Романо-германська правова сім'я

[19, с.432].

Отже, в країнах романо-германської правової системи використовується відомий з часів Римської імперії, класичний поділ права на публічне і приватне. В підсистемі публічного права переважають імперативні(категоричні) норми, які не можуть змінювати учасники правовідносин, а у підсистемі приватного права провідне місце займають диспозитивні норми, причому тільки в тій частині, в якій вони не змінені учасниками правовідносин.

Основна класифікація виділяє  такі галузі підсистеми публічного права: конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне публічне, процесуальні галузі, основні інститути трудового  права та інші. До галузей підсистеми приватного права належать: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне, а також окремі інститути трудового  права (у цілому трудове право  має змішаний характер) та ін.

ВИСНОВКИ

Роблячи загальні підсумки досліджуваної  теми, можемо констатувати, що її вивчення має тривалу історію. Історіографія  теми представлена численними працями  закордонних та вітчизняних дослідників. Проте у нас в радянський період вона була заполітизованою, що позбавляло її дослідження об’єктивності. Правда, останнім часом цей недолік долається. Активно залучаються праці закордонних  юристів. Але вести розмови про  завершений характер розробки даної  теми є передчасним. Вони будуть тривати, оскільки еволюціонує і сама романо-германська правова система.

Дослідивши виток романо-германської правової системи, ми прийшли до висновку, що її становлення пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

Шлях еволюції романо-германської правової системи значною мірою визначався змінами у правовій системі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури серед країн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення у законодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразком французьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвитку романо-германської правової системи відігравала також Німеччина.

Взагалі, розглядаючи поняття правової системи узагальнено, можна констатувати, що вона являє собою сукупність особливостей всіх державно-правових явищ, що властиві певній групі держав. Ці особливості  сформувались історично під впливом  різноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають  своїм наслідком сучасний стан права  в цих країнах.

Романо-германська система права не є однорідною і в свою чергу може бути умовно поділена на кілька правових підсистем, кожна з яких є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати ці підсистеми в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім’ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права. Таким чином, романо-германська правова система на сьогодні є доконаним фактом і домінує у більшості країн континентальної Європи, а також у ряді їх колишніх колоній та країнах, що здійснили рецепцію римського права (наприклад Японія).

Дослідивши структурні особливості  романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Таким чином романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами. Окрім романо-германської (континентальної) правової системи існують також і інші, з якими, окрім спільних ознак, досліджувана нами правова система має і певні відмінності. Це зумовлює своєрідність і неповторність кожної з них, але разом з тим свідчить і про спільні закономірності їх розвитку та певну взаємопов’язаність. Це повною мірою стосується і України, яка розвивала свою правову культуру в контексті континентальної правової системи, але при цьому мала і власні особливості. Але оскільки кожна з європейських країн також має свої відмінності у різних аспектах культури (в тому рахунку і правової), але при цьому тяжіють до євроінтеграції як до універсального способу співіснування споріднених етнокультурних спільнот (що ніяким чином не спричиняє втрату власної ідентичності); то і Україна також має всі підстави для євроінтеграції, але це не призведе (як вважають окремі українські політики) до втрати власної ідентичності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрист, 1995. – 455 с.
2. Бек В.А. Рецепция Римского права в Западной Европе: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Л., 1950. –17с.
3. Берман Г.Д. Право і революція: Формування західної традиції права. – К.: IRIS, 2001. – 651 с.
4. Буткевич В. Міжнародне право. Основи теорії. – К.: Либідь, 2002. – 608с.
5. Васецький В.Ю. Права людини в романо-германській правовій системі // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 24. – С. 60 – 66.
6. Голяк Л.В., Мацько А.С., Тюріна О.В. Порівняльне правознавство: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2004. – 200 с.
7. Глиняный В. История государства и права зарубежных стран. – Х.: Одиссей, 2003. – Ч. 1. – 832 с.
8. Григонис Э. Теория государства и права. Курс лекций. – СПб.: Питер, 2002. – 320 с.
9. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – Пер. с фр. В.А. Туманова. – М.: Международные отношения, 1997. – 400 с.
10. История новейшего времени стран Европы и Америки: 1945 – 2000. – М.: Простор, 2002. – 480 с.
11. Карбоннье Ж. Юридическая социология. – Пер. с фр. – М., 1986. – С.330.
12. Кашкин С. Право Европейского Союза. – М.: Юрист, 2003. – 925 с.
13. Кельман М. Загальна теорія держави та права зарубіжних країн. – Л.: Новий Світ, 2000. – 584 с.
14. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Пастухов В.П., Тихомиров О.Д. Загальна теорія держави і права. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 317 с.
15. Комаров С. Теория государства и права. – М.: Норма, 2003. – 448 с.
16. Корчевна Л.О. Проблема різноджерельного права: Дослід порівняльного правознавства. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 360 с.
17. Корчевна Л. Українське право і романо-германська традиція // Право України. – 2004. – N 5. – С. 19 – 22.
18. Косарев А.И. История государства и права зарубежных стран. – М.: Норма, 2003. – 464 с.
19. Котюк В. Основи держави і права. – К.: Аттика, 2001. – 432 с.
20. Кузнецов В. Международное право. – М.: Юрист, 2001. – 672 с.
21. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть – М.:

"Зерцало", 2001. – С. 263.

22. Матузов Н.И., Мацько А.В. Теория государства и права: Учебник. – М.: Юрист, 2001. –321С.
23. Мацько А. Міжнародне право. Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2002. – 216 с.
24. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право. – К.: Аттика, 2004. – 224 с.
25. Новейшая история стран Европы и Америки. XX в. – М.: ВЛАДОС, 2001. – Ч. 1. – 464 с.
26. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юридическая литература, 2002. – 278 с.
27. Соколовский П.Е. Рецепция римского гражданского права у совре-

     менных народов и его прямое значение для России // Римське право в

     університеті Святого Володимира. За ред. проф. І.С. Гриценка – К.:

     "Либідь", 2010. – Т. 1. – С. 315.