Романо-германська правова сім'я

Основи системи національного  права країн континентальної  Європи були закладені в буржуазну  епоху, коли суспільні відносини  досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала  перевагу керуватися результатом систематизації правових норм.

Період формування законодавчого  права почався під впливом  ідей школи природного права, одним  із найважливіших досягнень якої стала кодифікація. Кодифікація є природним завершенням концепції, що лежить в її основі та багатовікової творчості університетів. Протягом шести століть в університетах викладалось право, що було зразком справедливості. З великим терпінням цю ідею втолковували юристам, в результаті чого вони почали сприймати її як ідеальний зразок права [11, с.330].

Чому ж сьогодні, коли розум наш досяг розквіту і  править світом, не створити зразкове право університетів, доповнене  і уточнене школою природного права, діючим реальним правом, що використовується на практиці різними націями? З цієї точки зору школа природного права  вперше робить переворот в історії, намагаючись зробити діючим ідеальне право університетів.     Можна сказати, що вперше виник і інтерес до позитивного права. Вперше також стало допускатися, що суверен може створювати право. Але, вважалось, що ці повноваження надаються суверену для закріплення принципів природного права. На думку філософів, тут справа в створенні кодексів, що відповідають природі, санкціоновані розумом і гарантовані свободою. Але ж, отримавши такі повноваження влада може відступитись від встановленої цілі, законодавець може використати її для змін основ суспільства, не піклуючись про «природні права» [14, с.317].

Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити  багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація  відповідала цим запитам, були необхідні  дві умови. З одного боку, кодифікація  повинна творитись освіченим  сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку  – нові принципи справедливості, свободи  і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація  була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі  системи лише в тих умовах, в  яким вона і була впроваджена (у Франції  в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.

Метою кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце «ususmodernus» вона повинна була поставити «ususnissimus Pandectarum». Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання «приватного звичаю», зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву «національного духу» – це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації [26, с.278].

Кодифікація і весь наступний  законодавчий розвиток викликали появу  одночасно законодавчого позитивізму  і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про  існування юридичної спільності між європейськими націями (тим  більше між неєвропейськими) і в  рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Така зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, як зразки для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право [16, с.360].

В наш час юристи все більш відкрито визнають провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип «немає злочину, якщо він не передбачений законом», все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.

Таким чином, «юридичний націоналізм» відступає, і можна вважати, що криза, викликана європейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.

Відродження ідеї природного права, яке відбувається в наш  час на практиці є відродженням ідеї єдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не потрібно розуміти як дещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.

Зараз демократичні традиції романо-германського права поповнилися ідеями створення «європейського будинку», Євросоюзу, що веде до правової інтеграції країн, подоланню національно-державних кордонів, а разом з ними і «правового націоналізму». Основами інтеграції виступають як загальні принципи, «дух» римського права, так і норми англійського прецедентного права. Третє тисячоліття, в яке вступив світ, стане новим етапом розвитку романо-германської правової системи, ознаменованим зближенням, гармонізацією та уніфікацією законодавчих комплексів континентально-європейських країн і побудовою загальноєвропейської правової системи. Початок цього уже позначений введенням загальноєвропейської валюти (євро), розробкою і прийняттям Євроконституції, впровадженням єдиного громадянства та можливістю безвізового переміщення громадян Євросоюзу в рамках союзу. Складним залишається питання подальшого розширення інтеграційних тенденцій в праві в зв’язку із наростанням ізоляціоністських настроїв серед громадян Євросоюзу та посилення антиглобалістських рухів у світовому масштабі [22, с.321].

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

1.2. Поняття та ознаки романо – германської правової сім’ї

Романо-германський тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі давньоримського цивільного права і його пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права [3, с.651].

Ознаки романо-германського типу (сім'ї) правових систем;

1) виник у континентальній  Європі внаслідок загальності  розвитку суспільств і держав  під сильним впливом римського  соціального і правового порядку;  поширився на Центральну і  Південну Америку (колишні колонії  Іспанії, Португалії і Франції), значну частину Африки, країни  Близького Сходу, Японію, Індонезію,  Південну Корею, Таїланд;

2) розвинувся на основі  рецепції (від лат. - прийняття) давньоримського  цивільного права, його ідей, принципів  та інститутів. Римське право  було сприйнято завдяки його  популяризації в університетах  - італійських, французьких, німецьких  (ХІІ-ХІІІ ст.). Велику роль в "очищенні", переробці і пристосуванні римського права до умов життя (в тому числі до місцевого звичаєвого права), особливо в XIV столітті, відіграла школа юристів-глосаторів, діяльність якої продовжила школа постглосаторів, які на рівні культури епохи Відродження відпрацювали логічні принципи, конструкції, узагальнили формули римського приватного права.

Істотний внесок у становлення  права континентальної Європи здійснило  канонічне середньовічне право  завдяки величезному впливу католицької  церкви і найширшої юрисдикції церковних  судів (особливо в Іспанії). Канонічне  право (його основне джерело - Біблія) як система канонів - правил, що встановлені  церквою і стосуються устрою церкви і життя вірян (шлюб, заповіт), ґрунтувалося на принципах римського права, вивчалося в університетах нарівні з римським цивільним правом. У результаті в одних країнах континентальної Європи римське право стало чинним (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія), в інших (Франція) визначило напрям змісту національного права, що формувалося. Завдяки канонічному праву були створені нові юридичні конструкції, наприклад, інститут вини;

3) основним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт. Інші джерела права (звичай, узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно закону як провідного нормативно-правового акту, норми якого формулюються законодавцем - представницьким органом державної влади;

4) нормативно-правові акти  супідрядні один одному за  юридичною силою: конституційні  закони - звичайні (поточні) закони - підзаконні акти. За конституцією  визнана вища юридична сила (Конституція  ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція Франції 1958 р., Конституція  Швейцарії 1999 р. (набрала чинності 01.01.2000) та ін.);

5) поширеною є кодифікація  нормативно-правових актів - ця  ознака дає підставу називати  правові системи цієї сім'ї  кодифікованими.

Тут існують кодекси з  високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Їх особливості: 1) кодекси мають галузевий характер;

2) у них включаються  як законодавчі акти парламенту, так і акти, створені в результаті  делегованого законодавства (у  тих країнах, де воно передбачено  конституцією); 3) створюються кодекси  і комплексно-галузевого характеру  (комплексне законодавство). У Франції  з п'яти наполеонівських кодексів  три - Цивільний 1804р., Торговельний 1807 р. і Кримінальний 1810 р. - визнаються, як і раніше діючими, хоч  і зазнали значних змін. У Німеччині  продовжує діяти зі змінами  і доповненнями (а їх понад  140) Німецький кримінальний кодекс (Strafgesetzbuch, автор Адольф Леонард), що набув чинності ще в 1871 р. і "пережив" п'ять реформ кримінального права. Інший кодифікований акт - Німецьке цивільне уложення 1896 р. (набуло чинності 01.01.1900, тому його називають у Німеччині "Уложення 1900 року" або "Кодекс 1900 р.) - більше як за 100 років існування піддавалося багаторазовим змінам і доповненням;

6) право має систему  з чіткою структурою: публічне  і приватне, їх галузі, підгалузі,  норми права. Публічне і приватне  право в усіх країнах романо-германської сім'ї містить майже ті самі основні галузі: конституційне, адміністративне, міжнародне, публічне, кримінальне, цивільне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, трудове право і т. д. Така однаковість спостерігається і щодо правових інститутів, наприклад, є інститут зобов'язального права як найважливіша складова цивільного права;

7) існує дуалізм права  - наявність цивільного і торговельного  права як відносно самостійних  галузей за своєю природою, розвитком  і практичною реалізацією.                      Вважається, що окрім цивільного права необхідно розвивати торговельне право, оскільки торговельні відносини у світі динамічні, що вимагає:

а) швидкого оформлення угод; б) виконання оформлених угод; в) вирішення  у спеціалізованих судах спорів, що виникли між сторонами. У Франції  торговельне право як самостійна галузь склалося історично (в XI ст. торговці-професіонали обиралися на посаду судді в-консул і в для здійснення правосуддя у сфері торговельної та іншої  комерційної діяльності), тому Торговельний кодекс Франції (1807 р.) діє і сьогодні. Хоч Швейцарія й Італія відмовилися від існування торговельного кодексу, інкорпорували норми, що регулюють торговельний обіг у єдиний Цивільний кодекс, проте їхні юристи, як і раніше, визнають існування торговельного права. Те саме спостерігається в Нідерландах, де при створенні Цивільного кодексу відбувся відхід від ідеї дуалізму в системі приватного права;

8) матеріальне право домінує  над процесуальним правом (процесуальні  галузі права розглядаються як  похідні від матеріальних, що  призначені їх "обслуговувати"), на відміну від англо-американського  права, де переважає процесуальне  право;

9) досконалою є юридична  техніка, уніфікована термінологія, запозичена переважно з римського  права. Юридична техніка увійшла  в систему правових категорій  країн романо-германського права лише на межі ХІХ-ХХ ст. Нині серед юристів романо-германського права поширений афоризм: "Право має техніку, і саме є технікою". Серед використовуваних понять у французькій правовій системі (справедливість, інтерес, громадський порядок, крайня необхідність, правила пристойності, провина, сумлінність та ін.) пріоритет віддається гнучким, еластичним поняттям. Гнучкість досягається формулюванням дефініцій із широким значенням, коли охоплюються відразу усі випадки - відомі і невідомі і для кожного з них пропонується трактування [15, с.448].