Поняття права людини на працю та державнi гарантii цього права

Гарантії забезпечення права громадян на працю визначенні в статті 51 КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р.[11] та статті 4 Закону України "Про зайнятість населення"[8]. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

-  добровільність праці, вибір виду діяльності;

- правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також: сприяння у збереженні роботи;

- безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку;

- надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;

- компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

     - безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;

         - виплату вихідної допомоги і збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством.

Проте, хоча у  даній нормі і визначаються гарантії реалізації права на працю, та в умовах ринку вони є фіктивними, оскільки держава не в змозі виконати покладені на неї обов'язки, тобто забезпечити всіх громадян роботою. З урахуванням цього, удосконалення потребує не лише механізм реалізації права на працю, а й сам його юридичний зміст і юридичне закріплення.

Перш ніж перейти  до характеристики юридичних гарантій права на працю, коротко зупинимося на визначенні поняття "гарантії права на працю". В теорії трудового права це - сукупність політичних, економічних, соціальних   і   правових   засобів,   способів   і   умов,   за   допомогою   яких забезпечується безперешкодне, реальне здійснення громадянами свого права на працю[21]. Але, на думку автора, політичні, економічні та інші гарантії слід розглядати лише як передумови реалізації права на працю, оскільки вони мають опосередкований характер і впливають на суб'єктів даного права в основному через систему юридичних гарантій. Тому, можна без перебільшення сказати, що юридичні гарантії є найважливішими з усіх однотипних гарантій, бо вони містяться в нормах законодавства, що мають пряму дію.

Так, на думку  вчених, юридичні гарантії - це державно-правові засоби, які забезпечують здійснення і охорону прав і свобод та обов'язків людини і громадянина і, які найбільшою мірою складають механізм реалізації і охорони прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

М.І. Кучма  і Є. А. Хлистова вважають, що юридичні гарантії права на працю - це засоби і способи, за допомогою яких в суспільстві забезпечується реальне здійснення наданих громадянам трудових прав[13,c.4].

Відомо, що значення юридичних  гарантій можна зрозуміти і оцінити лише аналізуючи їх в поєднанні з іншими видами гарантій. Юридичні гарантії досить різноманітні, але їх об'єднує одне: всі вони виражені, закріплені в праві.

Слід відзначити, що існує плюралізм думок і  щодо поділу юридичних гарантій права на працю. Так, юридичні гарантії поділяють на нормативно-правові та процесуальні (судові).

Третя група - це так звані міжнародні юридичні гарантії. Вони закріплені в міжнародно-правових актах, і, власне, становлять міжнародні стандарти права на працю. Специфіка їх полягає у тому що вони хоч і є юридичними гарантіями права на працю, але носять опосередкований характер. Посилання на них неможливе без ратифікації міжнародних актів, в яких вони містяться чи перенесення їх у національне законодавство. Найбільше гарантій права на працю міститься в чинному КЗпП України. Не описуючи кожну із них, автор зупиняється лише на існуючих в законодавстві проблемних моментах, що їх стосуються.

Ст. 22 КЗпП України  передбачено заборону необґрунтованої  відмови у прийнятті на роботу, а також будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих чи непрямих переваг при укладенні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань та інших факторів[10]. Тобто, даною нормою заборонена будь-яка дискримінація працівників при прийнятті чи звільнені з роботи.

Тому слід підтримати позицію законодавця  щодо необхідності передбачити у ст. 2 проекту Трудового кодексу України, яка має назву "Основні засади правового регулювання трудових і пов'язаних з ними відносин"[16] положень, які визначали б :

1. Принцип свободи праці, що включає в себе право на працю, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується, право розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати професію та вид діяльності;
2. Заборону примусової праці і дискримінації в сфері праці;

3. Забезпечення повної зайнятості працівників та їх захист від 
безробіття.

Підсумовуючи  вищевикладене, можна зробити висновок, що гарантії права на працю повинні забезпечувати реальний вибір громадянами професії і роду діяльності за своїм покликанням, виступати засобом забезпечення існування стабільних трудових правовідносин. Адже саме належне законодавче закріплення цих гарантій визначатиме реальні можливості громадян повною мірою реалізувати своє право на працю. Крім того, основним завданням сучасної української нормотворчості є встановлення таких гарантій, які були б реальними, дієвими, а не фіктивними, адже перехід до ринкової економіки зумовив виникнення ряду відносин, які неможливо врегулювати чинним трудовим законодавством.

  1.3 Принцип свободи праці та його зміст

  Дослідження питання про свободу праці та свободу трудового договору є не самоціллю, а має на меті чіткіше визначити сферу дії норм трудового права. Свобода залучення до праці є ознакою відносин з її застосуванням, які регулюються трудовим та цивільним правом, на відміну від адміністративно-правових відносин та відносин, що виникають при використанні праці під час відбуття кримінального покарання, де законодавством дозволяється застосування праці, не заснованої на вільному волевиявленні.

Відправним моментом у з'ясуванні питання про коло відносин, які регулює трудове  право, є визначення поняття “ праця ”. Нині налічується понад тридцять визначень даного філософського поняття. Слід зазначити, що дослідники цієї проблеми звертали увагу на необхідність відрізняти суто філософське розуміння праці від його соціально-економічного та юридичного аспектів. Існує думка, що у першому розумінні праця використовується в узагальненому вигляді (як процес взаємодії людини та природи), а соціально-економічний та юридичний аспекти більш конкретні, оскільки свобода праці у них виглядає як свобода суб'єктів праці у суспільних відносинах[5,c.13]. Такий підхід видається слушним, - але, на думку автора, найбільш вдалим є висловлювання Вольтера. Він зазначив, що “в афоризмі: “свобода — це коли мені вільно можна  робити все, чого хочу ”-  “вільно” означає: ніхто не має права мені заважати. Бути вільним означає не залежати від волі іншої особи, від примх і норову інших людей. Бути вільним означає змогу чинити власну долю, усвідомлювати, що власні дії, попри всю їх тяжкість, є реалізацією власних вольових зусиль ”. Сам Вольтер зазначав, що свобода для того, щоб залежати лише від закону[2].

Якщо йти за Гегелем, що свобода — усвідомлена необхідність, то можна говорити, що свобода залучення  до праці — усвідомлення необхідності праці як джерела існування[19]. В цьому — відсутність примусу та свобода виявлення волі на працю. Примус до праці треба шукати не в правовій, а в соціально-економічній сфері, де він набуває характеру мотивації до праці.

Навряд чи закріплення  у законі, що регулює відносини  власності, права на розпорядження здібностями до праці є встановленням свободи праці на належному правовому рівні. Адже ця свобода — важливий елемент загальновизнаної свободи людини та громадянина, яка складалася упродовж століть — від Великої хартії вольностей (1215 р.) до Загальної декларації прав людини (1948 р.). Вона — з розряду конституційних прав та свобод. У Конституції України свобода праці випливає як принцип із закріпленого у ст. 23 права людини на вільний розвиток особистості та права на працю як можливості заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується [12].

Свобода праці набагато ширша, ніж  те, що може являти собою право вільно розпоряджатися робочою силою як економічною категорією, якимось майном. Вона базується на свободі кожної людини у своєму розвитку (ст. 23 Конституції), а не тільки у відносинах з використання праці. Тому людина вільна не тільки у вирішенні питання — працювати чи не працювати. Дана свобода означає і те, що здібності до праці людини можуть бути за межами вибору засобів її використання. Тобто такі здібності можуть знаходитись у статичному стані, і людина має право не вступати до жодних суспільних відносин з цього приводу.

Навряд чи працівник  продає за трудовим договором свою робочу силу чи здібності до праці. Робоча сила — занадто широке поняття, щоб його міг охопити зміст названого договору, і вона може проявлятися у безлічі якостей. Те ж можна говорити і про здібності до праці. До того ж, виконання роботи за трудовим договором обмежене певним часом, за рамками якого працівник може вільно використовувати такі здібності.

Принципи права поділяються  на загальні (міжгалузеві), галузеві та інституційні. У питанні, до яких саме принципів треба відносити свободу  праці, донедавна переважала думка, що це — принцип інституту трудового права. Першим серед радянських вчених вийти за рамки свободи праці як інституційного принципу здійснив спробу Р. Лівшиць, який висловив думку: свобода праці проявляється не тільки у свободі трудового договору, а й охоплює важливі трудові права робітників та службовців, які закріплено законом [14]. Сьогодні переважна більшість вчених в галузі трудового права відносять свободу праці до принципу всього трудового права. І з цим треба погодитись.

Принцип свободи праці  знаходить свій прояв у таких положеннях[15]:

- людина володіє невід'ємним та виключним правом вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, яке забезпечується державою;

- людина не може залучатися до примусової або обов'язкової праці за винятком підстав, передбачених законами України, що відповідають міжнародним положенням з цього питання;

- людина може вільно обирати вид та форму діяльності (робота за трудовим договором, підприємницька діяльність, робота у власному господарстві тощо);

- законодавством забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу:

- у період виконання роботи за трудовим договором власник не має права вимагати роботи, не передбаченої трудовим договором;

- розірвання трудового договору як з боку працівника, так і за згодою сторін не може обмежуватись;

- для захисту порушеного права на свободу праці чи свободу трудового договору і працівник, і власник підприємства наділяються правом звертатися до компетентних органів влади (судової та адміністративної).

Разом з тим, свободу  праці можна розглядати і у  широкому розумінні, коли вона не вміщується в рамки трудового права. Свобода праці не зводиться до елемента правового статусу громадянина. Вона є важливим направленням соціальної політики, яка передбачає правові та соціально-економічні гарантії реалізації громадянами прав у сфері праці, створення умов для гідного життя[9].

Свобода праці органічно  пов'язана з рівністю у праці, вони похідні від загальних понять свободи та рівності, які є необхідними  умовами володіння невід'ємними правами всіма людьми без будь-яких відмінностей та вилучень.

Підсумовуючи вищевикладене, можна  зробити висновок, що право на працю  це право кожної людини і кожна  людина сама вирішує використати  цей дарунок чи ні. Це її суб’єктивне  право. Тобто людина не може бути притягнена до праці насиллям або іншим шляхом. Таке формулювання встановлює для кожного принцип свободи праці. Але без підтримки держави вона не взмозі його реалізувати.

Держава - безсумнівно є  гарантом права на працю. Але у  нинішніх суспільних відносинах цей напрямок її діяльності втрачає вплив. Людина шукає шляхи реалізації цього права самостійно. Нам так необхідна реабілітація та втілення в життя права на працю. Вирішення тільки цього питання дасть значні результати розвитку і в інших сферах діяльності держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2 ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ  ЕЛЕМЕНТІВ ДИСКРИМІНАЦІЇ НА

РИНКУ ПРАЦІ

 

 

Як свідчить практика, незалежно  від моделі на будь-якому ринку  праці існують у тій чи іншій  мірі елементи дискримінації громадян. Ступінь розповсюдженості дискримінації  залежить від розвитку соціальних і економічних відносин, рівня законодавчої діяльності і, що майже головне, від надійності контролю за виконанням прийнятих законів. Оскільки дискримінація — явище протизаконне, виявити її у прямому виді, підрахувати кількісно важко, через те що роботодавець відмовить у роботі найманому працівникові з фактично дискримінаційних причин, але знайде багато формальних законних приводів відмови[3].