Ліцензування певних видів господарської діяльності

 Ліцензійні умови  - сукупність встановлених норм  і правил, виконання яких є  обов’язковим для отримання і  подальшого володіння ліцензією  для здійснення ліцензованого виду діяльності. Ліцензійні умови є нормативно – правовими актом, положення якого встановлюють вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

Ліцензійні умови здійснення господарської діяльності  класифікуються на загальні та спеціальні. Перші повинні бути додержані при здійсненні будь-яких ліцензованих видів діяльності. До загальних ліцензійних умов віднесено: додержання прав споживачів, додержання санітарно-гігієнічних, протипожежних та екологічних правил.

 Що ж стосується  спеціальних ліцензійних умов здійснення окремих видів господарської діяльності, то їх можна класифікувати на чотири категорії: організаційно-правові вимоги; технологічні; кваліфікаційні; матеріально-технічні.

Розглянуто питання  Ліцензійних  умов діяльності: з пошуку (розвідки) корисних копалин; діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини; надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом; діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та багажу на таксі); діяльності з централізованого водопостачання та водовідведення.

 Санкції господарсько-правової  відповідальності за порушення  у сфері ліцензування класифікуються :

а) така адміністративно-господарська санкція, як зупинення дії ліцензії, передбачена ГК України, але порядок  її застосування не регламентовано цим  кодексом, хоча передбачена іншими законами;

б) за порушення умов і  порядку здійснення ліцензованої діяльності ГК України  передбачена така санкція, як анулювання ліцензії;

в) до суб’єктів господарювання за провадження ліцензованої діяльності без ліцензії застосовується фінансова  санкція у вигляді штрафу;

 г) прибуток (доход), одержаний суб’єктом господарювання внаслідок діяльності без ліцензії, підлягає вилученню в доход відповідного бюджету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ III

СПЕЦІАЛЬНИЙ ПОРЯДОК  ЛІЦЕНЗУВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ГОСПОДАРСЬКОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ

3.1. Призначення та зміст  спеціального порядку ліцензування

 

Стаття 2 Закону про ліцензування дає перелік видів діяльності, ліцензування яких здійснюється відповідно до спеціальних законів, що регулюють відносини в цих сферах. В редакції Закону про ліцензування від 1 червня 2000 у ст.2 зазначалися лише такі види діяльності як: банківська діяльність, зовнішньоекономічна діяльність, діяльність каналів мовлення, у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, у сфері інтелектуальної власності. Далі ця стаття була доповнена діяльністю: з надання фінансових послуг, у сфері освіти,  з виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами; у сфері телекомунікацій; професійною діяльністю на ринку цінних паперів.

На цей час до такого переліку законодавцем віднесені такі види господарської діяльності як: банківська діяльність, професійна діяльність на фондовому ринку, професійна діяльність з надання інших фінансових послуг, зовнішньоекономічна діяльність, діяльність каналів мовлення, у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, у сфері освіти, у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами; у сфері телекомунікацій, будівництві.

Таким чином відбувається поступове звуження сфери дії Закону про ліцензування. Якщо така тенденція зберігатиметься, скоро зазначений закон, що визначає загальні основи державної політики ліцензування, охоплюватиме все меншу кількість видів діяльності. Постає питання: чи взагалі існуватиме загальна політика ліцензування чи законодавець піде шляхом, коли в кожній галузі встановлюватимуться свої правила гри [107,С.227].

Критерії виділення  видів діяльності, щодо яких застосовується ліцензування, про яке йдеться  в ст.2 Закону про ліцензування, шляхом аналізу нормативного матеріалу нами виявлені, але, як на нашу думку, немає єдиного критерію (основи) включення їх до зазначеної статті. На наш погляд,  у цій статті Закону про ліцензування мають бути вміщені лише деякі із зазначених видів діяльності, які виконують особливу соціальну, економічну чи політичну роль та суттєві техніко-технологічні особливості, і потребують спеціального порядку ліцензування, інші виділені довільно з метою захисту відомчих інтересів, за відсутності об’єктивних умови для цього. В багатьох випадках спеціальний порядок не виправдовує себе і спеціальних цілей не переслідує.

В Законі про ліцензування не зазначаються ні підстави застосування спеціального порядку, ні критерії включення  тих чи інших сфер у перелік  ч.2 ст.2 закону не визначені. Крім того, вони не зазначені і в спеціальних законах, які регулюють ліцензування видів діяльності, що вміщені в ст.2 Закону про ліцензування.

На основі аналізу  нормативного матеріалу можливо  виявити критерії віднесення видів  діяльності до тих, що зазначені в ст.2 Закону про ліцензування, а саме: соціально-економічна роль та широке коло контингенту обслуговування (банківська діяльність); забезпечення економічної безпеки держави (зовнішньоекономічна діяльність); життєво важлива роль для суспільства (в цілому і економіки) економічна безпека держави та широке коло контингенту обслуговування (діяльність у сфері каналів мовлення та телекомунікацій); значення для життєдіяльності суспільства (діяльність у сфері електроенергетики); підтримка на належному рівні інтелектуального потенціалу суспільства (освітня діяльність); забезпечення безпеки держави, фактор соціальної стабільності держави (виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями)

Прослідковується тенденція  до збільшення переліку видів діяльності, щодо яких застосовується спеціальний порядок ліцензування, проте іноді ці види діяльності не мають таких особливостей у провадженні, існування яких унеможливило б ліцензування її відповідно до Закону про ліцензування.  

Законом України від 13 січня 2005 р. «Про внесення змін до деяких законів України (щодо розроблення, виготовлення, реалізації, ремонту, модернізації та утилізації озброєння, військової техніки, військової зброї і боєприпасів до неї)» ст.9 Закону про ліцензування було доповнено п.72 такого змісту «розроблення,    виготовлення,    реалізація,   ремонт, модернізація   та   утилізація   озброєння,   військової  техніки, військової  зброї  і  боєприпасів  до  неї», однак зазначена діяльність, на нашу думку, більше підпадає під спеціальний порядок ліцензування.

Зазначені сфери діяльності є прикладами спеціального порядку  ліцензування і характеризують порядок  здійснення ліцензування щодо різних напрямків господарської діяльності.

 

3.2. . Види діяльності, для яких встановлений спеціальний порядок

ліцензування

 

В законодавстві України  спеціальний порядок ліцензування  підприємницької діяльності вперше був встановлений для банківської  діяльності із прийняттям Закону УРСР від 20 березня 1991р. «Про банки і банківську діяльність». Ця обставина засвідчує значення та особливості банківської діяльності для держави і суспільства в цілому.

Роль банків у вітчизняній  кредитно-фінансовій системі навряд чи можна перебільшити, тому що їх нормальне  і стабільне функціонування –  невід’ємна умова життєдіяльності національної економіки. Від стійкості банківської системи, в значній мірі, залежить захищеність і стабільність національної валюти, ефективне функціонування механізму держави, укріплення її суверенітету, що уявляється особливо актуальним на сьогодні [105,С.323]. 

Необхідність введення спеціального порядку ліцензування банківської діяльності обумовлена, по-перше, тим, що банківська діяльність в силу своєї специфіки зачіпає  інтереси широкого кола осіб; по-друге, необхідністю забезпечення захисту дрібних вкладників та інших клієнтів банків від некомпетентного управління, а також захисту клієнтів банку від «системного ризику»; по-третє, необхідністю збереження довіри вкладників і населення до фінансово-кредитної системи в цілому і до кредитних інститутів зокрема [103,С.21].

 Саме тому банківська  діяльність являється об’єктом  найбільш жорсткого регулювання  з боку держави у порівнянні  з іншими формами економічної  діяльності.

Ліцензування банківської  діяльності – багатогранне явище, правову природу якого можна розглядати, з одного боку, як форму пруденційного регулювання і нагляду, з другого – як специфічний правовий режим діяльності, а також як правовий засіб впливу на таку діяльність. Узагальнюючи зазначене, можна зробити висновок, що спеціальний порядок ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захисту інтересів вкладників і кредиторів. Порядок ліцензування банківської діяльності регулюється Законом України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» та Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджено постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. №275. 

Аналіз зазначених нормативних  актів дає підстави стверджувати, що дійсно діяльність банків має суттєві  особливості і щодо неї  необхідно  застосовувати саме спеціальний  порядок ліцензування, який дещо відрізняється  від загального порядку. Так, наприклад, передбачається видача банківських ліцензій та ліцензій на виконання окремих операцій. В деяких випадках здійснювати певні банківські операції можливо не лише за наявності банківської ліцензії, а і письмового дозволу  Національного банку України. Особливості стосуються також переліку документів та спеціальних документів, які банк подає для отримання банківської ліцензії, видачі банківській корпорації банківської ліцензії та ліцензії, порядку розгляду територіальними управліннями та Нацбанком України документів для видачі банківської ліцензії та ліцензії.

Спеціальний порядок  згідно зі ст.2 Закону про ліцензування застосовується для ліцензування зовнішньоекономічної діяльності. Залежно від рівня  економічного розвитку, інших факторів, з метою захисту своїх інтересів, усі країни, незалежно від форм управління економікою, застосовують широку систему методів державного регулювання в сфері зовнішньоекономічних відносин, і зокрема регулювання обсягів експорту або імпорту шляхом ліцензування і квотування. Вичерпний перелік обставин, за яких в державі вводиться спеціальний режим ліцензування, зазначено у ст.16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». До них, зокрема, відносять: погіршення розрахункового балансу, суттєве збільшення зовнішньої заборгованості країни; значне порушення рівноваги по окремих товарах на внутрішніх ринках; необхідність забезпечення певних пропорцій між імпортною і вітчизняною сировиною у виробництві, необхідність здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав.

Ліцензування застосовується для оптимізації політики держави  у сфері зовнішньоекономічної діяльності, а саме для: захисту економічних  інтересів України та законних інтересів  суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності для розвитку всіх видів підприємницької діяльності незалежно від форм власності; заохочення конкуренції та ліквідації монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності. Кожного року на рівні Кабінету Міністрів приймається і затверджується перелік товарів, експорт яких підлягає обов’язковому квотуванню і ліцензуванню. Надання ліцензій учасникам зовнішньоекономічної діяльності здійснюється в межах встановлених квот. Копія ліцензії додається до вантажної митної декларації і служить перепусткою для предметів експорту та імпорту через митний кордон. Порядок видачі ліцензій регламентовано Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та Декретом Кабінету Міністрів України від 23 березня 1993 р. №6-93 «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг). В Україні застосовуються: генеральні, разові (індивідуальні), відкриті (індивідуальні) та інші види ліцензій.

Генеральна ліцензія являє собою відкритий дозвіл на експортно-імпортні операції щодо певного товару і з певною країною протягом часу дії режиму ліцензування стосовно цього товару. Генеральна ліцензія може видаватися не тільки на один вид товарів, а на цілу групу, і зарубіжним учасником експортно-імпортної операції, що ліцензується, може бути не одна, а декілька держав.

Разова (індивідуальна) ліцензія – це разовий дозвіл, який має  іменний характер і видається  для здійснення кожної окремої операції конкретним учасникам зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший за потрібний  для здійснення експортної (імпортної) операції.

Відкрита (індивідуальна) ліцензія – це дозвіл на експорт  – імпорт товару протягом певного  часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Ліцензування у зовнішньоекономічній діяльності розглядається як нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі і має іншу правову природу та іншу мету правового регулювання,  ніж інші випадки ліцензування [108,С.167]. На підставі викладеного можна зробити висновок, що ліцензування у сфері зовнішньоекономічної діяльності за своєю суттю не відповідає поняттю ліцензування господарської діяльності в розумінні Закону про ліцензування та має певні особливості, які закріплені в спеціальному порядку, що відображені у зазначених нормативно-правових актах.

Спеціальний порядок ліцензування  встановлений також щодо діяльності каналів мовлення. Введення спеціального порядку ліцензування каналів мовлення відповідно до ст.2 Закону про ліцензування можна, на нашу думку, пояснити наступним, по-перше, мовлення – це діяльність, яка має дуже великий соціальний вплив, велику дію на мільйони людей, які мають можливість одержати інформацію, в тому числі оперативну, практично одночасно, знаходячись при цьому в самих різних місцях країни. Одержуючи в результаті цієї діяльності ту чи іншу інформацію, люди можуть змінювати свою поведінку в самих різних напрямках, як позитивних так і негативних, а в силу можливої масовості таких дій така інформація набуває особливого соціального значення. У окремих випадках розповсюдження визначеної масової інформації може порушити права окремих громадян та юридичних осіб, нанести шкоди, як окремим громадянам, так і певним соціальним групам чи навіть суспільству в цілому. Тому держава встановлює спеціальний порядок ліцензування діяльності суб’єктів господарювання, які здійснюють мовлення, надаючи їм право на телевізійне і звукове мовлення на спеціально передбачених умовах. По-друге, діяльність каналів мовлення пов’язана з особливістю доставки телевізійної і звукової інформації споживачам, коли використовуються природно-обмежені частотні ресурси (полоси частот, частотні канали), які потребують спеціального механізму розподілу цих ресурсів, заснованому на дозвільному принципі. По-третє, порядок здійснення теле- і радіомовлення заснований також на необхідності захисту прав споживачів на одержання  якісної інформації. Такі особливості діяльності не дозволяють здійснювати її ліцензування у рамках загального порядку. Вважається, саме зазначені особливості діяльності у цій сфері, є причиною здійснення ліцензування в спеціальному порядку, що встановлено законодавством.