екологічні показники  виду в нативному ареалі

 

Далекосхідна кефаль піленгас відноситься до цінних видів риб Далекого Сходу. Вона широко поширена в Амурській затоці і Жовтому морі, живе біля берегів Примор'я, о. Хоккайдо й уздовж усіх берегів Японії.[12]

Батьківщина піленгасу у Амурській затоці, де він зимує в нижніх течіях річок, залягає в ями на глибині 6-10 м, утворюючі масові скупчення з жовтня до листопада. Після зимівлі, наприкінці березня - квітня, мігрує в Амурську затоку, де нагулюється. Тривалість нереста може змінюватися під впливом термічного режиму весни та початку літа й становить від 1 до 1,5 місяця. Нереститься звичайно з червня до середини липня. Після нересту піленгас нагулюється, роблячи незначні міграції по затоці, віддаючи перевагу районам багатим детритом. Основні місця нагулу цієї риби відзначаються в літню пору в північно-західній частині Амурської затоки, де в результаті стоку рік ґрунт найбільш багатий відмерлими органічними речовинами. У зимовий період не харчується.[6]

У нативному ареалі піленгас чутливий до зниження температури води, що служить основним сигналом до міграції на зимівлю, нерест чи нагул (весна, осінь).

Ця мирна риба, шо живе у бореальному фауністичному комплексі, досить швидко росте. Нерестова популяція піленгаса звичайно представлена особинами від 4 до 11 років, проте переважають п'яти- й шестирічки. Інтенсивний ріст риби спостерігається в перші три роки життя, потім швидко знижується.

Довжина тіла статевозрілого піленгасу в Амурській затоці складає 29.8.- 54.6 см. (середня 41.1. см), маса риб 280 - 1700 г (середня 680 г.). У дворічному віці середня довжина самок становить 18,9 см, трьохрічних - 26.5 см. Але середня довжина може істотно змінюватися в залежності від суми тепла в літній період.[8]

Статевий склад в період нереста становить біля 1:1. Самці дозрівають в чотирьохрічному а самки в п'ятирічному віці. В період нерестового ходу коефіцієнт зрілості змінюється від 0,3 до 22%. Це свідчить про різні строки дозрівання риб різних поколінь у період сумістного нагулу, а також про нещорічний нерест самок. Абсолютна плодючість у пелінгаса коливається від 450 тис. до 4133 тис. ікринок, у середньому складає 1672 тис. Плодючість збільшується з віком та збільшенням маси тіла самок. [11]

Першим "стартовим" кормом для личинок піленгаса, як й інших кефалевих риб, є інфузорії (рід Euplotes). Головне значення у живленні личинок вони мають лише у першу та, частково, у другу добу, після переходу їх на екзогенне живлення. У кишечнику личинок вони становлять до 50-60%. На другу добу їх кількість понижується до 10% й менше. У більш дорослих личинок спектр живлення розширюється. У їх кишечнику знаходять копеподо-подібні форми, дорослі копеподи, наупліуси балянусів, гарпактикоїди, молодь креветок та інші. У окремих випадках, в більш дорослому віці, зареєстровані личинки червів та дрібні медузи. [12]

Восени цьогорічкн ведуть придонний спосіб життя й переходять на живлення детритом. У зв'язку з цим верхній ріт спочатку перетворюється у кінцевий, а потім, восени стає нижнім, а край нижньої губи набуває форму й значення ріжучого скребка, за допомогою якого знімається шар мулу або фітомікробентоса. Восени цьогорічкн збираються косяками перед міграціями або ж при достатку планктонного корму цілком можуть освоювати пелагіаль.

В Амурській затоці довжина цьогорічок варіювала у різні роки від 4 до 14 см, а вага тіла — від 0,7 до 45 г. Відомі випадки заходу цьогорічок довжиною 3,1—6.2 см у річки затоки Петра Великого у серпні на зимівлю. Розміри і вага дорослих особин представлена в таблиці 4.1.[7]

Дорослі особини піленгаса — типові детритофаги: до 95% харчового комка за масою може складати детрит, збагачений органікою. Інколи грунт або пісок може складати від 5 до 20%. До складу їжі входять організми, що живуть у грунті й мулі (черви, гамариди). В окремих випадках вони можуть складати до 6—10% до ваги. Середній індекс наповнення кишечників влітку досягає 176%. У період зимівлі пелінгас не живиться на протязі 100—120 діб.[12]

 

Таблиця 4.1

Розміри і вага піленгасу в Амурській затоці

Вік(роки)	Довжина тіла(см)	Маса (г)
2	18	62
3	-	-
4	33,4	364
5	42,3	690
6	48,1	1105
7	53,1	1413
8	56,6	1790
9	-	-
10	66,0	2700

 

Тривалість життя піленгасу досягає 15—16 років. У озері Айнськом у Південного Сахаліну пелінгас досягає довжини 58,5 см і ваги 2 кг у віці 15-16 років. Піленгас, що населяє затоку Петра Великого, досягає довжини 60-65 см і ваги 3 кг. Проте, у промислових уловах частіше зустрічається вагою від 0.7 до 1,5 кг. у віці від 3 до 4 років . У Амурській затоці риби досягали 66 см довжини й 2,7 кг маси в 10-річному віці.[9]

 

4.2 Історія вселення в Азовський басейн

 

У 1968 - 1973 рр. акліматизаційні роботи з піленгасом в ізольованих солоноватоводних коропових ставках Північного Присивашшя проводила Херсонськая лабораторія УкрНДІРГ. Піленгас, що містився разом з азово-чорноморською кефаллю і коропом проявив високий темп зростання, але дозрівання особин відмічено не було. Надалі рибу виловили, і роботи були припинені.[20]

Надалі роботи з акліматизації були перекинуті на Чорне море (Шаболацький лиман). У період з 1972 по 1978 pp. з Далекого Сходу в цей регіон було перевезено більш 40 тис. особин пелінгасу. Морфологічні характеристики, риб були такими: цьогорічки - довжина 2.8 - 9.1 см, маса 0.3 - 8.8 г, річні особини - довжина 6.5 - 10.5 см, маса 2.2 - 14.1 г. Роботи в цьому регіоні велися за трьома напрямками: створення природних популяцій у море, формування різновікового стада в закритих лиманах, контрольоване вирощування виробників для штучного розведення. У результаті цих робіт пелінгас зустрічався в Чорному морі від Дністровського лиману до Севастополя. Це свідчило про його виживання в нових умовах, а також про високі темпи росту, але одночасно слід констатувати факт про те, що. масового розселення виду в той час не відбулося.[1]

Усі перераховані вище напрямки робіт не привели до очікуваного успіху, але дали значний науковий і практичний досвід для удосконалення технології акліматизації і пошуку нових практичних шляхів для реалізації ідей.

У 1978 р. в Азовському басейні роботи по введенню піленгаса в аквакультуру розпочалися  Бердянським відділенням АзПівденНІРО. На відміну від попередників, тепер було обрано шлях поетапної акліматизації, тобто формувалося ремонтно-маточне стадо у неволі, розроблялися технології вирощування та заводського методу розведення з допомогою гормонального стимулювання завершення гаметогенезу. В окремих випадках плідники після стимуляції випускались у природні водойми.[20]

Базовою водоймою для розміщення інтродуцента було вибрано Молочний лиман. Він являє собою мілководну водойму площею біля 20 тис. га з середніми глибинами 1,5 м (від 0,5 до 2,8 м). У літній період вода прогрівається до 23-24 оС, а в окремі роки температура на мілководді сягає 30-32оС. Взимку температура води коливається у межах 1,1-3,0оС. Активна реакція середовища (Рh) змінюється від 7,57 до 8,5, але в окремих випадках досягала 8,7 і навіть 9,0. Кисневий режим лиману зазвичай сприятливий. Проте слід зазначити, що при перекритті каналу, який з’єднує лиман з морем, може виникати дефіцит кисню і як наслідок цього — явище задухи. Молочний лиман належить до солонуватих водойм, але величина мінералізації води у ньому дуже динамічна як у багаторічному так і у сезонному аспектах. Фактично ріка Молочна, естуарієм якої є цей лиман, з причини маловодності не чинить суттєвого впливу на його солоність. Розпріснення відбувається за рахунок азовських вод, що привносяться через штучний канал. Маючи велику площу водного дзеркала і малі глибини, у зв’язку зі сильним прогрівом і випаровуванням влітку, солоність лиману перевищує таку у прилеглих ділянках моря. Так, якщо навесні солоність лиману у водяному розрізі коливається у межах 7,7-13,9 ‰, то влітку цей показник становить 10,8-15,2 ‰, а восени — 11,5-16,0 ‰.[21]

Дослідження кормової бази у Молочному лимані показали, що піленгас тут достатньо забезпечений поживою на усіх етапах онтогенезу. Біомаса фітопланктону, у складі якого домінують діатомові і перідінієві водорості (разом до 95 %), складає в середньому від 1,02 до 10,0 г/м3 навесні, 23,2 г/м3 влітку, 5,5 г/м3 восени. В лимані та в експериментальних водоймах був добре розвинутим і зоопланктон, біомаса якого у ставах була вищою ніж у лимані (відповідно 415,3 та 282,4 мг/м3  ). Високою була і біомаса зообентосу (116,9 г/м2), який складався головним чином із м’якунів. Запас основної для пелінгаса їжі — детриту у 3-мм шарі дорівнює 170 г/м2, а у 3-см шарі збільшується на порядок —  1,17 кг/м2. Доступність його для риб практично не змінюється бо захоронений детрит періодично розмивається течією, а пелінгас, з’їдаючи верхній шар відкриває наступний і через кілька днів робить його придатним для живлення. У склад поживи молоді входили планктонні організми: науплії копепод, коловертки, личинки м’якунів, черви, тощо. Дорослі особини споживали головним чином детрит з організмами, що у ньому мешкають.[19]