Спасковий договор

Якщо набувачем у  спадковому договорі є юридична особа,  то нотаріус перевіряє,  чи охоплюється укладення спадкового договору правоздатністю юридичної особи,  а також повноваження представника юридичної особи,  які можуть засвідчуватися або довіреністю, або документом, який засвідчує службове становище особи, якщо від імені юридичної особи діє її керівник (п. 41 Інструкції).

При посвідченні спадкового договору нотаріус має з’ясувати  волевиявлення сторін і встановити,  чи відповідає йому їхня внутрішня воля,  аби запобігти в подальшому оспорювання спадкового договору.  Якщо предметом спадкового договору є майно,  яке підлягає державній реєстрації, нотаріус у тексті договору зазначає про необхідність його реєстрації у відповідному реєструючому органі після смерті відчужувача.

На майно, яке є предметом спадкового договору,  нотаріус накладає заборону відчуження у встановленому порядку  (згідно з Положенням про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та Інструкції про порядок заповнення заяв та ведення Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна), про що робиться напис на всіх примірниках договору.

Після смерті відчужувача  нотаріусу повертається первинний правовстановлювальний документ на нерухоме майно, що було предметом договору, який приєднується до примірника договору, що зберігається у справах нотаріуса. На повернутому примірнику документа нотаріус робить відмітку про перехід права власності до набувача з огляду на смерть відчужувача за спадковим договором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ III ЗМІНА  ТА ПРИПИНЕННЯ СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ

 

3.1. Зміна і  припинення спадкового договору

 

Зміна і припинення спадкового договору можливі на загальних або  на спеціальних підставах.

За загальним правилом це допускається лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований  на зміну або припинення договору вчиняється в такій самій формі, у якій був вчинений договір. Проте угодою сторін може бути передбачений спрощений порядок зміни або припинення спадкового договору за погодженням сторін [5, c.397].

Винятки із загального правила  щодо добровільності зміни або припинення договору можуть бути передбачені договором або безпосередньо законом.

Оскільки спадковий  договір є підставою виникнення зобов’язань, то при вирішенні питань його зміни, розірвання, припинення тощо, мають враховуватися відповідні загальні вимоги щодо зобов’язань.

Загальним принципом  зміни зобов'язань є згода на це всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 525 ЦК України).

До числа найбільш поширених випадків зміни зобов'язання, спеціально передбачених у ЦК України, є заміна його суб'єктів. Це може бути заміна кредитора (відступлення права  вимоги) або заміна боржника (делегація).

Оскільки спадковий договір за своєю природою є двостороннє зобов’язуючим (або взаємним), тобто, таким, у якому кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, то на практиці виділити щодо нього окремо відступлення права або переведення боргу не завжди можливо. Тому в таких випадках виникає певний гібрид – суміш двох цих інститутів, який в літературі пропонується позначати узагальнюючим терміном “заміна сторони у договорі (зобов’язанні)”. При цьому заміна сторони взаємного зобов’язання має відбуватися на основі застосування тієї норми, яка передбачає більш жорсткі правила заміни. Наприклад, якщо заміна кредитора в зобов’язанні, за загальним правилом, не потребує згоди боржника (ст. 516 ЦК України), а боржник може бути заміненим іншою особою лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК України), то заміна сторони у двосторонньому зобов’язанні, що виникає з договору спадкування, можлива тільки зі згоди іншої сторони договору.

Разом з тим, сказане  не означає, що сторони у спадковому договорі, взагалі позбавлені можливості окремо передати права вимоги і окремо переведення боргу. Наприклад, набувач може поступитися іншій особі своїм правом вимагати передачі майна після смерті відчужувача, залишивши при цьому за собою виконання обов’язку щодо виконання розпоряджень відчужувача). Тобто у цьому випадку має місце лише відступлення права вимоги, яке не супроводжується переданням боргу набувачем.

Що стосується заміни кредитора, яким до моменту своєї  смерті виступає відчужувач, а після  смерті останнього – набувач, то тут слід звернути увагу на таке. Заміна кредитора можлива у випадках, коли це не заборонено договором або законом. Так, ст. 515 ЦК України не допускає заміну кредитора в зобов’язанні, яке нерозривно пов’язано із особою кредитора. Це означає, що у випадках, коли сторони спадкового договору пов’язують його вимоги з особистістю одне одного, заміна сторін в ньому неможлива, особливо, коли йдеться про заміну відчужувача [6, c.22].

Підставами заміни кредитора (у випадках, коли вона не суперечить умовам спадкового договору), можуть бути: 1) цесія (відступлення права вимоги) – передання ним своїх прав іншій особі; 2) правонаступництво (спадкування після смерті фізичної особи – набувача, який не встиг вступити у володіння майном відчужувача або після реорганізації юридичної особи – набувача);        3) суброгація – виконання зобов’язання за боржника третьою особою із вступом зазначеної особи у права кредитора; 4) інші підстави, встановлені законом (частина 1 та 2 ст. 512 ЦК України).

При цьому слід взяти  до уваги, що, хоча заміна кредитора можлива з різних підстав, але практично найбільш важливою з них залишається цесія – відступлення права вимоги, тобто, передання кредитором своїх прав у зобов’язанні іншій особі, що здійснюється за допомогою спеціального правочину, який у спадковому договорі має вчинятися у такій самій формі, що й сам спадковий договір, тобто, з нотаріальним посвідченням.

В результаті цесії –  перший кредитор (цедент) перестає бути учасником зобов'язання і замість  нього в зобов'язання вступає  нова особа – цесіонарій. При цьому міняється суб’єктний склад зобов'язання, але зміст його залишається тим, що був.

Оскільки цесія відбувається у повному обсягу, до цесіонарія переходить не тільки саме право вимоги, але і можливість використати  засоби його забезпечення, передбачені колишніми суб'єктами зобов'язань (стягнення неустойки тощо).

Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є перевід боргу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не уповноваженої, а зобов'язаної сторони, якою до моменту  виконання розпоряджень відчужувача є набувач, а після цього – відчужувач або призначена ним для виконання спадкового договору особа.

Як і у випадку  цесії, відбувається зміна суб’єктного  складу зобов'язання при збереженні змісту останнього. При цьому, оскільки здатність боржника (набувача) виконати зобов’язання, відіграє істотну роль, перевід боргу можливий тільки за згодою кредитора (ст. 520 ЦК Україна).

Ідеальною підставою  припинення зобов’язання є його виконання. Дії, спрямовані на виконання зобов'язання, можна вважати односторонніми правочинами. При цьому  припинення зобов'язання тягне лише належне його виконання (ст. 599, 526 ЦК України).

Зобов'язання припиняється також шляхом передання відступного, але за умови, що на те є згода  сторін договору. Відступне –це певне майно, що передається замість виконання зобов'язання боржником кредиторові за згодою останнього і тягне припинення зобов'язання. Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст. 600 ЦК України).

Новація (оновлення зобов’язання) –має місце у тому випадку, коли зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (ст. 604 ЦК України).

Нове зобов’язання може відрізнятися від попереднього своїм  змістом (характером прав і обов'язків, їх об’ємом, порядком виконання тощо). Для того, щоб новація відбулася, сторони мають домовитися про припинення зобов'язання, що існувало раніше, і заміну його новим зобов'язанням.

За загальним правилом, встановленим ст. 214 ЦК України, особа, яка вчинила правочин, має право  відмовитися від нього. При цьому, оскільки правочин є однією з головних підстав виникнення цивільних прав і обов’язків, положення, закріпленні  у ст. 214 ЦК України слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов’язанням взагалі та договірним зобов’язанням, зокрема (ст. 615, 651, 653,1308 ЦК України) [2].

Особи, які уклали договір, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (частина 2 ст. 214 ЦК України).

Крім того, згідно ст. 651 ЦК України відмова від договору (розірвання договору) можлива й  з інших підстав. Зокрема, у самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін. Наприклад, у договорі може бути застережене право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У випадку розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом.

При цьому закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для усіх учасників відносин, пов’язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією  інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв’язку з правочином, є вимога вчинення відмови від  правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних  правовідносин, у випадках відмови  від правочину, вказує частина 4 ст. 214 ЦК України, котра передбачає, що правові наслідки відмови від  правочину встановлюються законом  або домовленістю сторін.

Отже, по-перше, у випадках припинення договору за взаємною згодою сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору. По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися  безпосередньо у законі, якщо у  договорі, що розривається, нема вказівки на наслідки його припинення (ст. 653 ЦК України).

 

3.2. Розірвання  спадкового договору

 

У разі односторонньої відмови  від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором  або законом, договір вважається  відповідно розірваним або зміненим.

Особливою підставою  розірвання або зміни договору є  істотна зміна обставин, якими  сторони керувалися при укладенні  договору. У цьому випадку договір  може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлене договором або не випливає із суті зобов'язання (ст. 652 ЦК України).

Якщо сторони не досягли  згоди щодо приведення договору у  відповідність з обставинами, які  істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;           3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона [15, c.223].

Стосовно спадкового договору ці вимоги конкретизовані у  положеннях    ст. 1308 ЦК України, яка передбачає, що спадковий договір може бути розірваний у односторонньому порядку, як на вимогу відчужувача, так і на вимогу набувача.

Зокрема, спадковий договір  може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання  набувачем його розпоряджень.

Крім того, спадковий  договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Варто звернути увагу  на те, що можливість такого розірвання договору на вимогу відчужувача іноді  пов’язується з невиконання набувачем  його розпоряджень, тобто застосовується як санкція за правопорушення, котра одночасно є засобом захисту інтересів відчужувача. Разом з тим, розірвання спадкового договору на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача не є санкцією за порушення договору, а слугує лише засобом захисту інтересів набувача.

Думається, що зазначена  позиція потребує уточнення. Це пов’язане  з тим, що невиконання набувачем  розпоряджень відчужувача можливе  з вини набувача або внаслідок  обставин, які від нього не залежать.

Хоча ст. 1308 ЦК України, начебто, не розрізняє ці ситуації, але комплексне тлумачення норм Цивільного кодексу дає підстави зробити  висновок, що у тому випадку, коли невиконання  набувачем розпоряджень відчужувача  трапилося з вини набувача, має  йтися про застосування санкції за правопорушення. У цьому разі спадковий договір не просто розривається судом на вимогу відчужувача, але й набувач зобов’язаний відшкодувати збитки та моральну шкоду відповідно до правил ст. 22 і 23 ЦК України.

Що ж стосується розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача внаслідок невиконання набувачем його розпоряджень через обставини, які від нього не залежать, то тут йдеться саме про захист прав відчужувача, котра не є санкцією за правопорушення.