Підозрюваний як суб’єкт кримінального процесу

Отже, ми визначили, що в ході збору матеріалу по справі у слідчого можуть виникнути формальні підстави для залучення особи до кримінальної справи в якості підозрюваного, однак  закріпленні в чинному КПК юридичні підстави виникнення фігури підозрюваного не завжди дозволяють це зробити.

Розглянемо ситуації коли фактичне правове положення особи, яка підозрюється у вчиненні злочину не відповідає кримінально-процесуальному статусу підозрюваного.

Порушення кримінальної справи щодо конкретної особи – це найбільш розповсюджена ситуація коли особа де-факто стає підозрюваним, а де-юре залишається без відповідних прав і можливості здійснення захисту. В проміжок часу між винесенням постанови про порушення кримінальної справи і до затримання особи або обрання щодо неї запобіжного заходу особа залишається без відповідного статусу. В практичній діяльності слідчих підрозділів у зв’язку із цим виникають такі проблемні питання: в якості якого суб’єкта кримінального процесу допитувати таку особу; якими правами та обов’язками вона наділена?

Тут і виникає невизначена чинним кримінально-процесуальним законодавством фігура, так званий "запідозрений". Це поняття визначено практикою і набуло поширення серед працівників слідчих та оперативних підрозділів. "Запідозреною" вважають особу, щодо якої є певні відомості, що дають підстави підозрювати її у причетності до вчинення злочину. Природно, що такі особи можуть бути суб'єктом розслідування, особливо на початковій стадії, коли злочин ще не розкрито. Підозрювати у вчиненні визначеного злочину слідчий може іноді широке коло осіб, але підозрюваним у процесуальному значенні стає лише та особа, яку затримано (у порядку ст.106 чи ст.115 КПК України), або до якої обрано один із запобіжних заходів до пред'явлення обвинувачення.

Аналіз слідчої практики показує, що слідчим чи представникам  органу дізнання часто доводиться приділяти  увагу вивченню особи запідозреного  поряд з обвинуваченим та підозрюваним.

На жаль, статус "запідозреного" не знайшов свого відображення в  проекті КПК, що істотно обмежує  його правову захищеність. Аналіз практичної діяльності ОВС показує, що порушення прав запідозреного вчиняються досить часто, зокрема під час здійснення допиту.

Серед науковців немає  єдності щодо визначення статусу  особи щодо якої порушено кримінальну справу.

Так С.Альперт стверджує, що незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на процесуальний статус особи, щодо якої порушено кримінальну справу, йдеться про особу, до котрої застосовано захід кримінально процесуального примусу, що обмежує її свободу пересування. Тому є підстави говорити, що дана особа ніхто інший як підозрюваний. Така думка є слушною, але до особи захід кримінально-процесуального примусу може і не застосовуватись [3, 67].

М.Жогін та Ф.Фаткуллін, вважають, що постанова про порушення кримінальної справи ставить особу, щодо якої вона порушена, у становище підслідного [24]. Так, В.Тертишник та С.Слинько пропонують використовувати у кримінально-процесуальному законодавстві замість термінів «підозрюваний» і «обвинувачений» поняття «підслідний». Така думка навряд чи допустима. Обсяг доказів, покладений в основу підозріння, та обсяг доказів, існуючий при винесенні постанови про притягнення особи як обвинуваченого, суттєво відрізняються. Тому зрівняти процесуальне становище підозрюваного і обвинуваченого неприпустимо. Тим більше, ототожнювати з ними особу, щодо якої порушено справу [95].

Д.Філін приходить до висновку, що за чинним законодавством особа, щодо якої порушено справу, може бути визнана  тільки свідком.(4) Але процесуальний  статус свідка не відповідає фактичному процесуальному положенню, в якому  опиняється така особа [101, 95].

Цікаву пропозицію наводить О.М. Калачева, яка пропонує звернутися до досвіду Франції, де в процесуальному законодавстві найбільш близьким за своїм процесуальним положенням до «українського підозрюваного» є «асоційований свідок». Дана категорія суб’єктів у французькому судочинстві з’явилась лише з прийняттям закону від 30.12.1987 року у зв’язку з жорсткою критикою нормативних положень, які підривали гарантії таких учасників процесу, які не є затриманими, ще не притягнені до кримінальної відповідальності, але фактично підозрюються у скоєнні злочину. Асоційованим свідком вважається особа, яка вказана в витребуванні прокурора або заяві цивільної особи щодо провадження по підношенню до неї попереднього слідства, або проти якої вказує будь-який свідок по справі, або «проти неї існують докази, які дозволяють обґрунтовано вважати, що вона могла приймати участь в скоєнні злочину». Сутність статусу вказаного учасника процесу полягає в тому, що він є простим свідком, при цьому наділений частиною прав обвинуваченого (право давати показання без присяги, право мати захисника, право вимагати проведення очної ставки з особою яка свідчить проти нього). Така думка заслуговує на увагу і може знайти своє закріплення в проекті нового КПК [34, 78].

Для вирішення ситуації яка  склалась деякі автори пропонують розширити підстави для визнання особи підозрюваним шляхом надання особі, щодо якої порушено кримінальну справу статусу підозрюваного. Таку позицію обстоюють в своїх працях такі автори як А.К. Аверченко, Ю.С. Андреев, О.В. Белькова, Ю.М. Грошевий, В.Я. Дорохов, Р.І. Назаренко, В.М. Хотинець. Такий досвід вже законодавчо реалізований в Російській Федерації та Республіці Беларусь. Український законодавець пішов в тому ж напрямі і закріпив це положення в п.1 ст.45 проекту КПК України №3456дП від 18.11.2005 року.

Враховуючи об’єктивні зауваження прибічників позиції про недопустимість визнання особи, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюваним з огляду на те, що на момент винесення постанови про порушення кримінальної справи не проводиться жодних слідчих дій, а тому немає достатньої доказової бази для надання особі такого процесуального статусу, зауважмо, що надання відповідного статусу особі має на меті, перш за все, створення можливостей для реалізації її прав, побудови у необхідних випадках лінії захисту. До того ж в слідчий практиці неможливо в повній мірі уникнути порушення справи відносно конкретних осіб.

Виникає ще одна не врегульована законодавством ситуація, коли по порушеній  кримінальній справі за фактом вчинення злочину встановлюється особа яка  його вчинила, але підстав для  його затримання або застосування запобіжного заходу немає. Постає питання як залучити таку особу до кримінальної справи в якості підозрюваного?

На сьогодні практика іде  шляхом винесення постанови про  порушення кримінальної справи відносно конкретної особи по вже порушеній  кримінальній справі за фактом вчинення злочину. Такий вихід із ситуації проти ричіть логіці закону, адже стаття 98 КПК встановлює, що за наявності відповідних приводів і підстав слідчий зобов’язаний винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до її порушення, статтю кримінального закону, за ознаками якої вона порушується а також подальше її спрямування. Частина друга цієї статті зобов’язує порушувати справу щодо конкретної особи тільки у випадку, якщо на момент її порушення така особа була встановлена.

З цього приводу слушно підтримати думку А.А. Зайковського, який наголошує на необхідності винесення постанови про притягнення особи як підозрюваного [27, 18]. Винесення такого документа:

• по-перше, юридично закріпить підозру органу розслідування щодо вчинення злочину конкретною особою;
• по-друге, надасть можливість особі яку підозрюють в повній мірі реалізовувати свої права, зокрема право на захист, право на відмову від дачі показань;
• по-третє, виступить початком відліку строків розслідування по кримінальній справі.

Отже, провівши дослідження  підстав визнання особи підозрюваним ми дійшли висновку, що їх доцільно поділити на матеріальні (формальні) та процесуальні (юридичні).

До матеріальних (формальних) підстав визнання особи підозрюваним відносять:

• висновок органу кримінального переслідування про можливу винність особи у вчиненні злочину;
• інформацію про причетність особи до скоєння злочину, яка обумовила виникнення підозри;
• об’єктивні дані, оформлені належним чином факти протиправної поведінки (докази), які дозволяють обґрунтовано запідозрити особу у вчинені злочину;
• психологічну підозру слідчого, яка сформувалась у нього на основі тих чи інших фактичних даних.

До процесуальних (юридичних) підстав пропонується віднести:

• порушення кримінальної справи відносно конкретної особи;
• винесення постанови про притягнення як підозрюваного.

1.2. Поняття підозрюваного  і його місце в системі суб’єктів  кримінального процесу

Історія виникнення інституту  підозрюваного має довгу історію, нажаль на теренах України цією проблематикою  на комплексному рівні ніхто не займався. Тому для визначення історичних витоків  формування цього важливого кримінально-процесуального інституту візьмемо за основу періодизацію розвитку законодавства про підозрюваного надану російським вченим В.В. Велигодським.

Перший етап (період з 1715 по 1801 рік). Етап виникнення та розвитку інституту підозрюваного починається з прийняття в 1715 році «Короткого вираження процесів та судових тяжб», де були виділені деякі основи для формування підозри. Даний етап характеризується тим, що тільки до особи, яка підозрювалась у скоєнні злочину, з метою отримання показань про злочин застосовувалась очищувальна присяга та тортури. Основним засобом отримання доказів були тортури.

Другий етап (період з 1801 по 1860 рік). В цей час тортури  офіційно скасовуються, і з прийняттям зводу законів Російської імперії в 1832 році закріплюється і отримує розвитку інститут «залишення в підозрі».

Третій етап (період з 1860 по 1917 рік). Характеризується тим, що в 1864 році приймається Статут кримінального  судочинства, дія якого була припинена  Жовтневою революцією 1917 року. Проте  норми Статуту 1864 року застосовувались  як такі, що не протиричать революційній правосвідомості, разом з актами нової влади, аж до прийняття в 1922 році КПК УРСР. На даному етапі законодавець вже використовує термін «підозрюваний» по відношенню до затриманих осіб, щодо яких обраний запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення. Весь цей період законодавець не наділяє підозрюваного комплексом специфічних процесуальних прав. Цей етап характеризується виникненням наукової дискусії про поняття підозрюваного та змісту його процесуального статусу.

Четвертий етап (період з 1917 по 1958 рік). Прийняття прокуратурою СРСР Циркуляру №41/26 від 5 червня 1937 року призвело до штучного видалення  з кримінального процесу підозрюваного, як його учасника більше ніж на 20 років. Окрім того, на даному етапі наукові дослідження та дискусії щодо інституту підозрюваного в теорії кримінального процесу біли зупинені.

П‘ятий етап (з 1958 по 1991 рік). Початок даному етапу поклало набрання чинності Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, Прийнятих ВР СРСР 25 грудня 1958 року, і прийняття Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 року. В цей період підозрюваний наділяється рядом процесуальних прав, які надають можливість захищатися від пред’явленої підозри; вперше законодавчо закріплено поняття підозрюваного, а також з’являються чисельні монографічні публікації, присвячені цим проблемам [8].

В 1991 році Україна набуває  незалежності, починається довгий процес перебудови всієї правової системи  на новий лад, законодавство незалежної України та Російської федерації  почали розвиватись окремо, а тому шостим етапом пропонуємо виділити період з 1990 року до сьогодні. Кульмінацією перебудови кримінально процесуального законодавства України повинно стати прийняття нового КПК України. Даний етап характеризується підвищенням уваги законодавця до процесуального положення підозрюваного і обвинуваченого, що знайшло своє відображення у внесенні чисельних змін та доповнень до кримінально-процесуального закону, з метою розширення обсягу прав і свобод особи, зокрема, підозрюваної у вчиненні злочину, створенні гарантій їх реалізації. Ці зміни безперечно мають позитивний ефект, однак вони так і не вирішили концептуальних питань визначення поняття підозрюваного, його процесуального статусу, механізму реалізації його прав і свобод.

Проаналізувавши історію  виникнення та розвитку інституту підозрюваного  доцільно виділити такі особливості:

• законодавство постійно рухається у векторі гуманізації і розширення кола прав підозрюваної особи;
• наукові дискусії щодо визначення поняття підозрюваного, його статусу, механізму реалізації його прав і свобод майже ніколи не стихали серед науковців.

Це обумовлює актуальність дослідження обраної теми, коло проблем які необхідно досліджувати і вирішувати, вектор в якому буде розвиватись законодавство про підозрюваного в майбутньому.

В рамках даного підрозділу пропонується дослідити проблеми визначення поняття підозрюваного.

Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає підозрюваного як людину, яку підозрюють у чомусь [9].

Чинне законодавство також  містить поняття підозрюваного  наділяючи цей термін особливим  процесуальним змістом. Так згідно ст.43-1 КПК підозрюваним визнається:

• особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;
• особа до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Однак чинне законодавство  не розтлумачує термінів, які вжиті  в даній статті. Тлумачний словник визначає слово «підозра» як думку про чию-небудь причетність до чогось негативного, сумнів у чиїй-небудь порядності, чесності, відданості і т. ін.; здогад, припущення про що-небудь. КПК, нажаль, не надає визначення словосполучення «по підозрінню» надане в ст.43-1 та слова «підозрювати» вжите в ст.106, що призводить до довільного тлумачення вказаних термінів та порушення конституційних прав особи яку затримують, зокрема права на свободу пересування.