Поняття права людини на працю та державнi гарантii цього права

МІНІСТЕРСВО АГРАРНОЇ  ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ВСП ВАСИЛІВСЬКИЙ КОЛЕДЖ

ТАВРІЙСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО АГРОТЕХНОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

 

Кабінет трудового права

 

ПОНЯТТЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ ТА ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ЦЬОГО ПРАВА

 

Курсова робота

з дисципліни «Трудове право»

 

 

                                                                                    Виконав:

                                                           Ломага Антон

                                                                                   студент П-31 групи

відділення «Правознавство» 

 

                                                                                     Керівник:

                                                                             Родіна Тамара Борисівна

                                                                        викладач дисципліни

                                                                                    трудове право

 

 

 

 

 

2011

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1 ПРАВО ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ ТА ЙОГО ДЕРЖАВНІ             

                  ГАРАНТІЇ  В УКРАЇНІ……………………………………………….6

1. Праця як невід'ємний і найцінніший дарунок людині………….8

2. Державні гарантії права людини на працю…………………….12
3. Принцип свободи праці та його зміст…………………………..16

РОЗДІЛ 2 ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ  ЕЛЕМЕНТІВ ДИСКРИМІНАЦІЇ НА        

        РИНКУ ПРАЦІ……………………………………………………….17

РОЗДІЛ 3 РОЛЬ КОМЕРЦІЙНИХ АГЕНТСТВ З ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

                  У ЖИТТІ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ…………………………………..22

ВИСНОВОК……………………………………………………………………...27

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ………………………………………………………29

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Серед усіх соціально-економічних  прав і свобод громадян першим у  Конституції України названо  право на працю, оскільки праця є джерелом особистого і суспільного багатства. Воно проголошене ст. 43 Конституції України, визнається за кожною людиною і становить собою можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожній людині належить виключне право обрання праці, яка їй подобається, яка приносить задоволення, тому що саме тут людина реалізує свої творчі здібності і вміння. Переважна більшість громадян влаштовується на роботу шляхом укладення трудового договору як наймані працівники на підприємства, незалежно від їх форм власності.

Влаштування на роботу є  одним з життєвих рішень, що доводиться приймати майже кожній людині хоча б один раз у житті. І від  того, наскільки вибір роботи є  вдалим, залежить зміст життя конкретної людини. Але це не означає, що проблема вибору професії та місця роботи носить особистий характер. У вирішенні цієї проблеми зацікавлене також: суспільство, оскільки чим повніше використовуються особливості та знання кожного працівника, тим вище ефективність праці, більше простору для подальшого розвитку особи. З другого боку чим швидше зайняті всі робочі місця здібними працівниками, тим вище суспільна продуктивність праці.

Витрати роботодавця ліквідовувати негаразди в організації праці за рахунок працівника, ставити економічні інтереси підприємства наперед його прав і свобод в сучасних умовах аморально. І ось чому. Кожна людина має право на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці. При здійсненні своїх прав і свобод кожний має зазнавати тільки тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку, загального добробуту в демократичному суспільстві.

Таким чином, користування правом на працю не підлягає жодним обмеженням, крім передбачених законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших.

Повсякчасне порушення  прав працівників примушує їх до самозайнятості, до переміщення праці у тіньову економіку. Все це свідчить про усунення держави, що проголосила себе соціальною, від виконання свого конституційного обов'язку. У даний час склалася ситуація, за якої, з одного боку, гарантії трудових прав, передбачені законодавством, можуть бути реалізовані лише при умові нормального функціонуючої економіки, з другого - економіка не може бути відновлена без належного сучасного правового забезпечення трудових відносин.

Незважаючи  на всі ці негаразди, поступово налагоджується економічний і соціальний розвиток. Проблеми, які ставить ринкова економіка перед трудовим правом, можуть бути вирішені прийняттям нового Трудового кодексу і звичайно, контролем за його виконанням; сфера трудових відносин повинна стати одним із пріоритетів держави, адже тут створюються матеріальні блага суспільства і кожної людини окремо.

Тому тема курсової роботи є актуальною і обрана автором з таких причин, що з кожним роком, виходячи з того, що рівень безробіття зростає, все більше і більше людей відчувають труднощі у працевлаштуванні, а також через деякий час автор сам вийде на ринок праці, пропонуючи власні здібності, інтелект, ділові якості, а також знання, набуті під час навчання, намагаючись знайти на них попит.

Метою курсової роботи є проведення науково-теоретичного дослідження права людини на працю та його гарантій збоку держави на сучасному етапі розвитку суспільства.

Для реалізації мети дослідження  ставилися такі основні завдання:

- визначити поняття  права людини на працю, механізм забезпечення цього права   державою;

- розкрити явище  дискримінації у процесі реалізації права на працю;

- проаналізувати    роль    комерційних     агентств   у   сфері працевлаштування.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері найманої праці.

Предметом дослідження є поняття права людини на працю  та  його державне забезпечення у призмі сучасних трудових відносин.

Для досягнення поставленої  мети автор використовує цілий аспект загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Зокрема, системно-структурний - при дослідженні об’єктивної необхідності існування державних гарантій, що забезпечують право на працю; історичний, діалектичний та порівняльно-правовий методи застосовувалися при вивченні дискриміную чого елемента на ринку праці; абстрагування та узагальнення - у процесі розробки дефініцій таких правових понять і категорій, як праця, право на працю, дискримінація і т. ін.; формально-юридичний – у процесі аналізу нових правових норм і приписів щодо правового регулювання права на працю та вдосконалення таких нормативних актів. 

Під час написання  курсової роботи було використано нормативно – правові акти, статті журналів, науково – практичні коментарі, статті вчених. А саме: Болотіна Н. Б., Яковлев В.І., Ярошенко О.П., Турчин С.М., Ротань В.Г., Зуб І.В., Сонін О.Є, Кучма М.І.,  Процевский О.М.,   Лившиц Р.З ін.

Структура курсової роботи складається із вступу , трьох розділів, які містять три підрозділи,  висновку і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 32 сторінки. Основного тексту – 31 сторінка, обсяг списку використаних джерел -   2 сторінки(26 найменувань).

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1 ПРАВО ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ ТА ЙОГО ДЕРЖАВНІ

ГАРАНТІЇ  В УКРАЇНІ

 

 

1.1 Праця як невід'ємний і найцінніший дарунок  людині

Праця як термінологічне явище — це діяльність людини: сукупність цілеспрямованих дій, що потребують фізичної та розумової енергії і мають своїм призначенням створення матеріальних та духовних цінностей; це труд, робота, на яку витрачається багато сил.

Праця є багатозначним  поняттям, оскільки в її основі лежить діяльність людини з цілим комплексом інтересів як фізичних, так і розумових. Саме це і зумовлює підвищений інтерес до вивчення такого явища багатьма науками, зокрема, медичними, психологічними, правовими, соціальними, філософськими та ін. Праця є суб’єктивним правом кожної людини.

Свій розвиток це право дістало  в Конституції України. Так, в  ч. 1 ст. 43 Конституції України вказано: «Кожен має право на працю, що включає  можливість заробляти собі на життя  працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується»[12]. Вперше в Основному Законі України з'явились норми, що закріплюють право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, забороняють використання примусової праці.

Зміст права на працю  Основний Закон України включив складові, які знаходяться за його межами, хоча зовні характеризують це явище. «Праця – це будь-яке напруження тілесних або розумових здібностей людини, це все те, що стомлює людину; те, що вона має і на що здатна. Праця – це доцільна діяльність людини, яку вона використовує для задоволення своїх потреб»[16].

Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, встановлене  міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Саме матеріальні умови (помешкання, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо) значною мірою визначають якість життя сучасної людини. Без цих прав неможливо забезпечити гідність людської особистості. Більше того, без цих прав багато в чому втрачають сенс усі інші права людини. Який сенс, наприклад, у праві на недоторканість житла або таємниці телефонних розмов, якщо в людини немає ні свого житла, ні телефону? Тому не випадково, що серед усіх соціально-економічних прав і свобод громадян першими як у чинній Конституції України, так і в проектах Конституції названо право на працю, оскільки праця є джерелом особистого і суспільного багатства. Праця – це основа його матеріального розвитку і духовного життя. Результатами праці врешті-решт визначається становище людини в суспільстві.

Тому і право на неї може включати лише такі складові, які характеризують саму працю. Все інше знаходиться за межами поняття права на працю, хоча, як правило, активно впливає на волю володільця праці. І тут постає важливе питання – як впливати на володільця праці, які важелі використовувати, щоб стимулювати його до кращої праці? Впливати, як відомо з історії, можна різними шляхами, і тоді настають неоднакові наслідки праці.

 Захисту праці  присвячена велика кількість міжнародних правових актів. Право на працю й захист від безробіття проголошено Загальною декларацією прав людини (ООН, 1948р.). Так, згідно із Загальною декларацією кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує людині гідне існування, її самої та її сім'ї [7]. На європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961р., переглянута у 1996р.) тощо. Також Конституція України закріпила цілий комплекс трудових прав людини і громадянина. Конституція України визначила зміст права одним із основних принципів трудового права України. Вперше в історії держави встановлено заборону примусової праці, що стало суттєвою юридичною гарантією свободи праці. Законодавчі акти, дійсно, виключають можливість відняти працю чи посягати на неї і це надає їй недоторканий статус.

Але під час нормативного закріплення права на працю вирішувалось питання про створення умов реалізації людських можливостей, про умови стимулювання здійснення можливостей людини, про справедливу оцінку результатів її праці. Тобто про те, що залежить головним чином від держави. Так Основний Закон України визначив: утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

1.2 Державні гарантії права людини на працю

Право на працю визнається за кожною людиною, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Держава створює умови для зайнятості працездатного населення, рівні можливості для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності, здійснює програми професійно-технічного навчання і підготовки, перепрофілювання працівників відповідно до їх інтересів і потреб суспільства.

Конституційне закріплення права людини на працю  не захищає від зростаючого рівня  порушень трудового права громадян. Ми маємо велику кількість незаконних звільнень працівників, має місце невчасна виплата заробітної плати. На багатьох підприємствах недержавної форми власності трудові відносини не оформляються відповідно до законодавства. Працівники приймаються на роботу без укладення трудового договору та оформлення трудової книжки. Останнім часом ряд комерційних структур використовують при прийнятті на роботу цивільно-правові договори замість трудових договорів. Внаслідок цього працівники позбавляються гарантій, передбачених законодавством про працю.

Гарантувати одержання  роботи, гідну її оплату - це складові не права на працю, а обов'язок держави, яка визнає права і свободи та їх гарантії змістом і спрямованістю своєї діяльності. Він розкривається у ст. 43, 45, 46, 48, 53 та інших статтях Конституції України.

Особливістю гарантій є те, що вони передбачають обов'язок держави забезпечити громадянам рівні можливості у реалізації їхнього суб'єктивного права. Тому розглядаючи проблему гарантій права на працю, потрібно перш за все з'ясувати: що саме держава бере на себе обов'язок забезпечувати? Тобто, питання законодавчого закріплення права на працю в сучасних умовах. У ст.43 Конституції України, проголошено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає чи на яку вільно погоджується[12]. Законодавець у даній статті закріпив право на працю ґрунтуючись на міжнародних нормах права. Але її недоліком стало те, що вона не передбачає жодних обов'язків держави щодо гарантій реалізації цього права. Тобто, дана норма Конституції носить декларативний, більше політичний, ніж правовий характер. Але Конституція України 1996р. не єдине джерело, яке проголошує право на працю. У Кодексі законів про працю міститься наступне: подається розуміння права на працю як права на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, що включає і право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, яка забезпечується державою.