Підозрюваний як суб’єкт кримінального процесу

Як слушно зазначає А.К. Аверченко деякі з цих положень є характерними не тільки для підозрюваного і обвинуваченого. Так заходи процесуального примусу можуть застосовуватись і до інших суб’єктів процесу; в кінцевому рішенні по справі заінтересовані не тільки підозрюваний і обвинувачений; рішення слідчого поширюються і на інших суб’єктів; процесуальними правами наділені всі суб’єкти кримінального процесу.

Автор зазначає, що схожість досліджуваних фігур по-перше проявляється в їх спільній процесуальній функції – функції захисту від кримінального переслідування.

По-друге, підозрюваного  і обвинуваченого зближує спосіб реалізації своєї процесуальної  функції. В основі їх процесуальної  функції лежить реалізація прав, а  не виконання обов’язків.

По-третє, однакових для  обох є процесуальний порядок  виклику, допиту, застосування заходів  процесуального примусу, призначення  і проведення експертизи та виконання інших слідчих дій за їх участю [2].

Однак не дивлячись на достатню схожість процесуальних статусів підозрюваного  і обвинуваченого, це все ж таки різні процесуальні фігури, які наділені низкою вагомих відмінностей, які  пов’язані з місцем та призначенням кожного суб’єкта в кримінальному  провадженні. До таких відмінностей необхідно віднести наступні.

По-перше, ст.43 КПК України наділяє обвинуваченого правом брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а відповідно не відрізняє його від підсудного, яким обвинувачений стає по результатам попереднього розгляду справи суддею. Отже, доцільно дійти висновку, що підозрюваний є суб’єктом процесуальної діяльності тільки на стадії досудового слідства, а обвинувачений (підсудний, засуджений) і на інших стадіях кримінального процесу.

Наступна відмінність  підозрюваного від обвинуваченого проявляється в тому, що підозрюваний, як правило, залучається до кримінального  процесу в екстремальних умовах, коли немає часу на перевірку всіх версій, коли йому необхідно терміново  надати відповідного статусу для  забезпечення його процесуальних прав. Така ситуація, наприклад, може виникнути  при затриманні особи на місці скоєння злочину. Часу для детальної оцінки доказів немає, факт вчинення злочину і причетність відповідної особи до його вчинення очевидні, необхідно розпочинати проведення невідкладних слідчих дій за участю даної особи при повному дотриманні її прав. Тому виникає крайня необхідність надання їй відповідного статусу з метою створення можливостей для реалізації її прав.

Обвинувачений, навпаки, з’являється  в кримінальній справі, коли всі  невідкладні слідчі дії проведенні, встановлені всі обставини вчинення злочину, всі версії, окрім одної, яка є підтвердженою відповідними доказами, спростовані, коли є час і можливість підготувати мотивоване винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого.

Така ситуація впливає  на забезпечення прав підозрюваного, коли у зв’язку з терміновою необхідністю проведення слідчих дій за його участю, або його затримання, нерідко порушуються  його конституційні права, зокрема  право на свободу пересування, право  на захисника і побачення з  ним до першого допиту, право знати  в чому його підозрюють.

По-третє, обвинувачений  на відміну від підозрюваного  залучається до справи єдиним процесуальним  документом – постановою про притягнення як обвинуваченого, а підозрюваний - на підставі протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу. Необхідно зазначити, що для пересічного громадянина, який не володіє спеціальними знаннями в галузі юриспруденції, більш прийнятним є винесення окремого документа, яким повинна стати постанова про притягнення як підозрюваного, в якій чітко зазначені обставини вчинення злочину та викладена суть підозри проти особи, ніж складання протоколу затримання, або постанови про застосування запобіжного заходу, із змісту яких він повинен зрозуміти що його підозрюють у вчиненні злочину і суть цієї підозри.

Наступна відмінність  полягає в тому, що комплекс прав підозрюваного менше ніж комплекс прав обвинуваченого. Це пояснюється  місцем підозрюваного в системі  стадій кримінального процесу, для того щоб стати учасником судових стадій, необхідно набути статусу обвинуваченого. Зрозуміло, що для того, щоб захищатись від конкретно сформованого обвинувачення, яке підтримується в суді прокурором необхідно мати більшу кількість прав для захисту [2]

Остання відмінність полягає  у тому, що підозрюваний, на відміну  від обвинуваченого, не є обов’язковим учасником кримінального процесу. Проте, необхідно зазначити, що в юридичній літературі немає єдності поглядів щодо цього питання. Так Е.Боровський зазначав, що залучення особи до кримінальної справи в якості підозрюваного є одним з етапів розслідування справи на шляху встановлення осіб винних у скоєні злочину. Наступним етапом є притягнення особи в якості обвинуваченого [7, 53].

Н.Н. Короткий зазначав, що у зв’язку з тим, що на практиці не буває випадків, коли немає необхідності допитати особу, вірогідно винну в скоєнні злочину, до пред’явлення їй обвинувачення, то стає очевидним, що підозрюваний – це обов’язкова фігура в процесі. Автор зазначає, що обов’язкове притягнення особи як підозрюваного не може мати наслідків у вигляді послаблення охорони прав і законних інтересів осіб які притягаються як підозрювані. Аргументуючи свою позицію він зазначає, що таке притягнення може здійснюватись лише на основі достатніх доказів скоєння злочину конкретною особою та служить гарантією реалізації її процесуальних прав [45, 25].

Проте, необхідно зазначити, що такі аргументи більше обґрунтовують  необхідність фігури підозрюваного  взагалі, ніж його обов’язковості в  конкретній кримінальній справі.

На основі вищевикладеного  більш логічною є позиція тих  авторів, які вважають підозрюваного  не обов’язковим учасником процесу.

Так С.П. Бекешко акцентує, що підозра слідчого про скоєння злочину конкретною особою, ще не є підставою для виникнення у цієї особи статусу підозрюваного [6, 21].

Ю.М. Грошевий та О.В. Капліна зазначають, що підозрюваний є необов’язковим учасником кримінального судочинства. Якщо запобіжні заходи до винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого або затримання за підозрою у вчиненні злочину не застосовувалися, підозрюваний у процесі взагалі не з’являється [48, 92].

Окрім того, в практичній діяльності слідчих підрозділів можуть виникнути обставини, коли надання особі статусу підозрюваного неможливе. Так, наприклад, якщо по справі про злочин, вчинений в умовах очевидності, злочинець зник і затримати його по «гарячих слідах» не вдалося, то слідчий приймає рішення про оголошення цієї особи в розшук, обов’язковою вимогою для чого є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Підозрюваному в такій справі місця просто немає.

Отже логічним є висновок що підозрюваний не є обов’язковим учасником кримінального процесу по кожній кримінальній справі, яка надсилається до суду [2].

Підводячи підсумки дослідження  поняття підозрюваного та його місця  в системі суб’єктів кримінального  процесу, необхідно зазначити, що підозрюваний – це особа щодо якої на основі отриманих законним шляхом достатніх даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, порушено кримінальну справу або винесено постанову про визнання підозрюваним.

Підозрюваний є важливим, але не обов’язковим суб’єктом  кримінального процесу, який в силу свого процесуального статусу вступає  в процесуальні відносини майже з усіма іншими суб’єктами.

Найбільш близьким за своєю  суттю до підозрюваного є обвинувачений, однак не дивлячись на достатню схожість, це все ж таки різні суб’єкти які наділені рядом суттєвих відмінностей.

3. Права та обов’язки підозрюваного

Підозрюваний, як і будь-який інший суб’єкт кримінального  процесу наділений відповідно до його процесуального статусу низкою прав та обов’язків.

Всі права підозрюваного  для зручності їх дослідження  пропонується класифікувати на ті, що закріплені:

• в міжнародно-правових актах;
• в Конституції України;
• в КПК України;
• в законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Сьогодні основні права  і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції  держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Отже, міжнародні стандарти прав людини — це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави. Йдеться про своєрідні взірці (зразки, «еталони»), на які покликані орієнтуватися у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя. Показово, що у преамбулі Загальної декларації прав людини 1948 року, яка є найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця декларація прийнята як «взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави».

Верховна Рада України  в Законі України «Про приєднання України до Статуту Ради Європи»  від 31 жовтня 1995 року підтвердила «відданість  України ідеалам та принципам, які  є спільним надбанням європейських народів», та визнала, що «інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів потребують більш тісного єднання між усіма європейськими країнами».

З набуттям Україною членства у цій поважній організації правові цінності та розуміння юридичної природи прав людини і основних свобод набувають ознак об'єднувального чинника правової системи України з правовими системами інших країн-членів Ради Європи. Україна, ставши членом цієї організації, приєдналася до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини та взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство.

Основними з цих міжнародно-правових актів є:

• Загальна декларація прав людини (1948 р.);
• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;
• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);
• Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.).

У сукупності ці акти утворюють  так звану Міжнародну хартію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення  Загальної декларації прав людини є  завданням, до виконання якого повинні  прагнути всі народи і держави (Преамбула  Декларації).

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають в державі-учасниці цих актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами, передбаченими даними актами без обмежень за будь-якими ознаками [55, 95].

Згідно із ч.1 ст.9 Конституції  України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У ч.2 ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Вищезазначене дозволяє зробити  висновок про виключну важливість та пріоритетність міжнародних стандартів з прав людини, обов’язковість їх дотримання та необхідність забезпечення можливості їх реалізації під час провадження кримінального судочинства.

Підозрюваний, як і будь-який громадянин України користується всіма невід’ємними (природними) правами людини. Перш за все, пропонується розглянути основні з них, які знайшли своє відображення в міжнародно-правових актах.

Згідно ст.2 Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

Однак сьогодні в нашій  державі існують чисельні проблеми з приводу порушення права  на життя, особливо в місцях тимчасового тримання особи (ІТТ тощо).

Наприклад, у справі Кац  та інші проти України (заява №29971/04), Європейський суд з прав людини в  рішенні від 18 грудня 2008 року постановив порушення, окрім іншого, статті 2 Європейської конвенції, що встановлює процесуальні обов'язки щодо охорони права на життя. Зокрема, суд установив, що в цій справі не було проведено ефективне та незалежне розслідування смерті Ольги Біляк у СІЗО. Справа розслідувалася Прокуратурою 4 роки та 9 місяців і розслідування ще триває. Упродовж цього часу суди тричі скасовували постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Прокуратура, у свою чергу, не виконувала дії, що були причиною цих рішень судів. Крім того, прокуратура постійно ухилялася дослідити головну, на думку потерпілих, причину смерті Ольги Біляк — якість наданої медичної допомоги. Крім того, певні слідчі дії, а саме допит однокамерників померлої здійснювався адміністрацією СІЗО, що не відповідає критерію незалежності розслідування. Прокуратура не робила спроб опитати цих 8 осіб. Також впродовж розслідування були порушені права потерпілого. Зокрема, не визнавався їхній статус, відмовлялося в доступі до результатів розслідування, не повідомлялося про хід розслідування, їх не повідомляли про не продовження розслідування тощо.