Батьківство в умовах сучасних соціокультурних змін українського суспільства

Велика промисловість позбавила родину виробничої функції, тому чоловік перестав бути власником засобів виробництва. Тим самим соціальне батьківство втратило стосунки спадкування,  його змістом залишилося тільки утримання й виховання дітей [29, с.426]. На даному етапі розвитку сім'єю можуть управляти обоє з подружжя, і батько й мати, відповідно до принципу доцільності. Мати здійснює перший рівень керівництва, батько - другий. Всі складні питання вирішуються ними спільно. Батько управляє сім'єю в єдності з матір'ю. Це не окрема, епізодична допомога матері, а виконання їм своїх обов'язків й функцій [44, с.14]. У такий спосіб змінюється статус батька, він втрачає свою абсолютну владу над дітьми. Крім того, проголошується незамінність матері у вихованні дітей, з'являється теорія «материнського інстинкту». Батько поступово втрачає свої традиційні функції, тому що захист і освіту бере на себе держава. Стає можливим забезпечення родини жінкою, у багатьох західних країнах розвивається жіночий рух   [25, с.55].

Наступна стадія, що починається з ХХ ст., характеризується як дітоценризм. Так А.Г.Вишневський зазначив, що "сучасну родину можна назвати дітоцентристською, це явище нове, практично невідоме з колишніх епох. У такій родині вперше в історії діти займають центральне положення, перетворюючись у стрижень, навколо якого організовується все життя родини" [11, с.93]. Цінність дітей стає самостійним фактором, що мотивує обмеження народжуваності. Відбувається перехід від кількісного принципу народжуваності, заснованого на традиційному чадолюбії, до якісного, тобто дітоцентристському. Йому властиве піднесення ролі приватного життя, інтимності й цінності дітей. Чоловіки усвідомлюють необхідність регулювати строки й частоту зачаття, у силу чого обмежується репродуктивний період межами 5-10 років і народженням одного-двох дітей [1, с.114]. Вичерпав себе й звичай багатодітності. Соціалізація здобуває інший зміст. По-перше, порушуються горизонтальні відносини. У родині або немає брата (сестри), або є, але тої ж статі, мало двоюрідних, братів або сестер, і з тими (завдяки мобільності) рідко або зовсім ніколи не контактують. По-друге, бажана дитина перетворюється в об'єкт батьківської турботи й стійкої прихильності. Дітоцентристський тип сім'ї, істотний крок у трансформації моногамії, тому що підвищується матеріальна й духовна турбота про дітей. Важливо й те, що він базується на особистісному виборі дружини (чоловіка). Останній супроводжується щодо більшою ідеалізацією відносин між статями, із завищеним очікуванням благополуччя, взаємного щастя й прихованим прагненням до статевої субкультурної автономії.[17, с.102].

Характер міжпоколінних стосунків  відкриває можливість для типологізації  дітоцентристських моделей. Російський соціолог Голод С. визначив деякі  з них. Перша - "неврологічна": дитина виступає засобом самоствердження одного з батьків, (частіше матері). Нерозвиненість стосунків прихильності між матір'ю й дитиною може перетворитися в стабільне відкидання дитиною власного "Я" [17, с.103]. Шкодить і надлишок ніжності. Заохочення родичами дитини аж ніяк не повинне виражатися в задоволенні всіх і вся його бажань. Навпроти, у потаканні, у потуранні припиняється турбота.

Друга - "амбівалентна". На дитину впливає "відбите світло" батьківських стосунків - хвилі тепла чергуються із хвилями холоду. Перевага тих або інших, особливо на вирішальних етапах індивідуального формування психофізики, визначає в остаточному підсумку духовний і емоційний потенціал дорослої людини [17, с.103].

Третя модель - "інвестиційна" - усвідомлено  проводиться позитивний не тільки кількісний (планування зачаття), але і якісний принцип дітоцентризма [17, с.104]. Батьки здійснюють по перевазі культурну інвестицію в дітей (приватні дошкільні групи, престижні навчальні заклади, музичні, мовні та інші гуртки), сподіваючись на здійснення нереалізованих ними цінностей і потреб.

На останньому, дітоцентристському, етапі значно знижується авторитет  батька, що пов’язано з тим, що його авторитет заснований на позасімейних факторах стає невидимим для членів сім’ї. Тісний домашній побут не передбачає для батька спеціального п'єдесталу. Ослаблення й навіть повна втрата чоловічої влади в родині відображається в стереотипному образі батьківської некомпетентності, що так само не сприяє підтримці батьківського авторитету, як і жіноча критика в присутності дітей. До того ж батька оцінюють по традиційно жіночим критеріям, за його досягненнями у тій діяльності, якою він раніше не займався й до якої його не готували [33, с.450].

Розглянувши наведені вище підходи, що стосуються питання батьківства, нами було виявлено, що кожна історична епоха має відповідні певний стиль та модель батьківства. Історично перший тип батьківства, патріархальний, характеризується твердою й ієрархічною рольовою структурою, що заснована на принципі старшинства. Дітям у ній приділялося сугубо залежне, підлегле положення. Батько виступає як персоніфікація влади (грізний батько, що придушує й навіть убиває своїх дітей) або/і як прабатько, глава роду або великої родини, що повинен підготувати собі спадкоємця. Ці подання закріплюються й в образах масової свідомості. Наступний тип батьківства характеризується декларуванням рівноправності між жінками та чоловіками, що призводить до зміни стилю батьківства. Батько втрачає функцію економічного утримання родини, та рівні з дружиною виховує дітей. Головна функція батьківства – соціалізація. Останній тип батьківства, дітоцентристський, оснований на центральному положенні дитини в сім’ї. Батько зосереджує свою діяльність на тому, щоб його дитина отримала максимум умов та можливостей для самореалізації.

Для того, щоб проаналізувати особливості  сучасного батьківства необхідно  дослідити особливості формування уявлень про батьківство у  Радянському Союзі. Протягом історичних етапів розвитку сім'ї батьківство  часто трактували як вертикаль влади, у Радянському Союзі дана тенденція зберігається. Але здобуває свої особливості, відбувається процес персоніфікації державної влади як батьківського початку: "цар батюшка", "батько народів", "вождь і учитель" і т.п. [28, с. 98]. Дана ситуація приводить до повного контролю над всіма процесами, які відбуваються в сім'ї. Контроль здійснюється за допомогою ряду організацій. У такий спосіб держава бере на себе виконання виховної функції.

Потреба контролювання сім'ї пояснюється  існуючою в СРСР ідеологією, так  «суспільство кровно зацікавлене в міцній, духовно й морально здоровій сім'ї» [28, с. 102]. Оскільки саме в сім'ї починається процес соціалізації людини, здійснюється підготовка дітей до життя, формуються основи для майбутньої їхньої участі у творчій праці й суспільній діяльності. Для дорослих людей сім'я в більшості випадків є місцем, де проходить більша частина життя, де відновлюються фізичні сили й духовна енергія, де завжди можна знайти підтримку й розуміння. Через родину відбувається відтворення трудових ресурсів. Цим обумовлене широка увага виробничих колективів до сімей своїх працівників.

У радянському суспільстві незаперечним чинником репродуктивної політики держави  в більшості випадків виступали  задачі індустріалізації, які диктували  необхідність масового підключення жінок у промислове виробництво. Багато радянських фахівців також стверджували, що наслідком залучення жінок у суспільне виробництво стало збільшення рівня влади у сім’ї  й більш активна участь чоловіків у веденні домашнього господарства, а також більш егалітарна модель процесу прийняття рішень у сім'ї [33, с.460]. Однак це ствердження критикується багатьма радянськими  дослідженнями розподілу часових витрат, проведеними Слєсаревим Г.А. і Янковою З.А. Вони показали, що хоча чоловіки й жінки витрачали приблизно однакову кількість часу на суспільне виробництво й сон, жінки що працюють займалися домашнім господарством у середньому 28 годин на тиждень, а чоловіка - 12 годин, тоді як у чоловіків було на 50% більше дозвілля, ніж у жінок. Усередині сім'ї продовжувало існувати чіткий поділ праці по статевому признаку. Перша категорія занять, таких як садівництво й ремонтні роботи, були, в основному, прерогативою чоловіків; друга категорія, включаючи покупки й прибирання будинку, - переважно жіночими заняттями, хоча ними в якімсь ступені займалися й чоловіка; третя група занять, включаючи готування їжі й прання, майже винятково виконувалася жінками. У такий спосіб близько 75% домашніх обов'язків доводилося на жінок; інші виконувалися разом із чоловіками й іншими членами сім'ї [48, с.78].

Час, що присвячується  чоловіками домашнім справам, залежить від вимог, які пред'являє їхня робота, а також від їхньої кваліфікації й освітнього рівня. Чоловіки - сині комірці насправді затрачали  більше часу на домашні обов'язки, чим їхні співвітчизники - білі комірці. Останні - особливо ті, хто займався кар'єрою, що вимагає багато часу - приділяли більше часу роботі, навчанню й соціальній активності й менше часу - домашнім справам, чим будь-якої іншої категорії діяльності.

Освітні устремління  жінок практично припинялися  з народженням першої дитини, у  той час як сімейні обов'язки не надавали явного впливу на можливість для чоловіка продовжувати навчання. Як підкреслювали двоє радянських учених, Гордон і Клопов, чоловіки поєднували роботу й навчання за допомогою скорочення часу, що вони проводили з сім'єю - за рахунок інших членів сім'ї, які, насправді, і субсидіювали ці освітні пориви. [20, с.240].

Вивчаючи дану проблему, радянський соціолог З. Янкова відзначила, що жінки не просто скидають свої колишні обов'язки в міру того, як відбувається розвиток суспільства, вони беруть на себе нові. Більш високі стандарти побуту й виховання дітей створюють нові обов'язки, а розпад розширених родин означає, що ті завдання, які колись ділилися між двома поколіннями, тепер доводяться лише на одне з них [52, с.71].

На відміну  від очікувань радянських дослідників, скорочення жіночої зайнятості також  не приносило автоматичного збільшення дозвілля. Перехід від шестиденної  до п'ятиденного робочого тижня в 1967 р. мав своїм результатом порівняно більше збільшення дозвілля для чоловіків, ніж для жінок, так само як і експеримент із укорочуванням робочого дня для жінок, що працювали на підприємствах. В обох випадках чоловіки використовували можливість скоротити свою долю домашніх обов'язків, у той час як жінки приділяли більше додаткового часу вихованню дітей і домашнім обов'язкам, ніж навчанню, соціальній активності або дозвіллю. Звільняючи чоловіків від виконання рутинних домашніх обов'язків і турботи про дітей, робітниці насправді сприяли росту професійної мобільності чоловіків за рахунок своєї власної [35, с.30].

У пролетарській  та соціалістичній сім’ї батько позбувається виробничої функції. Тим самим соціальне  батьківство позбулося стосунків  спадкування, його змістом залишилося тільки втримання й виховання дітей. У цьому плані радянське батьківство подібно з первісним. Однак у такій сім'ї чоловік був пов'язаний з дітьми тільки через дружину, як її чоловік, тобто основою соціального батьківства був шлюб. У радянському суспільстві, за словами Ю. Семенова, обґрунтуванням соціального батьківства виступає біологічне батьківство [24, c.139]. Економічні відносини батька до дітей вичерпувалося тим, що він утримував їх. Як тільки діти ставали здатними до праці, їхня залежність від батька зникала. Вони опинялися в тім же положенні, що й він сам, — продавцями робочої сили [44, с.116].

Жінки в радянських родинах виконують і батьківські  ролі, й ролі здобувачок, тому що в  радянський час поняття батьківства  було досить слабко представлене в громадській думці, з'являючись тільки тоді, коли мова йшла про позбавлення батьківських прав. Тому батько часто розглядався тільки в так званій ролі «заступника матері», тобто він заміняв матір у її відсутність і допомагав їй, виконуючи її доручення [25, с.38].

Величезну роль у тому, що більшості  чоловіків невідомо справді чоловіча поведінка і призначення батька зіграли демографічний і політичний чинники, тобто наслідки політики СРСР і Великої Вітчизняної війни, коли передчасна загибель наздогнала величезне число чоловіків і батьків. Страшний удар, завданий патріархальної сім'ї в кінці 20-х, 30-е і 40-е роки, мав безліч причин і ще більше наслідків. Для прискореної індустріалізації потрібні були жінки; мати була відірвана від дітей і кинуто на виробництво. Сирітство при живих батьках (по суті, залишається і досі) масовим явищем. Колосальні репресії, потім нечувана за кількістю жертв війна, знову вихор репресій - все це обрушилося в першу чергу на чоловічу частину населення. Очевидно, що в цих умовах сім'я без чоловіка стало нормою. Жінка зрозуміла, що з усіма функціями в сім'ї (крім зачаття) вона може впоратися одна. Втім, іншого виходу в неї просто не було.   У результаті безліч чоловіків виявилися позбавлені духовної традиції батьківства, тих знань, які юнак у родині отримує на вербальному рівні, не з книг, а з живої повсякденному житті. Крім того, їх родова пам'ять, усвідомлення себе продовжувачем роду були грубо і насильно порушені, так як синів часто змушували соромитися своїх батьків як "ворогів народу" або антисоціальних елементів. У підсумку до XXI століття, на думку американського соціолога П. Ларссон, в Росії склалася ситуація жорсткого авторитарного домінування владної дружини і матері, яка рідко зустрічається в інших культурах.  

Другою причиною стала армія  як чинник виховання майбутнього  чоловіка і батька. Слід визнати, що цей перший досвід життя дорослої людини, своєрідна ініціація російського  юнака в чоловіка найчастіше зводиться  до засвоєння закону кулака. Армія - це соціальний інститут, що базується на силовому контролі, дисципліні і повному беззастережним підпорядкуванні молодших за званням старшим. У цьому суспільстві юнак здобуває досвід авторитарної поведінки - влада найсильнішого і "найголовнішого" і безправ'я перед ним. Роль "солдата", існування в ній, робить чоловіка нездатним до прийняття якого самостійного доленосного або небанального рішення - адже хороший солдат той, хто добре виконує накази.   

Третьою причиною є активна сексуальність, властива чоловічій статі. Сексуальність чоловіка пробуджується дуже рано, ще в психологічному дитинстві. Найтрагічніше те, що рання сексуальність найчастіше розвивається у відриві від почуття любові, дорослого поняття про любов. Любов як жертовність, як відповідальність, як терпіння і милосердя до улюбленого - християнські поняття, міцно витіснення масовою культурою зі свідомості сучасного хлопчика, юнаки, чоловіки. У дитини, зрозуміло, існує поняття любові: наприклад, батьків до нього, його до батьків або тієї любові, яку він бачив по телевізору або про яку прочитав в книзі чи журналі. Але тут-то і криється корінь проблеми: якщо його уявлення про любов складається з збочених стосунків у сім'ї, подчерпнуть з журналів "COOL" і "Молоток" і їм подібних або інших, повних низинних і примітивних пристрастей, джерел, то його образ любові буде ущербен і спотворений, а душі буде нанесена величезна травма. Сфера сексуального стає для такої людини самодавлеющая, автономної від розвитку моральності й інших душевних якостей. Рання сексуальність, безумовно, небезпечна і смертельна для душі - не тому, що погана сама по собі, а тому, що практично назавжди відокремлює в душі людини бажання задоволення своїх егоїстичних потреб від поняття сім'ї, любові і боргу.