Характеристика та зміст галузевих принципів кримінального процесу України

Питання про  те, яким чином обвинувачення, що викладене в обвинувальному висновку, узгоджується з положеннями принципу невинуватості, вирішується ст. 67 КПК України, відповідно до якої особи, що проводять справу, зобов'язані оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин у їх сукупності, керуючись законом. Зрозуміло, що вимоги ст. 67 КПК спонукають слідчого при прийнятті відповідного рішення мотивувати його і висловити своє ставлення до зібраних доказів. А тому, вказуючи у обвинувальному висновку, як у підсумковому документі в кримінальній справі, що складається на стадії досудового слідства, на конкретну особу - обвинуваченого, слідчий не може не висловити свого переконання в його винності, інакше даний документ та висловлене в ньому рішення про направлення кримінальної справи прокурору для подальшого передання його до суду, не будуть законними з точки зору вимог кримінально-процесуального законодавства. Окрім цього, як справедливо зазначено в літературі, «висновок про предмет доказування чи про окремі його обставини, є лише версією, яка підлягає вивченню суб'єктом доказування в наступній стадії процесу»¹⁸.

Таким чином, підсумовуючи зазначене, слід вказати, що нормативний зміст принципу презумпції невинуватості визначається положеннями Конституції України, міжнародними договорами, чинним КПК України, а також іншими нормативно-правовими актами, що діють у сфері кримінального судочинства. Положення даного принципу є важливою гарантією встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі, забезпечення конституційних прав та свобод людини, а тому порушення його вимог призводять до відміни прийнятих процесуальних рішень, повернення кримінальної справи на додаткове розслідування та інших негативних наслідків

3.2 Принцип  забезпеченості доведення вини

Принцип забезпечення доведеності вини закріплений у  п. 3 ст. 129 Конституції України.

Принцип забезпечення доведеності вини є притаманним  не тільки власне судочинству, правосуддю зокрема, а й кримінальному процесу в цілому. На стадіях порушення кримінальної справи та досудового слідства він випливає із засади публічності кримінального процесу, яка означає, що прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст.4 КПК), гармонізує з принциповим обов'язком прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність (ч.1 ст.22 КПК), з'ясувати істину саме під час розслідування кримінальної справи (ст.31 Конституції).

На досудових  стадіях процесу цей принцип  знаходить свій прояв у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор наділені досить широкими повноваженнями із збору доказів вини особи, їх закріплення, дослідження та оцінки, прийняття на цій підставі відповідних процесуальних рішень (при дотриманні, звичайно, прав та законних інтересів обвинуваченого, забезпеченні його права на захист), а правовий механізм його реалізації полягає у використанні ними, а певною мірою й органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, всіх передбачених у законі засобів (затримання, допити, очні ставки, проведення експертиз, обрання запобіжних заходів тощо) щодо кримінального переслідування особи.

При цьому під  доведеністю вини в даному разі слід розуміти не доведеність вини як одного з елементів суб'єктивної сторони злочину, а доведеність події злочину в цілому в усіх її юридично значимих елементах — вчинення злочину обвинуваченим, його вину у формі умислу чи необережності, мотиви злочину, злочинні наслідки і т.д.

Суттєво інший  правовий механізм втілення принципу забезпечення доведеності вини при здійсненні правосуддя, де суд не пов'язаний з висновками слідчого та прокурора. Тут цей принцип реалізується в режимі змагальності сторони обвинувачення і сторони захисту та цілковитій нейтральності суду, і юридичний зміст його складають приписи про: 1) надані сторонам рівні права та процесуальні можливості (засоби) з доведеності перед судом своєї правоти; 2)покладення обов'язків на сторону захисту, зокрема захисника, не нашкодити протиправними діями встановленню істини в справі (ч.5 ст.48 КПК) та 3) покладення обов'язку на суд створити сторонам необхідні умови для виконання їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав (ч.6 ст. 16¹ КПК).

Забезпечення  доведеності вини при судовому розгляді кримінальних справ знаходить свій прояв, зокрема, у тому, що всі суб'єкти сторони обвинувачення мають право наполягати на дослідженні в суді обвинувальних доказів, зібраних на досудовому слідстві, подавати нові докази вини підсудного, просити суд витребувати такі докази, в тому числі в порядку судових доручень, доводити тезу обвинувачення в судових дебатах без обмеження в часі тощо, а суд зобов'язаний такі докази дослідити, долучити до справи, витребувати, дати реальну можливість стороні обвинувачення доводити перед судом їх переконливість. Правовий механізм забезпечення доведеності вини (і, як буде показано далі, навпаки — її спростування) полягає по суті у всій встановленій законом процедурі судового розгляду кримінальних справ.

Гарантії реалізації принципу забезпечення доведеності  вини закріплені не тільки в кримінально-процесуальному законі, а й в інших нормативних актах (поза процесуальні гарантії). Так, недотримання захисником — адвокатом принципу законності у відносинах із судом та іншими учасниками процесу (ст.53 Правил адвокатської етики) тягне за собою дисциплінарну відповідальність адвоката; за злісне ухилення від явки в суд свідка, потерпілого, позивача чи експерта передбачена адміністративна відповідальність (ст.185³ КУпАП); свідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або свідомо неправдивий висновок експерта, свідомо неправдивий переклад, зроблений перекладачем (ст.384 КК); відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених обов'язків у суді (ст.385 КК), перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта до суду, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання явно неправдивих показань чи висновку (ст.386 КК) тощо визнані злочинами проти правосуддя¹⁹.

Верховний Суд  у постанові Пленуму від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» звернув увагу судів на те, що визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за доведеності її вини (п. 19). Зазначена конституційна норма змушує суди більш прискіпливо дивитись на проблему доказів, їх якісності, добротності, достатності для прийняття рішення по справі, зумовлює визнавати людину винною у вчиненні злочину лише тоді, коли немає жодного сумніву в тому, що саме вона вчинила злочин, в наявності є всі елементи складу злочину і немає підстав для закриття справи.

Забезпечення  доведеності вини означає, що кожний елемент обвинувачення, кожна кваліфікуюча та обтяжуюча чи пом'якшуюча відповідальність обставина, кожна обставина, від якої залежать певні правові наслідки, кожний висновок судді чи суду повинні ґрунтуватись на відповідних доказах, зібраних у передбаченому законом порядку.

Необхідно виділити три групи чи блоки питань, що у сукупності і складають юридичний зміст цього принципу кримінального судочинства.

Говорячи про такий блок як «забезпечення» доведеності, то він містить правила, що регулюють питання про те, хто повинен забезпечувати доведеність вини обвинуваченого по справах публічного, приватно-публічного і приватного обвинувачення, інакше мова йде про визначення тягаря доведення в кримінальному процесі. Доказування — це обов'язок органів і посадових осіб, які ведуть процес (ч. 1 ст. 22 КПК). Конституцією України (ч. 2 ст. 62) та ч. 2 ст. 22 КПК заборонено перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого, примушувати його приводити докази невинуватості. У відповідності зі всіма міжнародними нормами він має право мовчати. Вину його мають доводити ті органи, які висунули обвинувачення. На це звернув увагу суддів Пленум Верховного Суду в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р.: Неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості (п. 18). Суд, прокурор і слідчі не вправі перекладати обов'язок доказування також на потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Ці особи можуть, але не зобов'язані брати участь у процесі доказування в справі (за винятком справ приватного обвинувачення). Суб'єкти доведення вини обвинуваченого (державні органи і посадові особи) зобов'язані доводити і невинність громадянина, притягнутого до відповідальності, якщо це буде випливати з обставин кримінальної справи.

Друга група  норм пов'язана з ходом доведення, тобто своєрідність  пізнання істини в кримінальному процесі, складається з наступних  правил: обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих  незаконним шляхом; обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви у тлумаченні закону вирішуються  на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а для встановлення істини в справі використовуються судом лише ті докази, які зібрані, перевірені й оцінені в порядку, передбаченому КПК; недоведеність вини дорівнює виправданню.

До третьої  групи відносяться такі правила: ніхто не може бути визнаний винуватим інакше як за вироком суду; факт визнання особи підозрюваною, обвинуваченою, підсудною не є визнання її вини.

Безумовною  підставою притягнення особи  при здійсненні кримінального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи і беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспростовних доказів вини обвинуваченого у вчиненні злочину.

Розгляд цих  трьох елементів дозволяє зробити  висновок про те, що принцип забезпечення доведеності вини тісно пов'язаний із презумпцією невинуватості обвинуваченого, логічно випливає з нього, дозволяє конкретизувати ці положення на рівні відповідних норм КПК, реалізується на всіх стадіях кримінального процесу до вступу вироку в законну силу, а тому маються всі підстави вважати цю засаду самостійним принципом кримінального процесу.

3.3 Принцип  забезпечення підозрюваному, обвинуваченому  права на

захист

Забезпечення обвинуваченому права на захист повинно неухильно викону-

ватись у всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення

істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

Право на захист включає як право захищатися від обвинувачення, так і

право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Обвинувачений заінтересований в тому, щоб він не був:

а) притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений, якщо він є невинуватим;

б) притягнутий до кримінальної відповідальності за більш тяжкий злочин, ніж той, який вчинив;

в) без передбачених у КПК підстав притягнутий до участі в кримінальній справі як обвинувачений, підданий заходам процесуального примусу і засуджений;

г) підданий несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують або обтяжують відповідальність;

д) обмежений в правах, наданих йому законом, і щоб йому була надана можливість їх реалізувати.

Це — законні інтереси обвинуваченого, вони включаються в його право на захист і на них поширюється зазначений принцип. Право обвинуваченому на захист утворює вся сукупність належних йому прав, здійснення яких дає можливість оспорювати висунуте проти нього обвинувачення у скоєнні злочину, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість або менший ступінь вини, захищати інші законні інтереси у справі (моральні, майнові, трудові тощо).

Право обвинуваченого на захист включає в себе як право захищатись від обвинувачення, так і право захищати свої особисті і майнові інтереси, до того ж органи розслідування, прокурор і суд зобов'язані забезпечити обвинуваченому а) можливість захищатися встановленими законом засобами і способами від ви-

сунутого йому обвинувачення та б) охорону його особистих і майнових прав.

Таким чином, вся сукупність прав і гарантій, які входять до поняття принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, складається з двох взаємопов'язаних елементів. До першої належить вся сукупність прав, що належать обвинуваченому і охоплюються загальним поняттям —  право на захист. До другої частини належить врегульована законом діяльність суду, прокуратури, органів розслідування, спрямована на забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого.

Забезпечення обвинуваченому права на захист є наріжним принципом всього кримінального процесу. Обвинувачений користується правом на захист у всіх стадіях кримінального процесу. При цьому суддя, прокурор і органи розслідування зобов'язані роз'яснювати обвинуваченому належні йому права.

Захищатись від пред'явленого обвинувачення — право, а не обов'язок обвинуваченого. Він може давати показання і використовувати це як важливий засіб захисту, і однаково може відмовитися від давання показань. Обвинувачений може визнати вину або заперечувати її, він може активно захищатись або не вживати ніяких заходів для цього. Однак пасивний захист або небажання взагалі захищатися, як правило, не можуть бути використані проти обвинуваченого, тим більше не можуть служити доказом його винуватості. Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист є більш широким, ніж поняття права на захист, бо до принципу забезпечення обвинуваченому права на захист входить, як уже було зазначено, окрім здійснення обвинуваченим чи його захисником прав, що належать обвинуваченому, ще й діяльність інших учасників процесу щодо здійснення прав і законних інтересів обвинуваченого з метою правильного вирішення справи та винесення законного і обґрунтованого рішення.

Забезпечення охорони особистих і майнових прав обвинуваченого органами досудового слідства, прокурором і судом  полягає в обов'язку останніх:

а) не провадити дій, які принижують гідність обвинуваченого або небезпе-

чних для його здоров'я ( ст. 22, 194 КПК України);

б) вживати заходи до охорони майна обвинуваченого (ст. 346 КПК України);

в) повідомляти про арешт обвинуваченого і місце його перебування дружину чи іншого родича, а також за місцем його роботи ( ст. 106 КПК України);

г) не використовувати заборонені методи допиту ( ст. 22 КПК України)²⁰;

д) допускати до участі в розгляді справи правозаступника (ст. 44 КПК України);

є) не розголошувати передчасно несприятливі відомості про обвинуваченого ( ст. 20, 121 КПК України);