Законодавча влада та її функції

 

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

 

 

       Кафедра  теорії держави

       і права

 

 

 

 

К У Р С О В А    Р О Б О Т А

на тему:

«ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса

2011

З М І С Т

 

стор.

ВСТУП…………………………………………………………………………………........3

РОЗДІЛ 1. Законодавча влада як найвища гілка державної влади………………............6

1. Поняття законодавчої влади……………………………………………………6
2. Парламент як головний орган законодавчої влади……………………………8
3. Непарламентські форми здійснення законодавчої влади……………………13

РОЗДІЛ 2. Функції законодавчої влади………………………………………………….16

1. Законотворчість – основна функція законодавчої влади……………………16
2. Інші функції законодавчої влади………………………………………….......19

РОЗДІЛ 3. Законодавча влада в Україні……………………………………………........24

1. Становлення та розвиток парламентаризму в Україні………………………24
2. Верховна Рада – єдиний орган законодавчої влади України ………………28

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………….……32

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………..…...34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У сучасному світі основним принципом конституціоналізму, є принцип розподілу влади, згідно з яким єдина державна влада поділяється на відносно незалежні та різні за функціями гілки влади. Цей принцип є одним із найважливіших в організації державної влади і функціонування правової держави.

Теорія розподілу влади – це підсумок багатовікового розвитку державності, пошуку найбільш дієвих механізмів, що оберігають суспільство від деспотизму. Вона була створена кількома поколіннями дослідників держави і політики: ідея висловлювалася Аристотелем, теоретично обґрунтована Джоном Локком, в класичному вигляді розроблена Шарлем Луї Монтеск’є, Еммануїлом Кантом, Бенжаменом Констаном, Олександром Гамільтоном, Джеймсом Медісоном.

Політичне обґрунтування цього принципу полягає в тому, щоб розподілити і збалансувати владні повноваження між різними державними органами, виключити зосередження повноважень або більшої їх частини у віданні єдиного органу або посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Саме такий принцип є основою для побудови законодавчої влади у більшості країн світу.

Актуальність проблеми дослідження законодавчої влади пов’язана з необхідністю наукового обґрунтування та визначення її місця в системі розподілу влади. Інтерес викликає і дослідження функцій законодавчої влади, адже на сьогодні ця проблема залишається недостатньо опрацьованою, що зумовлено, зокрема, тими постійними змінами у механізмі реалізації основних функцій, які спостерігаються в різних країнах світу, розширенням або звуженням повноважень органів законодавчої влади. Це значною мірою перешкоджає проникненню в справжню політико-правову природу законодавчої влади, а отже, виробленню прагматичних підходів щодо перспективи розвитку.

Вважаємо за доцільне зупинитися і на розгляді проблеми здійснення законодавчої влади в сучасній Україні, адже тут відбуваються досить складні та неоднозначні процеси політико-правової трансформації. З одного боку, в умовах проведення конституційної і політичної реформ можна спостерігати тенденції підвищення соціальної ролі парламенту України, наділення його більшим колом повноважень в установчій та контрольній сферах. З іншого боку, можна спостерігати ознаки парламентської кризи, яка має свій прояв в існуванні політичних конфліктів у Верховній Раді України.

Дане питання потребує більш глибокого й детального розгляду. Зважаючи на це, тема роботи – «Законодавча влада та її функції».

Мета дослідження полягає у визначенні сутності та особливостей законодавчої влади, аналізі її основних функції.

Для досягнення мети перед автором роботи поставлені наступні завдання:

- розглянути суть поняття  законодавчої влади;

- проаналізувати основні  риси головного законодавчого  органу влади – парламенту, його  склад та структуру;

- охарактеризувати непарламентські форми здійснення законодавчої влади;

- проаналізувати законодавчу  функцію парламенту, як головну  в його діяльності;

- дати характеристику  інших функцій законодавчої влади;

• визначити основні риси процесу становлення та розвитку парламентаризму в Україні;
• дослідити сутність парламенту України і його місце в системі державного управління.

Обрана тема потребує звернення до теоретичних проблем функцій держави та державних органів; проблем становлення і розвитку парламентаризму, які завжди привертали увагу вчених. І тому в процесі роботи автор спирався на ті ідеї, положення та висновки, які містяться в працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-конституціоналістів, дослідників загальної теорії держави і права, історії політико-правових вчень тощо. Різні аспекти теорії функцій держави та державних органів порушували у наукових працях вчені та дослідники загальної теорії держави і права: С.С. Алексєєв, М.В. Баглай, Т.І. Байтін, І.Л. Бачило, А.Б. Венгеров, А.І. Денисов, Л.І. Каск, В.В. Копейчіков, А.І. Лук’янов, М.Н. Марченко, А.А. Мішин, В.Ф. Погорілко, І.С. Самощенко, Ю.О. Тихомиров, Б.Н. Топорнін, В.Є. Чиркін та інші.

Особлива увага приділялася науковим працям вчених, які досліджували питання теорії парламентаризму. Це такі вчені, як: А.С. Автономов, О.М. Бандурка, С.Б. Гавриш, В.Н. Денисов, В.С. Журавський, П. Кислий, О.Л. Копиленко, С.В. Масленнікова, В.А. Максимов, А.Х. Махненко, В.В. Медведчук, О.М. Мироненко, О.Г. Мурашин, Г.В. Нечепуренко, В.Ф. Опришко, В.Ф. Погорілко, М.І. Ставнійчук, В.М. Шаповал, Ю.М. Шемшученко та ін. Функціональна характеристика парламенту знайшла відображення у роботах В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики, О.О. Майданник, Х.В. Приходько.

Поряд з науковими джерелами в основу курсової роботи покладений нормативний матеріал, що містить сукупність нормативно-правових актів України. У наш час в періодичній пресі також з’являється багато публікацій щодо функцій законодавчої влади, визначення місця Верховної Ради України в системі державної влади.

Об’єктом дослідження є сутність та особливості законодавчої влади. Предметом дослідження є функції парламенту; визначення їх ознак та поняття, повноважень парламенту у сфері реалізації своїх  функцій.

Для досягнення поставленої мети використано різні засоби, зокрема, конкретно-історичний підхід, принцип системності, зіставлення; на різних етапах дослідження використано описовий, структурний методи аналізу. Для характеристики предмета дослідження використані методи системного аналізу, а також порівняльного, які і є основними, так як дозволяють представити предмет дослідження як цілісну систему.

Структура роботи визначається змістом наукової проблеми і складається із вступу, трьох розділів, які поділяються на 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (25 найменувань). Загальний обсяг роботи – 32 сторінки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА ЯК НАЙВИЩА ГІЛКА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

 

1. Поняття законодавчої влади

Зміст категорії «законодавство» різні вчені визначають неоднозначно. Існують прихильники вузького розуміння законодавства виключно як сукупності діючих у державі законів, тобто актів вищої юридичної сили.

У широкому розумінні законодавча влада – це:

1) повноваження видавати загальнообов’язкові нормативно-правові акти, що належить народу або делеговане народом своїм представникам у парламенті;

2) носій народного суверенітету, вираз волі народу інтересів;

3) система органів держави, що мають право приймати закони1.

Конституційний Суд України поняття «законодавство» розтлумачив як закони, укази Президента України і постанови уряду. Але більшість учених схиляються до розуміння законодавства як сукупності всіх чинників нормативно-правових актів. Це форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб її організації та поєднання в конкретні статті, нормативно-правові акти, розпорядження, інститути та галузі законодавства2.

Система законодавства – це сукупність законодавчих актів, розташованих у певному ієрархічному порядку. На вершині законодавчої піраміди знаходиться конституція та конституційні закони, яким повинні відповідати всі нормативно-правові акти держави. Ступенем нижче в ієрархії законів знаходяться звичайні (поточні) закони. У систему законодавства держави можуть включатися також акти кабінету міністрів і міжнародні договори, ратифіковані парламентом.

Окрім такої ієрархічної, вертикальної будови, система законодавства поділяється також за галузевою ознакою (за предметом правового регулювання, по горизонталі) на конституційне, адміністративне, цивільне, цивільно-процесуальне, сімейне, трудове, кримінальне, кримінально-процесуальне законодавство.

Система законодавства пов’язана з системою права. Ці системи постають як два аспекти права. Вони співвідносяться між собою як форма і зміст. Відмінність системи права та системи законодавства полягає в наступному:

1. первинним елементом системи права є норма, а   первинним елементом

системи законодавства – стаття (пункт) нормативно-правового акту;

2. система права складається об’єктивно (стихійно) відповідно до існуючих

суспільних відносин, а система законодавства формується за волею законодавця;

3. система права має тільки горизонтальну (галузеву) будову права, а система

законодавства – ще й вертикальну (ієрархічну);

4. система права відображає внутрішню будову права, а система законодавства

 – зовнішню форму права;

5. система права і система законодавства розрізняються за об’ємом. Система

права включає, крім законів, інші джерела права (правові звичаї, юридичні прецеденти, нормативні договори), загальні принципи права. З іншого боку, в систему законодавства включаються положення, що не є правовими (преамбула Конституції України має програмно-політичний, а не правовий сенс)3.

За визначенням Чиркіна В.Є., законодавча влада – це право і можливість видавати загальноприйняті нормативні акти державного значення, які мають найбільш загальний характер, тобто встановлюють правила, що визначають основи суспільно значущої поведінки і діяльність фізичних та юридичних осіб, громадян, посадових осіб, органів і установ держави, суспільних об’єднань. Законодавча влада розглядається як вираження волі всього народу. Тому закони мають вищу юридичну силу і пріоритет перед актами виконавчої влади: акти президентів, урядів, рішення судів не можуть суперечити закону. Лише органи конституційного контролю можуть припинити дію закону (хоча й не відмінити його), у випадку, якщо вони визнають, що закон суперечить конституції4.

Акти, які мають силу закону (декрет-закони та ін.) видають президенти (іноді – тільки лише після схвалення проекту урядом, іноді – лише в надзвичайних обставинах), воєнні (революційні) ради після переворотів. Акти делегованого законодавства видаються урядом (міністрами в країнах англосаксонського права). Але в більшості країн закони видає лише парламент.

У сучасній державі законодавча влада носить представницький характер. На основі виборів народ передає владу своїм представникам, уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому сенсі можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади, їхній пріоритет та верховенство: законодавча влада є першою серед рівних5.

Верховенство не означає і не має означати єдиновладності законодавчих органів. Є сутнісні та політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають з її делегованості (тільки народ володіє всією повнотою державної влади), визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов’язані з тим,  що будь-який закон має відповідати політичним та юридичним реаліям, а також конституції, інакше органи конституційного нагляду можуть визнати його недійсним6.