Підозрюваний як суб’єкт кримінального процесу

Стаття 3 Конвенції декларує право особи на свободу від катувань та право гідність, встановлюючи що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

За визначеннями Європейського  суду з прав людини «поводження є  «нелюдським», якщо воно, між іншим, було навмисним, застосовувалось протягом годин та завдало або справжні тілесні ушкодження, або значні фізичні  та душевні страждання».

Поводження може вважатися  таким, що принижує гідність, якщо воно спрямоване на те, щоб викликати  у потерпілих почуття страху, пригніченості  й безпорадності, здатні образити та збентежити їх, та, можливо, зламати  їхній фізичний і моральний опір. Крім того, достатньо того, що потерпілий принижується у своїх власних  очах [18, 45].

Варто відзначити, що Україна  є учасницею Конвенції про  захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту  про громадянські та політичні права 1966 року, Європейської конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 року, Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1988 року та Факультативного протоколу до неї.

Попри це, ганебні факти  катування людей, особливо тих, які  підозрюються у вчиненні злочину, в  органах внутрішніх справ продовжують  мати місце.

Для того щоб оцінити реальні  масштаби розповсюдження практики порушення  права особи на свободу від  катувань та жорстокого поводження, необхідно  дослідити статистичні дані. Харківською  правозахисною групою та Харківським  інститутом соціологічних досліджень був проведений моніторинг, який являв  собою проведення двох соціологічних досліджень 2003 і 2009 року в п’яти областях України. Згідно з даними отриманими в ході проведення досліджень стає очевидною жахлива статистика незахищеності громадян від незаконних порушень їх конституційних прав з боку органів внутрішніх справ (див. додаток 2-4).

Дані дослідження вказують на приріст осіб, постраждалих від  побоїв, спричинення тілесних ушкоджень, оціночна кількість яких сьогодні складає  близько 491 тис. на рік. Виявлений приріст  постраждалих від катувань, тортур, котрі протягом року застосовуються близько до 113 тис. осіб.

Оцінюючи розповсюдженість незаконного психічного насилля, також  можна прослідити приріст по його основним формам — працівники міліції стали частіше використовувати шантаж (близько 400 тис. постраждалих на рік); залякування, погрози, в тому числі по відношенню до близьких людей (близько 642 тис.), а також поводження з затриманими та доставленими, яке принижує їхню людську гідність (більш ніж 700 тис. постраждалих на рік).

Одним з найважливіших  показників того, як суспільство відноситься  до проблеми катувань та жорсткого  поводження в міліції, є уявлення рядового громадянина про те, кому слід остерігатися такого явища. Згідно з даними опитування 63.1% респондентів вважають, що ніхто не застрахований  від катувань та незаконного насилля  з боку органів міліції.

В Україні панує атмосфера  вседозволеності і безкарності. Навіть, якщо випадки жорстокого поводження з людьми й розслідуються, то це не відповідає міжнародним стандартам щодо вчасності, ретельності, незалежності та неупередженості.

Найбільше порушень прав із застосуванням катувань відбувається під час затримання людини та проведення слідства. Хоча потік повідомлень до правозахисних організацій про катування і жорстоке поводження в правоохоронних органах не припиняється, проте одержати офіційні дані в органах прокуратури і МВС, на підставі яких можна робити висновки як про ступінь поширеності катувань, так і про реакцію на повідомлення, практично неможливо. Кількість справ, розглянутих Європейським судом проти України, катастрофічно збільшується, і така тенденція, за даними експертів, посилюватиметься.

Міністерство внутрішніх справ, яке протягом багатьох років  не визнавало існування такої  проблеми, або намагалося створити враження, що випадки катування та жорстокого поводження є поодинокими  ексцесами певних працівників міліції, у 2005-2006 рр. визнало системний характер цієї проблеми.

Підозрюваний наділений  правом на свободу та особисту недоторканість, яке, зокрема, регламентується Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст.9) та статтею 5 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Забезпечення цього права має особливе значення для особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, адже статусу підозрюваного вона набуває саме після обмеження даного права шляхом застосування до нього запобіжного заходу або затримання.

В ст.5 Конвенції зазначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків передбачених даною конвенцією і відповідно до процедури, встановленої законом.

Параграф 1 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає одну з ключових вимог законності затримання без ордеру — наявність розумної підозри.

Хоча стаття 29 Конституції  встановлює обов'язковість рішення  суду для будь-якого випадку позбавлення  свободи, але можна відзначити, що законодавство і практика достатньо  зневажливо ставляться до цієї конституційної вимоги. Незважаючи на чіткі положення  статті 29 Конституції, яка формулює повноваження правоохоронних органів  на затримання без рішення суду як виключення з правила, на практиці, навпаки, таке затримання продовжує  бути правилом, а затримання за попередньо отриманим рішенням суду — виключенням [18, 55].

Особливе занепокоєння викликають викриті порушення прав неповнолітніх  щодо безпідставного їх утримування  у приймальниках-розподільниках для  дітей ГУМВС у Дніпропетровській  та Запорізькій областях.

Так, помічником Міністра Павленком В.І. було виявлено, що у вересні 2008 р. на підставі підроблених працівником міліції документів у приймальнику-розподільнику для дітей ГУМВС України в Запорізькій області перебував 14-річний Л. Раніше за аналогічних обставин в цю ж спеціальну установу незаконно доставлялися і тривалий час утримувались ще 4 неповнолітніх. За цими фактами обласною прокуратурою порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.366 КК України.

Серед невирішених проблемних питань залишаються чисельні порушення  прав громадян, які утримуються в кімнатах для затриманих чергових частин за незаконний обіг наркотичних засобів у невеликих розмірах.

Незважаючи на вимоги ст.263 КУпАП щодо можливості затримання цієї категорії правопорушників на термін лише до 3-х годин, примусове утримування  у більшості випадків фактично здійснюється на протязі до 3 діб без наявних  на те підстав, якими можуть бути заходи щодо встановлення особи, проведення медичного  обстеження затриманої особи, з'ясування каналів надходження вилученої  речовини та її дослідження.

Найбільш поширені такі факти  в підрозділах ГУМВС України  в Запорізькій області, де тільки в листопаді — грудні 2008 року у м.Запоріжжі, вибірковими перевірками були виявлені декілька осіб, які затримувались на термін від однієї до трьох діб, а потім звільнені за реабілітуючими обставинами, оскільки вилучені в них засоби не були наркотичними.

Непоодинокими є випадки  направлення вилученої речовини на дослідження вже після звільнення затриманих. Така практика суперечить вимогам закону та ставить під  сумнів доцільність застосування примусових заходів, особливо відносно тих осіб, які мають постійне місце проживання і затримані за незаконний обіг наркотичних  засобів у невеликих розмірах.

Так, 11 грудня 2008 року Жовтневим  РВ м.Запоріжжя затримано гр. К., у  якого було вилучено невідомий засіб. В кімнаті для затриманих він  примусово перебував більш ніж 66 годин. Вилучена у нього речовина була направлена на дослідження після  його звільнення наступного дня. Проведеним протягом доби дослідженням встановлено, що вилучена речовина не є наркотичною. За таких обставин утримання у райвідділі гр. К. протягом двох діб не можна вважати обґрунтованим. За аналогічних обставин утримувалися у райвідділі громадяни И, Л., І.

Ознайомленням з матеріалами  відносно перелічених осіб встановлено, що на момент затримання їх причетність  до скоєних правопорушень доведена не була. Протокол про адміністративне  затримання виписувався всупереч діючому  законодавству, без наявності протоколу  про скоєні адміністративні правопорушення, підстави для складання яких можуть виникнути лише за наявності підтвердженого компетентним експертним підрозділом  факту вилучення наркотичного засобу.

07.10.2008 р., в ході моніторингу  Новобугського РВ УМВС України  в Миколаївській області, під  час співбесіди помічника Міністра  з затриманим Н. встановлено, що він на протязі 26 годин утримувався в службовому кабінеті співробітників сектору кримінального розшуку без складання будь-яких процесуальних документів. При цьому до затриманого безпідставно застосовувались спецзасоби.

За даним фактом ініційована  та проведена службова перевірка, за результатами якої були покарані начальник  райвідділу, перший його заступник — начальник кримінальної міліції, заступник начальника — начальник сектору кадрового забезпечення та заступник начальника — начальник штабу [81, 48].

Нерозривно з правом особи  на свободу та особисту недоторканість пов’язано право на приватність. Стаття 8 Конвенції проголошує що кожен  має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла  і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Законодавство не встановлює чітких підстав для зняття інформації з каналів зв'язку (прослуховування  телефонів, мобільних телефонів, відстеження  електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет), чіткий строк, протягом якого  здійснюється зняття такої інформації, а також обставини, за яких така інформація повинна знищуватися, і як вона може бути використана. Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з  каналів зв'язку явно недостатні. Внаслідок цього ніхто не може контролювати кількість дозволів та необхідність здійснення прослуховування, а особи, щодо яких здійснювалися такі заходи, не знають про це і, відповідно, не можуть оскаржити такі дії в суді чи іншим чином захистити своє право на приватність [82, 82].

При цьому масштаби таємного стеження в Україні вражають: за повідомленням одного з суддів Верховного Суду України, у 2002 році було надано більше 40 000 дозволів на зняття інформації з  каналів зв'язку. Надійні дані за 2003-2004 рік відсутні, проте є дані за 2005-2008 рр. За повідомленням прес-служби ВСУ, у 2005 році загальними апеляційними судами України було розглянуто 15000 подань правоохоронних органів про  надання дозволів на зняття інформації з каналів зв'язку, у 2006 році — 19649, у 2007 році — 19989, у 2008 році — 25086 подань. Найбільше подань у 2008 році надійшло від керівників оперативних підрозділів Міністерства внутрішніх справ (14815), Служби безпеки України (8323) і податкової міліції (1655). Крім того, судами розглянуто 193 подання інших органів (зокрема, прокуратури та підрозділів прикордонної служби). Найбільше зазначених подань розглянули апеляційні суди: м. Києва — 3 тис. 806, Запорізької — 2 тис. 460, Донецької — 1 тис. 546, Миколаївської — 1 тис. 194, Одеської — 1 тис. 139, Луганської — 1 тис. 89, Хмельницької — 1 тис. 72, Львівської областей — 1 тис. 43, а також Автономної Республіки Крим — 1 тис. 785 [18, 96].

Це дуже багато — в європейських країнах надають сотні дозволів за рік, більше тисячі дозволів на рік видається тільки у Франції та Нідерландах. А в такій країні, як США, де рівень злочинності значно більше, ніж в Україні, кількість дозволів коливається на рівні 1000-1300 на рік. Якщо порівняти кількість дозволів з кількістю засуджених судами України до позбавлення волі на певний строк за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів у кожен вказаний рік, то виявиться, що засуджено приблизно в 10 разів менше, ніж будо піддано оперативно-розшуковим заходам. У зв'язку ж з чим були надані численні санкції на зняття інформації з каналів зв'язку? На це питання адекватної відповіді, нажаль, не має.

Також Європейська Конвенція  закріплює в статті 6 основоположне  право особи в кримінальному  судочинстві – право на справедливий суд, проголошуючи, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Частина друга цієї статті закріплює визначальну гарантію дотримання природних прав людини яка  підозрюється у вчиненні злочину  – презумпцію невинуватості, згідно якої кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

З метою надання можливості здійснення ефективного захисту  проти підозри яка висувається  особі органом або посадовою  особою яка веде або безпосередньо  здійснює кримінальне судочинство, ст.13 Європейської Конвенції закріплює право кожного на ефективний засіб юридичного захисту. Згідно положень цієї статті кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, дослідивши міжнародно-правові  акти з прав людини, ми бачимо, що основні  права та свободи особи, зокрема  підозрюваної у вчиненні злочину, знайшли  своє відображення в чисельних міжнародних  угодах, договорах, конвенціях, які  зобов’язують держави-учасниці цих угод сумлінно і неухильно дотримуватись встановлених стандартів. Однак в Україні, як свідчать наведені дані, основні права і свободи людини, особливо підозрюваної у вчиненні злочину порушуються дуже часто.

Україна після набуття членства в Раді Європи визнала юрисдикцію зазначених вище міжнародно-правових актів, ратифікованих Верховною радою, на території нашої держави.