Характеристика та зміст галузевих принципів кримінального процесу України

ж) забезпечувати надійну охорону обвинуваченому ( ст. 52—1 КПК України)²¹.

Норми КПК  України про забезпечення обвинуваченому права на захист можуть бути повністю реалізовані лише за умови, якщо органи розслідування, прокурор і суд виконають покладені на них обов'язки із всебічного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Виконуючи вказівки закону, органи держави, які розглядають справу, зобов'язані досліджувати і враховувати обставини, які свідчать як на користь, так і не на користь обвинуваченого.

На прокуратуру і суд покладені рівні обов'язки із забезпечення прав обвинуваченого, що підкреслює важливість захисту прав і законних інтересів цього учасника процесу на всіх етапах розслідування і розгляду справи. Як учасник кримінально-процесуальної діяльності обвинувачений має право вимагати дотримання цими органами норм КПК, які гарантують його права, і тим самим активно впливати на хід процесу.

Право на захист має як обвинувачений, так і засуджений  та виправданий. Вони заінтересовані у тому, щоб були забезпечені їх особисті і майнові права. Це законні інтереси, на них поширюється право на захист і це право повинно бути забезпечено. На незаконні інтереси і незаконні засоби і способи захисту від підозри і обвинувачення, а також захисту особистих і майнових прав воно не поширюється²².

Охорона особистих і майнових прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного органами досудового розслідування, прокурором і судом полягає в обов'язку цих органів:

- не розголошувати без необхідності обставин особистого життя (ст.ст. 20 КПК України - «Гласність судового розгляду» ст. 185 «Нерозголошення обставин особистого життя обшуканих»);

- не проводити дії, які принижують їх гідність або небезпечні для здоров'я (ч. 3, ст. 22 КПК України «Всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи», ч. 2 ст. 194 КПК України «Відтворення обстановки і обставин події»);

- сповістити про арешт і місце перебування підозрюваного, обвинуваченого його дружину або іншого родича, а також повідомити за місцем роботи, якщо обвинувачений є іноземним громадянином — направити постанову про арешт до МЗС України (ст. 161 КПК України «Повідомлення про взяття обвинуваченого під варту»);

- вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей заарештованого чи засудженого до позбавлення волі (ст. 159 КПК України «Заходи піклування про неповнолітніх дітей заарештованого», ч. 1 ст. 346 КПК України «Заходи піклування про неповнолітніх дітей і збереження майна засудженого»);

- дати дозвіл родичам на побачення із заарештованим чи засудженим, який перебуває під вартою до набрання вироком законної сили (ст.ст. 162, 345 КПК України);

- скасувати запобіжний захід або постанову про відсторонення обвинуваченого від посади, якщо в їх подальшому застосуванні немає необхідності (ст.ст. 165, 147 КПК України);

- за проханням громадянина в місячний термін повідомити трудовий коле-

ктив або  громадську організацію за місцем проживання про факт виправдання судом або закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами (ст. 11 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»)²³, а також допомогти йому поновити порушені права і відшкодувати шкоду (ст. 53' КПК України). Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону (ст. 370 КПК України) і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироку та інших рішень у справі, якщо воно позбавило або обмежило підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або його захисника в здійсненні цього права і перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об'єктивно роз глянути справу і винести законне та обґрунтоване судове рішення.

Перелік процесуальних  прав, якими наділяється обвинувачений, досить широкий (ст. 43 КПК України). Права обвинуваченого конкретизуються стосовно стадії досудового розслідування (ст. 142 КПК України) та судового розгляду (ст. 263 КПК України).

Для обвинуваченого цей перелік прав не є вичерпним. Він має право користуватися рідною мовою і послугами перекладача (ст. 19 КПК України), має певні права при призначенні і проведенні експертизи (ст. 197 КПК України) тощо. Таким чином, право обвинуваченого на захист — одна з найважливіших гарантій встановлення істини у кримінальній справі, один із проявів гуманізму і демократизму у кримінальному процесі.

Під правом на захист розуміється надана обвинуваченому можливість захищати свої права і законні інтереси шляхом реалізації низки процесуальних прав. Під процесуальними засобами захисту розуміються передбачені у кримінально-процесуальному кодексі  України специфічні засоби, за допомогою яких здійснюються процесуальні права на захист. Так, наприклад, засуджений має право оскаржити вирок. Процесуальним засобом, за допомогою якого він може здійснити це своє право, є скарга. Підсудний має право брати участь в судових дебатах — процесуальним засобом тут є захисна промова ( ст.ст. 318, 384 КПК України)²⁴.

Обвинувачений є суб'єктом права на захист. З  цього основного права випливають всі конкретні права, які закон надає йому для захисту від обвинувачення. Право на захист є диспозитивним. Суб'єкти права на захист не зобов'язані захищатися, але можуть це робити.

Правам обвинуваченого на захист кореспондує обов'язок особи, яка проводить розслідування, суду забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами і способами.

Підсумовуючи  викладене, можна зробити висновок, що забезпечення обвинуваченому права на захист — поняття більш широке, ніж поняття «право обвинуваченого на захист». Право на захист — це сукупність всіх процесуальних прав, які закон надає для захисту від пред'явленого обвинувачення, а також від підозри, і які він, тобто обвинувачений, використовує для заперечення обвинувачення і наведення доводів і доказів на своє виправдання або пом'якшення своєї відповідальності. Також це право передбачає діяльність інших учасників процесу із здійснення прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного з метою правильного вирішення справи і винесення законного і обґрунтованого вироку.

Забезпечення  права на захист є проявом турботи не лише про інтереси обвинуваченого, підсудного — воно виступає в публічно-правових інтересах як гарантія правильного вирішення кримінальної справи. Ефективний захист прав цих учасників процесу відповідає інтересам суспільства і держави, які прагнуть до того, аби кожний громадянин максимально використав та активно здійснив свої конституційні права. Він повинен розглядатися як надання громадянам можливості, захищаючи свої інтереси, тим самим активно сприяти вирішенню

завдань кримінального судочинства.

3.4  Принцип публічності

Публічність кримінального  процесу полягає в тому, що орган  дізнання, слідчий, прокурор, суд при  порушенні, розслідуванні, розгляді і  вирішенні кримінальних справ в межах своєї компетенції зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів і вчинити всі законні дії для розкриття злочину, викриття винних, встановлення всіх обставин справи і забезпечення прав учасників процесу, незалежно від поглядів зацікавлених осіб.

Зміст принципу публічності розкривається в  таких положеннях:

1. У публічних  інтересах орган правопорядку гарантування безпеки, прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання або застосування інших видів впливу, а також до відшкодування заподіяної злочином шкоди незалежно від позицій будь-яких органів, установ, організацій, осіб, зокрема потерпілого і обвинуваченого (ст.4 КПК).

Таким чином, більшість  кримінальних справ за загальним  правилом не залежить від волі потерпілого.

        Такі кримінальні справи відносять до категорії публічного обвинувачення.

Діюче кримінально-процесуальне законодавство в ч.1 і в ч.2 ст.27 КПК передбачає виняток із загального правила.

Справи про  злочини, передбачені ст.ст.106,ч. 1 ст.107, ч.1 ст. 125,126, а також ст. 198 КК України щодо дій, якими заподіяна шкода правам і інтересам окремих громадян, порушуються тільки за наявності скарги потерпілого. Такі кримінальні справи відносяться до категорії справ приватного обвинувачення, оскільки право підтримувати обвинувачення щодо них належить самому потерпілому. Доля даної категорії кримінальних справ залежить від волі потерпілого/ Якщо до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку відбулося примирення потерпілого з підсудним, то провадження по кримінальній спра-

ві закривається (п.6 ч.1 ст.6 КПК).

Справи про  злочини, передбачені статтею 152 ч.1 КК України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілої (як і справи приватного обвинувачення), але після порушення вони перетворюються на справи публічного обвинувачення і закрити їх за примиренням потерпілої і обвинуваченого неможливо. Такі кримінальні справи відносяться до категорії справ приватно-публічного обвинувачення.

Якщо справи, що віднесені до категорії справ  приватного і приватно-публічного обвинувачення, порушує прокурор, то вони стають справами публічного обвинувачення. У випадку вступу прокурора в справу приватного обвинувачення з метою захисту державних або суспільних інтересів, або прав громадян, справа за примиренням потерпілого з підсудним закриттю не підлягає (ч.4 ст.27 КПК).

2. Слідчий, прокурор  під час розслідування кримінальної справи зобов'язані встановити всі суттєві для справи обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази, не ставлячи з'ясування тієї чи іншої обставини, отримання того чи іншого доказу в залежності від прохання про це зацікавленої особи і не залишаючи той чи інший факт не з'ясованим лише з тих мотивів, що особи, які беруть участь у справі, не заявили про це клопотання.

3. Розглядаючи  кримінальну справу по суті, суд  не повинен обмежуватись дослідження доказів, які зібрані на попередньому слідстві, а за власною ініціативою зобов'язані збирати і досліджувати додаткові докази для встановлення істини по справі, винесення законного і обґрунтованого вироку або іншого рішення.

Ознакою  принципу публічності, є його вплив на кримінальний процес як на динамічну систему. Але принцип публічності відзначається, у порівнянні з іншими принципами, вирішальним впливом на визначення законодавцем умов і послідовності здійснення кримінально-процесуальної діяльності. Цей принцип, як уже зазначалося, впливає і на побудову (структуру) кримінального процесу.  Тому зупинимося  на обов'язкових структурних елементах кримінального процесу та їх послідовності залежно від прояву принципу публічності.

Зазначений  принцип, як відомо, зобов'язує орган  дізнання, слідчого, прокурора і суддю вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину і винних у цьому осіб. Ужиття всіх цих заходів можливе лише за умови «проходження» провадження всіма стадіями кримінального процесу. Ця умова не суперечить одному з положень принципу публічності, згідно із яким здійснення кримінально-процесуальної діяльності (вжиття всіх заходів) відбувається незалежно від позиції, що її займають ті чи інші суб'єкти, які особисто заінтересовані в результатах вирішення справи.

Виконання цього  обов'язку стає можливим не лише за умови здійснення діяльності в усіх стадіях, а й за неухильного дотримання порядку «проходження» справи стадіями кримінального процесу, або, інакше кажучи, послідовності визначених законом стадій (та інших структурних елементів) процесу. Загальний процесуальний порядок кримінального судочинства передбачає певну послідовність діяльності.

Така  послідовність  визначається кримінально-процесуальним  законом. Стаття 1 КПК встановлює правило, згідно з яким призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення порядку провадження у кримінальних справах.

Принцип публічності  сформульовано законодавцем у ст. 4 КПК України -  «Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події

злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання»²⁵.

Аналiз змiсту  принципу публiчностi (офiцiйностi) приводить  до висновку, що саме вiн найбiльш повно вiдтворює взаємовідносини особи i держави. Стосовно кримiнального процесу цей принцип означає виконання вiдповiдними державними органами дiяльностi по порушенню, розгляду i вирiшенню кримiнальних справ в iнтересах суспiльства i держави незалежно вiд розсуду заiнтересованих осiб.

В його основi лежить прагнення законодавця покласти саме надержаву одну з найбiльш важливих функцiй - охорону правопорядку, оскiльки лише вона у змозi вирiшити цю проблему i органiзацiйно, i фiнансове.

Для органiв  прокуратури, слiдства, дiзнання, суду з цього принципу випливають такi обов'язки:

1) будучи поiнформованими  про вчинений злочин, посадовi  особи цих органiв зобов'язанi порушити кримiнальну справу, розслiдувати та передати на вирiшення суду незалежно вiд того, чи є вiдповiдне прохання на це потерпiлого;

2) вияснити всi суттєвi для справи обставини,  спираючись перш за все на  особисту iнiцiативу;