Легітимність державної влади у сучасній Україні

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕГІТИМНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

 

 

Курсова робота

студентки 3 курсу, д/в

спеціальності «Політологія»

Пидоненко Д.М.

 

 

 

Науковий керівник

к. істор. н., доц. Мінєнкова Н.Е.

 

 

 

Донецьк - 2012

З М І С Т

 

ВСТУП..........................................................................................................................3

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ ЛЕГІТИМНОСТІ..........................................................................................................6

1.1. Дослідження проблеми легітимності у зарубіжній та вітчизняній науці

1.2. Сутність, ознаки та функції легітимності

1.3. Довіра - базовий елемент легітимності

 

РОЗДІЛ 2

ПРОБЛЕМА ЛЕГІТИМНОСТІ  ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ.....................23

2.1. Довіра/недовіра, як соціально-психологічна риса українського соціуму

2.2. Рівень довіри до державної влади в Україні за часів незалежності

 

ВИСНОВКИ................................................................................................................36

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ........................................41

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність обраної теми полягає в тому, що легітимність є важливим феноменом для будь-якої держави. Адже, без легітимно обраної влади в країні не буде стабільності і спокою.

Проблема довіри до останнього часу не належала до актуальних напрямків наукового пошуку, а мала скоріше міждисциплінарний характер. У ряді теоретичних концепцій поняття довіри  використовувалось як синонім інших явищ - лідерства, авторитету, віри тощо. Разом з тим в останній час з'явилась значна кількість робіт, у яких здійснені спроби пояснити його як психічний стан, як умову соціально-психологічних відносин, як цілісне соціально-психологічне явище у життєдіяльності людей тощо.

Звертання науково-дослідницького інтересу до даного феномену, по-перше, певною мірою обумовлено тими змінами, які відбуваються у сучасному світі. Процес радикальних соціальних перетворень змінювався від соціальної нестабільності, руйнування встановлених норм та стереотипів, кризи системи цінностей, втрати почуття особистої цілісності, ідентичності, виникнення кризи довіри до трансформаційного переходу до процесів модернізації та глобалізації.

Феномен довіри «увійшов» у предметне поле багатьох соціогуманітарних наук з середини 1990-х років скоріше як теоретична та гіпотетична проблема, а наприкінці того ж десятиріччя вже сформувалися наукові напрямки дослідження у економіці та політології, соціології та психології.

Серед дослідників легітимності політичної влади та інших проблем політичної науки з нею пов'язаних, слід назвати як визнаних класиків політичної думки: М. Вебера [40], Ж.-Л. Шабо [50], Д. Істона [40], М. Догана [13], П. Бурдье [4] так і сучасних українських дослідників, які в своїх роботах присвятили даній проблемі значну увагу: Є. Бистрицького [3], О. Висоцького [6],  О. Кокорську [18], Є. Головаха [9] тощо.

Треба зазначити різновекторність та багатоаспектність дослідження проблеми легітимності політичної влади як в зарубіжній, так і у вітчизняній політичній думці. Дослідники легітимності влади розглядають різні аспекти даної проблеми, від визначення легітимності до практики застосування легітимаційних технологій в конкретних суспільно - політичних умовах.

Не зважаючи на значний науковий доробок дана проблема  потребує подальшого вивчення.

Мета дослідження - виявити основні характеристики легітимності державної влади в Україні та довести специфіку довіри, як соціально - психологічної риси українського соціуму.

Об'єкт дослідження -  легітимність державної влади.

Предмет дослідження - легітимність державної влади у сучасній Україні.

Для дослідження поставленої мети  автор вирішив низку задач:

-   дослідити проблеми легітимності у зарубіжній та вітчизняній науці;

-   визначити сутність, ознаки та функції легітимності;

-   розглянути довіру, як базовий елемент легітимності;

- довести, що довіра є соціально - психологічною рисою українського соціуму;

-  проаналізувати рівень довіри до державної влади в Україні за часів незалежності.

З'ясування мети і означення задач дослідження зумовили наступні методи наукового пошуку:

- емпіричний метод, за допомогою якого автор отримав первинну інформацію про проблему легітимності;

-   історичний метод - вивчення легітимності у часовій послідовності;

- соціологічний метод - визначення рівня довіри громадян до державної влади.

Досягнення поставлених мети і завдань стало можливим лише при залученні наступного джерела - емпіричні дані - дослідження рівня довіри Інститутом соціології НАН України [2] .

Отримані автором результати можуть стати корисними при підготовці наукової статті, тез доповіді на науково-практичній конференції.

Апробація отриманих результатів відбулась в ході виступу автора на науковій конференції "Дні науки філософського факультету - 2012" з темою доповіді: "Криза легітимності державної влади в Україні".

Визначення мети і завдання, обрання методів дослідження, певна джерельна база, все це обумовлює структуру роботи. Загальний обсяг якої складає 40 сторінок, 2 розділи (5 підрозділів) та 52 джерела.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ ЛЕГІТИМНОСТІ

 

1.1. Дослідження проблеми легітимності у зарубіжній та вітчизняній науці

В “Енциклопедичному словнику” Брокгауза та Ефрона довіра трактується як психічний стан, завдяки якому ми покладаємося на будь-яку думку, що здається нам авторитетною, і тому відмовляємося від самостійного дослідження питання, яке може бути нами досліджене. Таким чином, довіра відрізняється як від віри, так і від впевненості. Віра перебільшує силу зовнішніх фактичних і формально-логічних доказів. А довіра стосується питань, що перебувають у компетенції людського пізнання; довіряється той, хто не хоче або не може вирішити чи зробити що-небудь самостійно, покладаючись або на загальноприйняту думку, або на авторитетну особу. Впевненість - це свідомість власної сили, вона полягає у довірі до істинності свого знання або правоти своєї справи; довіра, навпаки, бере початок з усвідомленості слабкості, невпевненості у собі, визнання авторитету [51, с.60].

За концепцією німецького соціолога М. Вебера, яка вважається класичною в політології, виділяється три можливих типи легітимності залежно від ії джерел:

- традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок;

- харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. У харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Вона базується на емоційному заряді, на безоглядній довірі вождю;

- легальна (раціональна) легітимність має своїм джерелом встановлені норми, закони, правила. У країнах з демократичними принципами управління це основний тип легітимності. Основою цього типу легітимації виступають правові норми, сталі традиції формування та діяльності органів влади, які є обов'язковими і для суспільства, і для владних інституцій [40, с.187].

Певним різновидом даного типу легітимації влади виступає раціональна легітимність, яка базується на раціонально-бюрократичному типі управління і будується на компетентності, наявності спеціальної освіти, здійсненні управлінської діяльності за встановленими правилами.

Окрім класичної веберівської типології легітимності влади існують і ряд інших, які більш детально розглядають певні особливості та специфіку легітимації політичної влади у різні періоди та у різних суспільствах.

Так, відомий американський політолог Д. Істон виділяє кілька наступних типів легітимації влади:

- ідеологічна легітимність, основою якої є переконаність суспільства та окремих його представників у правильності тих ідеологічних цінностей, які проголошуються владою;

- структурна легітимність, що ґрунтується на визнанні та довірі суспільства до владних структур і правових норм, характерних для відповідного політичного режиму;

- персональна легітимність, заснована на впевненості суспільства у компетентності лідера, та його здатності належним чином використовувати владу[40, с.189].

Теорія Д. Істона має багато спільних рис з концепцією М. Вебера, оскільки за основу взято схожі, а іноді й тотожні класифікаційні ознаки.

Французький політолог Ж.-Л. Шабо подає власне бачення даної проблеми, виділяючи наступні типи легітимності влади:

- демократичну (через свідоме волевиявлення суспільства);

- технократичну (здатність ефективно володарювати);

- онтологічну (заснована на принципах суспільного буття) [50, с.54].

Італійський соціолог та історик Р. Ферреро виділяє два типи легітимності: монархічну та демократичну [44].

Англійський політолог Д. Хелд, спираючись на веберівську концепцію легітимації, запропонував власну модель легітимності політичної влади, виходячи з умов в рамках яких відповідна легітимація відбувається. Його модель включає наступні типи:

- легітимацію під загрозою насильства;

- традиційну легітимність;

- легітимність в наслідок апатії суспільства до політики;

- прагматичну легітимацію (виходячи з вигоди суспільства);

- інструментальну легітимацію (виходячи з інструменту реалізації якоїсь важливої мети);

- нормативну легітимність;

- ідеальну нормативну легітимність.

На думку Д. Хелда, демократичним принципам легітимності відповідають лише нормативна та ідеальна нормативна легітимність. Інші типи легітимності використовуються ситуативно, здебільшого у перехідних суспільствах та у періоди значних суспільно-політичних змін [40, с.188].

Проблема легітимності влади та політичних режимів знайшла своє місце у дослідженнях французького політолога та соціолога  М. Догана. Аналізуючи стан легітимності сучасних політичних режимів країн світу, він приходить до висновку, що класична веберівська типологія легітимності не повною мірою відображає сучасні політичні процеси, і не може бути використана для  аналізу сучасного стану проблеми, а здебільшого, може слугувати лише інструментом історичних, а не політичних досліджень. М. Доган вважає, що у веберівській типології легітимності зберігається лише її традиційний бюрократичний тип, який виступає своєрідним сплавом різновидів.

Серед таких різновидів М. Доган виділяє:

- розвинуті плюралістичні демократії, які визначаються більшістю громадян як легітимні;

- авторитарно-бюрократичні режими, де громадянські права дотримуються лише частково. Існує велика різноманітність подібних режимів, відповідно до рівня підтримки їх серед населення;

- диктаторські режими, які не визначаються, зазвичай, більшістю населення держави. Відсутність спротиву та оскарження його законності, на думку М. Догана, не може бути доказом легітимності подібних режимів;

- країни, де громадяни байдужі до питання легітимності політичної влади, а тиранія сприймається як неминуча даність, яку неможливо і  непотрібно змінювати.

Аналізуючи існуючі політичні режими сьогодення, М. Доган доходить висновку, що більшість з них позбавлені легітимності і не можуть бути включені до веберівської типології. Більше того, сама типологія є. певною мірою, анархізмом і не може використовуватися для дослідження політичних режимів та процесів сучасності [12, с.195].

Значну увагу до теми довіри стосовно політичного життя суспільства приділяв французький соціолог та філософ П. Бурдьє. “Політичний капітал, - пише він, - є формою символічного капіталу, кредитом, що ґрунтується на вірі та визнанні,… об'єктивна влада… є результатом суб'єктивних актів визнання і, як кредит довіри і кредитоспроможності, існує лише у вигляді уявлення та завдяки йому…”. Символічна влада є кредитом, який надає їй той, хто їй підкоряється, кредитом тому, кому він підкоряється, “вкладаючи в нього свою довіру”. “Політичний діяч здобуває свою політичну силу в тій довірі, яку група тих, хто довіряє вкладає в нього” [4, с.254].

У сучасній політичній думці існують різноманітні погляди та уявлення про типи легітимності та методи забезпечення легітимності політичної влади. Наприклад, довіра характеризується, як психічний стан, зумовлений упевненістю в позитивності того, з ким або з чим вона пов'язана. 

Англійський соціолог Е. Гідденс визначає довіру як віру в надійність людини або системи, розрізняючи тим самим довіру до людей і довіру до “абстрактних систем”. Довіра між людьми “ґрунтується на взаємній відповідальності та співучасті: впевненість у чесності іншого є основним джерелом почуття чесності й тотожності самого себе. Довіра до абстрактних систем забезпечує надійність повсякденного життя, але за своєю суттю не може замінити взаємності та інтимності, які дають особистісні ставлення довіри”. Він вказує, що разом із розвитком абстрактних систем “довіра до без особистісних принципів… та до анонімних інших (інших людей) стає необхідною для соціального існування” [14, с.65].