Особливості змісту права власності на землю

Виділяють загальні (конституційні), міжгалузеві та галузеві принципи². Зупинімось більш детально на галузевих принципах земельного права. Питання щодо їх виділення є надзвичайно суб’єктивним. Втім, видається, що можна більш-менш впевнено виділити такі галузеві принципи земельного права, як (1) принцип раціонального використання земель та (2) принцип пріоритету вимог екологічної безпеки.

Принцип забезпечення раціонального використання земель

Існує велика кількість доктринальних  визначень «раціонального використання земель»³, а також принаймні одне його нормативне визначення (ГОСТ 26640-85: «забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту у здійсненні цілей землекористування з урахуванням охорони земель та оптимальної взаємодії з природними факторами»).

До спроб «конкретизувати» даний оціночний термін автор  ставиться критично. Натомість, він  приєднується до А.Д. Юрченка у тому, що зміст терміну «раціональне використання земель» має відрізнятися залежно від контексту. «Раціональність» має економічний та екологічний зміст, що конфліктують між собою. Економічно раціональна оранка є нераціональною з екологічної точки зору (тим більше це справедливо по відношенню до забудови), а екологічно раціональне використання земель шляхом їх виведення з обробітку (перелоги) може розглядатися як безгосподарність⁴.

NB. Окремо слід зазначити, що ми не поділяємо введення деякими авторами⁵ до змісту терміну «раціональне використання земель» ознаки їх використання виключно за призначенням. Існуюче призначення може бути далеко не раціональним; до того ж, в дуже і дуже багатьох випадках раціональним є використання земельної ділянки не за одним, а за багатьма призначеннями, чому т.зв. «принцип цільового використання земель» як мінімум не сприяє.

На наш погляд, раціональне  використання земель передбачає встановлення у конкретній ситуації балансу різних інтересів та пріоритетів (екологічних, економічних, естетичних та ін.). Принцип «раціонального використання» має виступати оціночним критерієм у випадках реалізації т.зв. дискреційних повноважень у сфері земельних відносин (при наданні висновків щодо можливості вибору місця розташування земельної ділянки за ст.151 ЗКУ, при погодженні проектів відведення земельних ділянок за ст.ст.118, 123, 186-1 ЗКУ, при проведенні державної експертизи землевпорядної документації відповідно до однойменного Закону тощо) та при тлумаченні неоднозначних положень земельного законодавства.

Принцип пріоритету вимог екологічної безпеки

Термін «екологічна безпека» законодавчо визначається у ст.50 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» як «… такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей». Таким чином, оціночний термін «безпека» розкривається через інший («небезпека»).

Багато науковців пропонують власні визначення⁶, проте попри всі текстуальні відмінності їх також об’єднує використання для розкриття терміну «безпека» інших оціночних термінів – напр., терміну «стан захищеності» (інтересів людини та довкілля). Такий підхід, як видається, нічого не додає до розуміння вихідного терміну.

На наш погляд, ідеально безпечне довкілля уявити неможливо – певна небезпека, ризик в довкіллі будуть присутні завжди. За таким умов законодавство може (1) безумовно заборонити деякі особливо небезпечні види впливу та (2) спробувати мінімізувати небезпеку від інших, не таких небезпечних.

Заборона особливо небезпечних видів впливу. Вирішенню цієї задачі мають слугувати т.зв. санітарно-гігієнічні нормативи, які можуть закріплюватися у найрізноманітніших правових формах: від законодавчих актів та постанов уряду⁷ до нормативних документів у галузі стандартизації⁸ та будівництва⁹, і, нарешті (і насамперед) у т. з. «санітарних нормах» (ст.1 ЗУ «Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення»). Значна їх частина стосується земельних відносин.

Відзначаючи величезну роль санітарно-гігієнічних нормативів у забезпечення екологічної безпеки, не можна не відзначити обмеженість цього засобу. Слід усвідомлювати, що створення всеохоплюючої системи нормативів є неможливим. Причина – численність небезпечних для людини факторів середовища, що підлягають нормуванню¹⁰, їх дія в сукупності, у різноманітних комбінаціях (за спільної дії, напр., кількох речовин, навіть у випадках, коли концентрація цих речовин у середовищі нижче ГДК, можлива значна шкода¹¹).Слід також зазначити, що сумнівною є адекватність поставленій меті навіть тих кількох сотень нормативів санітарно-гігієнічного характеру, що вже існують¹², оскільки основним способом визначення нормативів може бути лише експериментальний шлях¹³, здебільшого на лабораторних тваринах, в основному –на пацюках та мишах. Така практика завжди залишатиме відкритим питання про адекватність екстраполяції отриманих даних на організм людини¹⁴. Крім того, при встановленні нормативу завжди буде присутня похибка на т. з. «чутливий контингент» - дітей, осіб похилого віку, а також хворих¹⁵.

Мінімізація незаборонених  шкідливих впливів. Видається необхідним впровадити у законодавство України, у т.ч. земельне, т.з. принцип ALARA (абревіатура від «As Low As Reasonable Achievable» – «настільки низький, наскільки це можливо у межах розумного»)¹⁶. Такий шлях є апробованим у світі та перевірений практикою. Сутність принципу полягає у тому, що будь-який шкідливий екологічний вплив при здійсненні будь-якої діяльності (затвердженні землевпорядної, містобудівної, планувальної документації тощо) має бути зведений до настільки низького рівня, наскільки це реально можливо в існуючих умовах.

Для реалізації принципу ALARA у земельних відносинах можна  використати положення п.«д» ст.5 ЗКУ, яке передбачає принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це положення може бути безпосередньо застосоване у багатьох випадках, коли земельне законодавство передбачає прийняття тим чи іншим органом дискреційного рішення. На наш погляд, саме цим принципом слід керуватися, напр., при вирішенні питання про надання чи ненадання погодження на проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зміни їх цільового призначення, затвердженні землевпорядної та містобудівної документації (див. ст.ст.20, 118, 123, 186 ЗКУ).

7 Джерела  земельного права

7.1. Поняття та класифікація

Існують різні розуміння джерел права. У рамках даного питання під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави).

У загальній теорії права  виділяють такі види джерел права:

• правовий звичай - в Україні зазвичай не визнається джерелом права (крім певних винятків, зафіксованих, зокр., у Кодексі торговельного мореплавства – ст.ст.293, 295, 308, які не мають відношення до регулювання земельних відносин);
• правовий прецедент (судовий чи адміністративний) та судова практика – в Україні джерелом права зазвичай не визнаються. Між тим, існують різні розуміння прецеденту – більш поширене «англосаксонське» та «континентальне». І якщо йдеться про прецедент в континентальному розумінні (усталену судову практику – т.зв. «jurisprudence constante»), то, на наш погляд, вона є джерелом права, у т.ч. і в Україні¹. Ми приєднуємося до т.зв. доктрини «право в дії» («law in action»²), за якою право – це не буква закону, а те, як розуміє її суб’єкт правозастосування. А раз так, то для розуміння права мало скористатися такою його формою, як нормативний акт – слід звернутися також до судової практики.

Як вказує С. Шевчук (до якого ми приєднуємося), в Україні існує судова правотворчість як джерело права: рішення Європейського суду з прав людини, акти КСУ, акти-узагальнення судової практики³. При цьому, на наш погляд, в жодному із перерахованих випадків не йдеться про судовий прецедент у більш поширеному, т.зв. «англосаксонському» розумінні. Рішення Конституційного Суду по своїй суті є нічим іншим, як специфічними нормативно-правовими актами. Акти-узагальнення судової практики в частині опису практики є формою вираження jurisprudence constante, а в частині рекомендацій щодо вирішення тих чи інших спорів – нормативно-правовим актом (причому непоодинокими є випадки, коли вони сприймаються судом як обов’язкові⁴, що звичайно, не відповідає закону). Нарешті, рішення Європейського суду з прав людини є також складовою своєрідної jurisprudence constante, проте не прецедентом в «англосаксонському» розумінні.

• правові принципи (див. вище питання 6);
• нормативно-правові акти – офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила загального характеру. Нормативно-правові акти є основним, а на думку багатьох – навіть єдиним джерелом права в Україні. Основними різновидами нормативно-правових актів в Україні є:

• закони України, насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони – кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст.97-1 Конституції УРСР⁵). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, КУ. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов’язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст.9 КУ), причому такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства (див. ст.19 ЗУ «Про міжнародні договори України»; аналогічне застереження міститься в багатьох інших нормативно-правових актах);

У правовій доктрині переважає  думка, що будь-які закони (окрім  Основного – Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Напр., у п.7.3 ст.7 ПКУ передбачено, що «[б]удь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства». Наведене положення суперечить КУ і, звичайно ж, не може заборонити Верховній Раді прийняти закон з питань оподаткування, не включивши його до кодексу.

• підзаконні правові акти:
• постанови Верховної Ради України;
• укази Президента України;

NB. Виходячи із принципу розподілу влад і конституційного розподілу повноважень Верховної Ради України (далі – ВРУ) та Президента України, постанови Верховної Ради України та укази Президента України мають різні предмети регулювання, сфера їх дії різна, у зв’язку із чим за юридичною силою ці акти неспіввідносні.

• постанови Кабінету Міністрів України; підпорядкований характер ПКМ по відношенню до указів Президента України та постанов ВРУ закріплений конституційно у ч.2 ст.113 КУ. Водночас, можливості Президента та парламенту «керувати» урядом мають межі, встановлені, насамперед, КУ;
• акти (накази) центральних органів виконавчої влади (напр., Держземагентства). До цієї ж категорії нормативно-правових актів, на наше переконання, належать і т.з. «нормативні документи» (застаріла назва – «нормативно-технічні документи»), які затверджуються відомчими актами, а отже, мають вважатися їх складовими частинами, хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном «законодавство» взагалі не охоплюються⁶.

NB. Згідно зі ст.1 ЗУ «Про стандартизацію» від 17.05.2001 в редакції Закону №3164-IV від 01.12.2005, «стандарт - документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим» (виділення наше – А.М.). Новела, внесена у 2005 р., стосувалася саме визнання необов’язковості стандартів. Варто наголосити, що внесені зміни, по-перше, ніяк не означають необов’язковості НД як таких – положення про необов’язковість стосується саме стандартів; по-друге, дане положення не впливає на обов’язковість абсолютної більшості стандартів – джерел земельного права, оскільки, відповідно до п.4 розд.VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «[в]имоги державних та інших стандартів, обов'язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання».

NB. На сьогодні можна виділити наступні основні види нормативних документів (далі – НД): 1) НД зі стандартизації (насамперед, стандарти); 2) НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), 3) НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми та правила); 4) нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, 5) НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя, 6) НД з охорони праці та ін.

Спільними рисами НД є їх переважно вузькоспеціалізований, «технічний» характер, об’єднання у ієрархічно-побудовані та узгоджені  системи «під егідою» певного органу (Держспоживстандарту, Міністерства охорони здоров’я (далі – МОЗ), Мінбуду тощо). Характерною формальною, зовнішньою рисою НД є присвоєння кожному нормативному документу цифрово-буквеного шифру (напр., «ГОСТ 26640-85», «ДБН А.1.1-1-93» тощо)⁷.

NB. Для організації та координації робіт зі стандартизації на базі Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського» створено технічний комітет (далі –ТК) зі стандартизації ТК-142 «Ґрунтознавство»⁸. Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання ґрунтів⁹. Чинний «Класифікатор нормативних документів» ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 «Довкілля. Захист довкілля та здоров’я людини. Безпека», до якого входить підклас 13.080 «Якість ґрунту. Ґрунтознавство».