Спасковий договор

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми роботи. Особливе значення в процесі вдосконалення  цивільного законодавства відведено  спадковому праву, норми окремих  інститутів якого відіграють важливу  роль як в плані розвитку цивільного законодавства, так і підвищення його ефективності в цілому.

Між тим, серед раніше широко відомих цивільно-правових відносин у Цивільному кодексі (далі – ЦК) України з'явилися і такі, які  суттєво відрізняються від типових  договірних. До таких належить раніше невідомий вітчизняній спадковій системі інститут спадкового договору. Цей специфічний аспект договірних відносин потребує подальшого розгляду в українській науковій та навчальній літературі.

Запровадження цього  договору,   відомого законодавству  багатьох європейських країн, можна визнати таким, що зумовлене потребами практики і отже є обґрунтованим з практичної точки зору.

У вітчизняній літературі питання укладення спадкового договору було предметом дослідження наукових праць З.В. Ромовської,  С.Я. Фурси,  Є.І. Фурси,  Р.А. Майданика,  С.В. Мазуренко.  Проте деякі питання,  що стосуються укладення спадкового договору, так і не були однозначно вирішені і, передусім, йдеться про недопустимість укладення спадкового договору як такого, що обмежує можливість відчужувача розпорядитися належним йому майном.

Таким чином, предметом  роботи є визначення поняття та змісту спадкового договору як інституту цивільного права.

Об’єктом роботи виступають правовідношення, що виникають внаслідок  укладення, виконання та припинення дії спадкового договору.

Метою роботи є окреслення місця та ролі спадкового договору в цивільному праві України та визначення проблематики реалізації спадкового договору як інституту спадкового права.

Відповідно до поставленої  мети були сформульовані наступні завдання: визначити поняття, тлумачення змісту спадкового договору, здійснити всебічний аналіз чинного законодавства України та законодавства деяких інших країн, де має місце аналогічна українській, система цивільного права, встановити специфіку суб’єктного складу спадкового договору, визначити наслідки припинення дії спадкового договору.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ

 

1.1. Спадковий договір: засади виникнення та світовий досвід застосування

 

Своїм становленням інститут спадкового договору винен, головним чином, романістичній літературі. Тому не дивно, що фундаментальні положення цього цікавого правового явища найбільш ретельно опрацьовані німецькою і певною мірою французькою доктриною [4, с. 418].

Спадковий договір отримав своє визнання з часів рецепції римського  приватного права. Однак, як це не дивно, саме римське право спадкового договору взагалі не допускало: воно оголошувало  недійсним будь-які договори, яким обмежувалося б воля заповідача, навіть договори про відмову від спадщини, що повинна була відкритися. Римський закон допускав, як особливий вид договору дарування на випадок смерті, однак такий договір не вважався обов'язковим для дарувальника, і останній у будь-який час до відкриття спадщини міг взяти його назад. Тобто стародавнє римське право було принципово проти договорів про спадкування і не визнавало жодних винятків з загального правила.

Сам інститут спадкового договору сформувався  у ту добу, коли суспільство базувалося на засадах феодального поземельного права і коли питання, пов'язані з переходом нерухомості, мали величезне значення для існування тих чи інших середньовічних організацій. Спадкування за договором утворилося шляхом трансформування германського звичаєвого права і розвинулося далі юриспруденцію нового часу в особливу систему. Однак слід зазначити, що нові законодавства цих народів визнають даний вид закликання до спадкування не однаковою мірою.

Так, французьке право визнає договори про спадкування у своєму власному майні як виняток з загального правила про спадкування за законом або за заповітом, при тому в досить обмеженому вигляді, а саме лише між подружжям, але навіть і так, що в них можуть брати участь і треті особи, якщо вини бажають надати своє майно подружжю або їх дітям (ст. 1081, 1082 ЦК Франції). Ці договори навіть користуються своєрідним привілеєм (ст. 1094), а саме, безпосередньо за ним подружжя може передати одне одному як право власності ( у випадку, якщо не залишать після себе діти), так і узуфрукт ( право користування, у випадку, якщо залишились діти або інші низхідні), стосовно майна, на яке розповсюджується режим законної частки [4, с. 419]. Тобто можна зробити висновок, що ЦК Франції не визнає особливої природи спадкового договору, а скоріше за все розглядає цей інститут виключно як акт дарування між живими особами.

Австрійське право допускає договори про спадкування в тому випадку, коли вони стосуються якого-небудь окремого предмета (речі або суми), вчиняються письмово і містять відмову від права зворотної вимоги дарування. Спадкові ж договори на все майно допускається укладати лише між подружжям або нареченими за умов, що останні в майбутньому візьмуть шлюб (ст. 956, 602, 1249 Австрійського Цивільного Уложення). Також особливістю в австрійському законодавстві є те, що воно визнає чинними спадкові договори про відмову від права спадкування (ст.551 АЦУ). Безумовним є й той факт, що австрійське право визнає за спадковим правом те, що він є актом, який встановлює право спадкування (ст.533 АЦУ).

Швейцарський цивільний кодекс розглядає спадковий договір як один з видів розпоряджень на випадок смерті (ст.468 ШЦК).

 Спадкодавець може, в межах  наданої йому свободи: зробити  розпорядження у спадковому договорі  стосовно свого майна в цілому  або в певній частині; зобов'язатись перед будь-ким залишити йому або третій особі спадщину чи відказ; укласти з одним із спадкоємців угоду про відмову від спадщини або її викуп (ст. 481, 494, 495). Отже, як видно із всього перетисненого вище за швейцарським законодавством спадковий договір є однією з підстав спадкування.

В Германії спадкові договори були відомі ще до рецепції римського  приватного права. Однак широкого розповсюдження на німецькому ґрунті й визначального  характеру вони набули лише по рецепції римського права. Тільки з цього часу починає ставитися питання про юридичне значення цих договорів, своєрідність їх природи та основні типи. Перше підґрунтя для визнання юридичного значення за спадкового договорами було закладене ще глоссаторами та коментаторами римського права. Ті й інші, дотримуючись традиційної точки зору римського класичного права, в принципі не визнавали самостійного правового значення за спадковими договорами. Однак, заглиблюючись в постанови римського права та адекватно реагуючи на запити оточуючої їх дійсності, вони змогли розширити коло виключень з загальних правил, встановлених класичним правом. Зазначена необхідність корінилася в умовах бурхливого розвитку середньовічного цивільного обігу, в якому значного поширення набули випадки практичного застосування спадкових договірних відносин. Тодішні вчені намагалися для нехарактерного римському праву інституту віднайти бодай найменшу підставу в законі, іншими словами, всіма можливими способами прагнули вдихнути в життя старих законів новий правовий інститут [11, c.138].

Німецьке цивільне уложення детально регламентує відносини  по застосуванню норм договору про  спадкування. Цьому інституту спадкового права присвячено четвертий розділ Книги 5 НЦУ, в якому він розглядається  поряд із спадкуванням за законом  та за заповітом, як окремий вид спадкування.

 

1.2. Поняття  та ознаки спадкового договору

 

Згідно ст. 1302 Цивільного кодексу України  (далі – ЦК України) за спадковим договором одна сторона  (набувач)  зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває права власності на майно відчужувача.

Це законодавче визначення дає змогу виділити наступні ознаки спадкового договору.  Договір,  який згідно ЦК України іменується спадковим,  є підставою виникнення зобов’язання між набувачем та відчужувачем. Оскільки зобов’язання є різновидом цивільного правовідношення і підставою його виникнення у цьому випадку слугує спадковий договір,  то йому властиві всі ті елементи,  що й правовідношенню загалом. 

У літературі немає єдності  думок з приводу того,  чи є спадковий договір одностороннім,  чи двостороннім договором.  Одні автори стверджують,  що спадковий договір є одностороннім, інші ж наполягають на тому,  що спадковий договір двосторонній, оскільки права і обов’язки за договором покладаються як на відчужувача, так і на набувача.

Визначення спадкового договору в ЦК України сформульоване  так,  що обов’язки за договором покладаються лише на набувача, а це мало б означати, що спадковий договір є одностороннім,  оскільки у самому визначенні про жодні обов’язки,  що покладаються на відчужувача,  не йдеться,  у зв’язку з чим і виникають непорозуміння з приводу того,  чи є спадковий договір одностороннім чи двостороннім [7, c.207].

Спадковий договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди щодо усіх істотних умов договору і не може вважатися укладеним з моменту передання речі,  оскільки його перфекція не пов’язується з передачею майна. Це зумовлено тим, що майно, визначене спадковим договором, переходить у власність набувача лише після смерті відчужувача, і якщо укладення спадкового договору пов’язувати саме з цим моментом,  то тоді відчужувачеві немає підстав вимагати від набувача виконання ним своїх обов’язків, бо договір ще не укладено, а отже, й не виникло договірного зобов’язання.

По-друге, спадковий договір  є двостороннім договором і зміст  зобов’язання,  яке виникло на підставі його укладення, з одного боку, становить обов’язок набувача вчинити  передбачені договором дії та, відповідно, право відчужувача вимагати від набувача виконання вказаних дій, а не навпаки, право набувача вимагати передання йому відчужувачем майна,  визначеного спадковим договором,  та,  відповідно,  обов’язок відчужувача передати вказане майно. 

Набувач стосовно майна,  визначеного спадковим договором, має право лише вимагати від відчужувача не відчужувати таке майно,  якщо самим договором на відчужувача не покладаються ще й інші обов’язки.  А отже,  передання майна є поза межами зобов’язання,  яке виникає на підставі укладення спадкового договору, про що свідчить і визначення спадкового договору (ст. 1302  ЦК України),  в якому йдеться не про передання майна,  а про набуття набувачем права власності на майно.

Отож, за способом укладення  спадковий договір належить до консенсуальних договорів.

За наявністю зустрічного  задоволення спадковий договір  належить до відплатних договорів. Таке твердження не викликає жодних сумнівів, оскільки про відплатність спадкового договору свідчить саме формулювання поняття спадкового договору  (ст. 1302  ЦК України),  відповідно до якого набувач після смерті відчужувача набуває право власності на майно,  визначене спадковим договором, взамін чого зобов’язаний вчинити певні дії.

А договір, за яким сторона  повинна отримати оплату чи інше зустрічне  надання за виконання своїх обов’язків за договором, є відплатним [6, c.13].

Проаналізувавши елементи досліджуваного зобов’язання,  можна  зробити висновок,  що спадковий  договір згідно з ЦК України є  підставою виникнення зобов’язання в розумінні ч. 1 ст. 509 ЦК України, так як в даному правовідношенні присутні всі елементи, які повинні бути властиві зобов’язанню.

Спадковий договір,  передбачений ЦК України,  має,  однак,  певні  неузгодженості.

Договір,  який законодавцем іменується  “спадковим”,  не передбачає спадкування. Однак, як видається, назва договору завжди повинна відображати ті правовідносини,  які виникають на підставі його укладення.

Коли ми бачимо,  скажімо, назву “договір купівлі–продажу”, то, очевидно, одразу виникає думка, що даний договір опосередковує саме відносини купівлі–продажу, а не будь-які інші; договір поставки опосередковує саме відносини поставки,  договір найму –  відносини тимчасового користування майном тощо. Однак, коли ми бачимо назву “спадковий договір” і звертаємося до його поняття, одразу ж починають виникати непорозуміння. 

Адже договір із назвою  “спадковий”  уже в самій назві  містить вказівку на спадкування,  тому й логічно, що даний договір  повинен передбачати набуття  майна саме в порядку спадкування [12, c.55].

Проте таке уявлення не відповідає дійсності з ряду причин.  По-перше,  у нашому випадку сторони спадкового договору іменуються відчужувачем і набувачем.  За даних обставин,  тобто якщо виходити із поняття спадкового договору, закріпленого законодавством у Гл. 90 ЦК України, багато науковців визнає, що таке найменування сторін є більш правильним,  ніж те,  яке повинно було б застосовуватися до сторін, судячи з назви самого договору, а саме – спадкодавець та контрагент за договором. Оскільки одна сторона добровільно передає право на певне майно,  тобто відчужує його,  то й сторону цю належить іменувати відчужувачем.

Відповідно сторону, яка  це право набуває, – набувачем.

По-друге, набуття майна  набувачем після смерті відчужувача  здійснюється не в порядку спадкування. Хоча таке набуття і здійснюється одночасно з відкриттям спадщини,  момент якої визначається моментом смерті відчужувача,  та й сам законодавець у ч. 2 ст. 1306 ЦК України вживає терміни “відкриття спадщини” та “спадщина”,  та це ще не дає жодних підстав стверджувати,  що таке набуття здійснюється в порядку спадкування.

Так, для переходу до спадкоємців  всієї сукупності прав та обов’язків, або іншими словами,  для переходу до них спадщини,  необхідним є  послідовне накопичення передбаченого  законом відповідного складу юридичних фактів –  юридичного складу спадкового правонаступництва.