Урожайність сортів нуту в умовах дослідного поля ХНАУ

1.2. Походження  нуту, його класифікація та ботанічна  характеристика

Нут – стародавня культура, яка була відома в Єгипті, Греції, Римі, Індії, Месопотамії ще в доісторичні часи [54]. Сучасні  іудейські філософи і біологи  стверджують, що своїм виникненням  стародавні цивілізації Месопотамії і Єгипту завдячують баранячому гороху, який вміщує велику кількість незамінної амінокислоти триптофану, чим якісно покращив роботу мозку людини і прискорив перехід від історичного хаосу до організованого суспільства.

Здавна з нуту готували не тільки смачні страви, в і використовували в лікувальних цілях. Диоскорид Педний, один з відомих цілителів часів імператора Нерона, був впевнений, що ніжне молоде насіння нуту благотворно впливає на роботу шлунку і рекомендував його використовувати на десерт. Гіппократ лікував захворювання шкіри за допомогою цієї культури. Свідоцтва народної любові до нуту виявили вчені Єгипту, де на одній з фресок було зображено фараона Ехнатона з гілкою хумуса в руці. Вважається, що ця рослина символізувала чоловічу силу єгипетського правителя.

Завдяки посухостійкості, ця культура розповсюджена в гірських районах країн, в Туреччині, Сирії, Ефіопії, Індії, країнах Закавказзя і Середньої Азії, в степовій зоні Східної Європи, ряді країн Західної Європи. Найбільш стародавні форми нуту культивуються в Індії, Таджикистані (Памір) та в Ефіопії [52].

Род Cicer L. відноситься  до триби викових (Vicieae Bronn.) родини бобових (Fabaceae Lindl.) та об’єднує більш ніж 30- і багаторічних видів, серед них  один культурний – Cicer arietinum L. Дикі види нуту характеризуються дрібним темним насінням та тонким сланким стеблом.

Вид Cicer arietinum L поділяється  на 4 підвиди, які за сукупності ботаніко-морфологічних  та біологічних особливостей об’єднують 13 еколого-географічних груп (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Підвиди та еколого-географічні групи нуту

Підвид	Група
Східний (orientale G.Hjh.)	Індійська, іранська, ефіопійська, памірська, гірська
Євразійський (eurasiaticum G.Pop.)	Турецька, палестинська, середньоєвропейська (закавказька), південноєвропейська (богемська)
Азійський (asiaticum G.Pop.)	Туркестанська, кашгарська, афганська
Середземноморський (mediterraneum G.Pop.)	Іспанська

Більшість районованих  сортів відносяться до середземноморської і південноєвропейської груп, одиниці – до памірської і турецької, які характеризуються високорослістю , компактним кущем, відносною стійкістю до аскохітозу.

В сучасній зарубіжній літературі використовується поділ  нуту на 3 не таксономічні одиниці : “desi” (з дрібним кутастим насінням), “kabuli” (з крупним округлим світлим насінням) та “dulabi”(з круглим горохоподібним насінням різноманітного забарвлення). При цьому форми з дрібним світлим і кутастим крупним насінням не можуть бути віднесені до жодної з цих груп [52].

Найбільш зручною  в застосуванні є класифікація І. В. Сеферової, яка поділяє нут посівний на 22 різновиди за формою і забарвленням насінин, за кольором квітки, бо ці ознаки є найменш мінливими в різних умовах вирощування, добре ідентифікуються і можуть чітко та однозначно характеризувати дану форму культури.

         1.3. Морфологічна характеристика нуту звичайного

Нут – однорічна  кущова рослина зі складним пірчастим  листям, дрібними яскравими квітками, пухиреподібними бобами та насінням рідкісної форми, яка нагадує  голову барана. Звідси і назва “баранячий горох” (Рис. 1.1).

Рослини нуту можуть мати стоячу форму, коли гілки високо підняті над землею, і сланку, коли стебло стелеться по поверхні ґрунту. Сланкі рослини бувають у  диких і напівдиких форм Cicer, а стоячі – у культурних сортів Cicer arietinum L. Форма рослини характеризує зразок за придатністю його до механізованого збирання урожаю: сорти із стоячою формою рослини мають високо розташовані боби, високу стійкість до вилягання, а також більш дружнє дозрівання насіння.

                           Рис. 1.1. Рослина нуту

Коренева  система складається із зародкових, гіпокотильних, епікотильних та міжвузлових коренів. Бокові корінці добре розвинені. На коренях нуту поселяються бульбочкові бактерії виду Mesorhizobium ciceri, утворюючи бульбочки (Рис. 1.2).

Рис. 1.2. Коріння нуту

Стебло прямостояче або сланке, грубе, заввишки до 1 м. Гілкується і кущиться, утворюючи бічні гілки біля надземних (по всьому стеблу), приземних та підземних вузлів (вузлів низових листків). Як правило 1-2 нижніх гілки за довжиною дорівнюють головному стеблу. Для визначення форми рослини важлива кількість і довжина гілок та кут, під яким вони відхиляються від головного стебла. При компактній та стоячий формі рослини цей кут не повинен перебільшувати 3⁰С.

Уся рослина вкрита залозистими волосками, з яких при доторканні виділяються органічні кислоти (щавлева, яблучна), які швидко випаровуються, внаслідок чого відчувається холод (звідси назва “горох-холодок”) [6].

Листя черешкове, почергове, може бути складне, непарнопірчасте, а також просте, дуже розщеплене. У рослин із складним листям листки нижнього ярусу складаються з п’яти листочків, середнього – семи, верхнього – 11-17 листочків. Трапляються листки з парною кількістю листочків.

Краї листочків  зазублені, пластинки опушені залозистими волосками.

Квітки дрібні, поодинокі (рідко – по дві), розташовані на короткому пазушному квітконосі, білі, рожеві, бузково-рожеві, блакитні, жовто-зеленкуваті (Рис. 1.3).

 

 

Рис. 1.3. Будова квітки нуту: а - спереду; б - збоку

Стовпчик під рильцем зав’язі без опушення. Ніжки тичинок у верхній частині розширені, пильники різної форми. Чашолистики – трав’янисті або перетворені у шипи.

Боби здуті (пухероподібні), опушені, жовто-зелені, зелені, з антоціановою пігментацією, з однією-двома (рідко трьома) насінинами (Рис. 1.4). Стули бобу завжди мають пергаментний шар, але різної товщини. При перестоюванні рослин боби розтріскуються і опадають.

 

Рис. 1.4. Біб нуту

Характерною ознакою насіння нуту є наявність “дзьобика” – корінця, який виступає за межі сім’ядоль. Біля основи дзьобика розташований рубчик (Рис. 1.5).

 

Рис. 1.5. Насінина нуту: а - загальний вигляд; б - в розрізі

   Насіння може мати форму голови барана (кутасте), голови сови (округле),                   проміжну форму і круглу(горохоподібна) (Рис. 1.6).

         Рис. 1.6. Різноманіття насіння нуту: а, б - кутасте (голова барана); в, г - від кутастого до кулястого (голова сови); д, е - кулясте (горохоподібне)

 

Забарвлення насіннєвої оболонки від білуватого до чорного: жовте різних    відтінків, тілесне, зелене, оранжеве, руде, коричневе різних відтінків (Рис. 1.7).

Колір сім’ядоль – жовтий і зелений.

Крупність насіння дуже варіює – маса 1000 насінин може бути меншою за 100 г і більшою за 600 г.

Розміри, форма  та забарвлення насіння є одним  з головних ознак, за якими розподіляють нут за належністю зразка до одного з 4 підвидів (на рівні з формою рослини, наявністю антоціанової пігментації стебла та листя, забарвленням квітки).

До східного підвиду (orientale G.Hjh.) відносяться зразки з дуже дрібним (маса 1000 насінин – 100-120 г), темнозабарвленим (чорне, коричневе, буре, руде, зелене), зрідка – білуватим, рожевим або пісочним насінням. Форма насіння – кутаста, дуже рідко перехідна або куляста.

Рис. 1.7. Забарвлення насіннєвої оболонки нуту

 

До азіатського підвиду (asiaticum G.Pop.) відносяться зразки з насінням дещо крупнішим, ніж у східного (маса 1000 насінин – 140-200 г). При округлій формі насіння має світле забарвлення (жовте, пісочне, рожеве), при кутастій – коричневе та буре.

Підвид євразійський (eurasiaticum G.Pop.) має насіння середньої крупності (маса 1000 насінин – 200-300 г), в основному світле забарвлення, округле або кулясте. Як виняток, зустрічаються зразки з темним насінням, що має кутасту або перехідну форму.

Середземноморський підвид (mediterraneum G.Pop.) відрізняється від інших крупним (маса 1000 насінин > 350 г), округлим насінням, яке має жовте, жовто-рожеве,зрідка оранжеве забарвлення.

При проростанні насіння  нуту в ґрунті, після розриву насіннєвої оболонки, активно збілшується кінчик корінця та конус наростання епікотилю, а гіпокотиль розвивається повільно. Сім’ядолі майже не змінюють свого положення, зостаються у ґрунті. На довгому епікотилі, після виходу його на поверхню, розвивається справжній листок. Процес проростання нуту за сприятливих умов відбувається за 6-10 діб.

Cicer arietinum L. – самозапилювач, в залежності від типу має в соматичних клітинах 16 або 32 хромосоми: у світлонасіннєвих різновидів з крупним насінням – 2n=32, у темнонасіннєвих різновидів – 2n=16 або 2n=32 [6].

Нут – теплолюбива рослина, разом з тим має високу холодостійкість. Насіння починає проростати при  температурі 2…5⁰С, сходи витримують заморозки до -11⁰С. Але він більш вимогливий до тепла, ніж горох і сочевиця, особливо в фазах цвітіння і дозрівання. Краще інших зернобобових переносить посуху і спеку. Нут не ставить високих вимог до ґрунтів, він добре росте не тільки на легких суглинистих чорноземах, а і на солонцях та темно-каштанових ґрунтах.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

                               УМОВИ ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕНЬ

2.1. Ґрунтово-кліматичні  умови

Дослідження проводили  на дослідному полі Харківського  
національного аграрного університету ім. В.В. Докучаєва протягом  
20011-2013 рр. Дослідне поле розміщене в межах землекористування навчально-дослідного господарства аграрного університету, яке розташоване в передмісті м. Харкова, у Харківському районі Харківської області.

Харківська  область знаходиться в північно-східній  частині України. Її загальна площа  складає 31,4 тис.км² – 5% території країни. Рельєф області являє собою хвилясту рівнину, злегка нахилену на південь, розчленовану долинами річок, балками та ярами. Більша частина області розташована в межах Придніпровської низовини, де переважають ерозійно-акумулятивні форми рельєфу [59].

Харківська  область знаходиться на межі двох природних зон – Лісостепу  й Степу України. У зв’язку  з цим характер ґрунтового покриву  області, його географія й виробнича  придатність є наслідком загального поєднання природних умов, характерних  для названих двох зон. У лісостеповій зоні переважають суглинисті й глинисті чорноземи з вмістом гумусу 5,0-7,5%. Значно поширені супіщані чорноземи річкових долин і схилів з вмістом гумусу від 2,5 до 6,0%. Трапляються сірі лісові суглинки та супіщані на лесі, суглинисті й глинисті деградовані чорноземи, алювіальні ґрунти лучних терас та ін. Для степової зони характерні чорноземи звичайні середньо гумусні,  
перехідні до глибоких чорноземів. Найбільш підняті водо розділи покриті глибокими середньо гумусними чорноземами. розповсюджені також чорноземи опідзолені, чорноземи звичайні мало гумусні, дернові слабо і середньо підзолисті ґрунти з содовим засоленням на заплавних територіях.

Загальна площа  типових та реградованих чорноземів складає близько 90% усієї орної  землі Харківської області.

Чорноземи типові характеризуються глибоким гумусовим  профілем, що сягає 120 см, містить 5,0-6,0% гумусу, має добрі фізичні властивості  й відзначається підвищеним вмістом  рухомих форм елементів живлення  і високою біологічною активністю. Загальна глибина акумулятивного шару  
чорнозему реградованого досягає 90-105см з вмістом гумусу 4,7-5,0%.

За агрохімічними  властивостями чорноземи реградовані  посідають проміжне положення між  чорноземом глибокими і темно-сірими опідзоленими ґрунтами.

Ґрунт дослідного поля представлений чорноземом типовим слабо  
змитим мало гумусним важко суглинковим на карбонатному лесі. За  
результатами досліджень кафедри агрохімії та ґрунтознавства ХНАУ, він  
характеризується вмістом гумусу в орному шарі (за Тюріним) 5,0%; азоту, що легко гідролізується, за Корнфілдом 103-124 мг /кг ґрунту, рухомого  
фосфору й обмінного калію за Чіріковим – відповідно 97-121 та 127-137 мг /кг ґрунту; ємність поглинання і сума поглинутих основ відповідно – 33...36 і 30…33 мг-екв. / 100г ґрунту. Гідролітична кислотність становить 2,3…2,8 мг /екв. на 100г ґрунту, ступінь насичення основами  – 94,7…99,0 %,  
рН_KL – 6,3-6,6.

Агрофізичні й  агрохімічні властивості ґрунту добрі: щільність твердої фази шару ґрунту 0-30 см становить 2,58 г/м³, щільність будови її – 1,17…1,25 г/м³, загальна пористість – 51,6…54,7 % [59].

Клімат зони Лісостепу України, до якої належить територія дослідного поля ХНАУ, помірно-континентальний, характерною рисою, якого є збільшення континентальності з заходу на схід. Для цієї зони характерні нерівномірна кількість опадів за вегетаційний період і значні коливання температур. Сума активних температур складає 2500-2950⁰. Зима починається у середині листопада. Період з температурою повітря нижче 0⁰С триває в середньому 125-135 діб, відносна вологість повітря 80-90%. Сніговий покрив зберігається на протязі 100-110 діб. Самий холодний місяць – січень, середньодобова  
температура повітря якого дорівнює -7⁰С. За багаторічними  
спостереженнями середня температура повітря року дорівнює +7,2⁰С. Весна починається 20-25 березня, а у окремі роки весна починається на 8-10 днів раніше або пізніше вказаної дати з переходом середньодобової температури вище 0⁰С. Тривалість теплого періоду складає 198 днів з деякими відхиленнями по роках.