Легітимність державної влади у сучасній Україні

Найбільш динамічно за роки незалежності змінювався рівень довіри громадян до Президента країни. Піковими значеннями в цих дослідженнях, які були проведені після чергових виборів Президента у 1995, 2000, 2005, 2010 роках, був рівень довіри до новообраного чи переобраного на другий термін Президента України. Цей рівень довіри до Президента перевищував довіру до всіх інших державних та політичних інститутів. На підставі цього можна говорити, що після виборів Президент отримує кредит довіри громадян, який не зовсім виправдовує у своїй подальшій діяльності. А тому в між виборчій період частка громадян, яка довіряє Президентові, більш чи менш стрімко знижується, але тільки у 2005 р. після «помаранчевої революції», частка громадян, які довіряють Президентові України, становила більшість. Після виборів 1994, 1999 та 2010 рр.  рівень довіри хоча й зростав, але значно менше, ніж у 2005 році [42, с.36].

Так у 2005 році довіра президентові В. Ющенко складала 49,2%, у той час як не довіряло 19,7%. У 2006 році довіра до президента складала 29,5%, в той час не довіряло 41%. Вже у 2010 році довіряло президентові В. Януковичу 30,8%, не довіряло 32,9%. Як свідчать дані соціологічного дослідження Центру Разумкова в квітні 2011 р. повністю підтримало роботу Президента тільки 11,3% громадян, частково схвалило 35,5%,  і виступило проти 47,6% громадян [42, с.36].

Довіра громадян до Кабінету Міністрів України виявилася досить залежною від коливань довіри до Президента країни. При цьому виявилося, що ця залежність була характерною не тільки для періоду президенсько-парламентської форми правління в Україні (1995-2006 рр.),  коли Уряд і де-юре, і де-факто формувався Президентом країни, а й після конституційної реформи 2005-2006 рр., коли юридично він формувався парламентом. Але найвищий для певних періодів, значень рівень довіри до Уряду, за даними моніторингу ІС НАНУ досягав у 1995 р. (16% довіри), у 2000 р. (14% довіри), у 2005 р. (37% довіри), у 2010 р. (20% довіри), тобто після президентських виборів, а не парламентських. І був нижчим за рівень довіри до Президента країни. Звичайно, і у 1995 р. (уряд Є. Марчука), і у 2000 р. (уряд В. Ющенка), і у 2005 р. (уряд Ю. Тимошенко), і у 2010 р. (уряд М. Азарова) в Україні після президентських виборів відбулась зміна і складу Кабінету Міністрів. Однак зміна урядів в Україні за період 1994-2010 рр. відбувалась значно частіше, ніж зазначено, але ті зміни не приводили до суттєвого зростання рівня довіри до них, а тому є підстави вважати, що тенденції змін рівня довіри громадян країни до урядів значною мірою зумовлені змінами довіри до президентів країни [42, с.36].

Складнішою є динаміка рівня довіри громадян до Верховної Ради за роки незалежності. До 2005 р. рівень довіри до Верховної Ради України залишався стабільно низьким ( за даними ІС НАНУ, на рівні 7-10% тих, хто довіряє). І це, не зважаючи на той факт, що Верховна Рада України тричі переобиралася - у 1994, 1998, 2002 рр., змінювалися президенти і уряди, але довіра суттєво не зростала. Тільки у 2005 р. після «помаранчевої революції» був сплеск зростання довіри до парламенту, але він був меншим, ніж до президента та Уряду й не супроводжувався зміною персонального складу Верховної Ради навіть після її переобрання у 2005 р. був зумовлений тим, що її повноваження були обмежені. За результатами виборів вона не формувала Уряд до 2006 р., а отже, не могла суттєво впливати на рішення виконавчої влади. Після 2006 р. довіра до Верховної Ради дещо підвищилась, але все одно залишається нижчою за довіру до Президента та Уряду [42, с.37].

Отже, довіра до державних та політичних інститутів включає передусім очікування громадян щодо рішень та дій цих інститутів у майбутньому, а не тільки у минулому.

У цьому зв'язку відмітимо, що недовіра до політичних інститутів влади не обов'язково спричиняє за собою негайні політичні акції - масові акції протестів, безлади, заколоти. Насправді політичні наслідки падіння довіра до влади далеко не однозначні. Саме по собі падіння довіри ще не народжує політичну активність. Навпаки воно може визивати відчуження від політики, викликати соціальне розчарування, безвихідь, апатію тощо. Однак, українське суспільство характеризується цими двома аспектами, поряд з відчуженням від політики та безвихіддю, зростають політичні акції протесту.

Отже, українське суспільство характеризується у першу чергу недовірливим ставленням не лише до державних органів влади, але й до найближчого оточення і певною мірою до себе самого. Феномен недовіри є ментальною рисою українського соціуму і обумовлений історичними умовами розвитку нашого суспільства. Недовіра людей породжує системну кризу легітимності, котра притаманна нашій країні. 

 

 

 

ВИСНОВКИ 

 

Таким чином, роблячи загальні висновки можна почати з того, що дослідженнями проблеми легітимності у різні часи займалися як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники. Легітимність трактували, як феномен довіри до владних інститутів. Проблему легітимності пов'язували з політичними режимами, з психологічними ознаками людини, так довіру характеризували, як соціально - психологічний феномен.

Виходячи з трактовок поняття легітимності, основних її типологій та функцій, легітимність можна визначити, як визнання народом і політичними силами правомірності, законності політичної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також способів її обрання.

Основними ознаками легітимності державної влади є:

- зростання долі тих, хто підкоряється владі, діє відповідно до політичних норм, але не з боязні бути покараним, а через переконання, що сформувалися у них, що це розумно, правильно, або тому, що вони звикли так діяти;

-  скорочення репресивного апарату, що забезпечує примус громадян до виконання законів, до виконання рішень влади;

- домінування у масовій свідомості уявлень про природність, необхідність і доцільність політичного порядку, що склався.

Одним з головних елементів у структурі легітимності виступає довіра. Влада стає легітимною тоді, коли легальні правила влади мають виправдання в термінах віри або переконання, які розглядають всі члени суспільства. Ці переконання громадян в законності і виправданості дій влади і визначають її легітимність. Довіра і переконаність, що вони згодні на її існування, що вони визначатимуть її вимоги до себе як законні і легітимні. Довіра може мати різні психологічні форми прояву. Вона може бути виражена у вигляді почуття обов'язку, відданості або прихильності по відношенню до політичної системи в цілому або її окремому об'єкту, у вигляді переконань, або ціннісних орієнтацій. Але довіра не зводиться тільки до позитивного спектру емоцій, почуттів, переконань. Вона включає і негативний спектр, який знаходить свій прояв в почуттях антипатії, відчуження, недовіри до влади, в негативних оцінках результатів її діяльності тощо.

В Україні за період незалежності можна говорити про поглиблення процесу взаємної недовіри. За останні 20 років рівень довіри до органів державної влади майже завжди був низьким. На що впливали здебільшого суб'єктивні фактори, у випадку з другим президентом Л. Кучмою, якого звинувачували у вбивстві журналіста Г. Гонгадзе, у невиконанні передвиборчих обіцянок. У випадку з президентом В. Ющенко, зволікання у створенні обіцяної коаліції, тощо. Щодо нинішнього президента В. Януковича, тут також присутній суб'єктивній фактор - невиконання передвиборчих обіцянок, «діло Тимошенко», тиск з боку ЕС, що підриває правильність дій президента і цим підриває довіру громадян до нього. Однак, слід зауважити, що вплив об'єктивних факторів також присутній. Звідси випливає необхідність визначення чинників недовіри в українському суспільстві. Слід виділити об'єктивні та суб'єктивні чинники.

До об'єктивних відносяться:

- погіршення економічної ситуації;

- значні відмінності у ціннісно-світоглядній, культурно-мовній, конфесіональній, міжетнічній та регіональній сферах;

- зростання соціальної конфронтаці;

- низька інституціональна спроможність громадян впливати на політичний процес.

До суб'єктивних:

- народні обранці не виконують своїх передвиборчих обіцянок;

- у громадській думці продовжує панувати стереотип про відчуження влади від суспільства;

- скептицизм та незадоволеність населення діяльністю як державних органів влади, так і політичних партій;

- постійні конфлікти між представниками політичних еліт.

Довіра або недовіра є ментальною рисою українського суспільства. З проголошенням незалежності українське суспільство мало високий рівень довіри лише у 2005 році після «помаранчевої революції». І цей кредит довіри був наданий владі лише тому, що люди були раді будь-яким змінам. Особливістю українського суспільства є те, що люди голосують  не за когось, а проти когось. Так у 2004 році голосували не за В. Ющенко, а проти  В. Януковича.

Починаючи з 1990-х років рівень довіри завжди був низьким, а сплеск відбувся, як вже зазначалося вище у 2005 році. Потім довіра до державної влади знову знизилась.

Найбільш динамічно змінювалась довіра до Президента, це пов'язано з тим, що перед кожними виборами влада підіймає соціально важливі питання, такі як: підвищення заробітної плати, соціальної допомоги, пенсії, вирішення проблем з житлом, покращення умов праці, вирішення мовного питання. Всі ці обіцянки «підкупають» населення, котре віддає свої голоси за того чи іншого кандидата. Коли ж народ розуміє, що дані обіцянки не виконуються довіра до влади різко падає. Тому кожні п'ять років, перед виборами Президента, він отримує кредит довіри від населення, котрий в подальшому не зможе виправдати.

Специфікою українського суспільства є те, що рівень довіри до Кабінету Міністрів залежить від рівня довіри до Президента. Це обумовлено тим, що після виборів президента відбувається зміна Кабінету Міністрів, кожний президент приходить зі своєю командою і тому рівень довіри до Президента пов'язаний з рівнем довіри до Кабміну.

Феномен недовіри проявляється у певному ізоляціонізмі українського суспільства. Люди обмежені у своїх зв'язках лише колом найближчого оточення, падає політична активність населення. Народ недовіряє не лише державним інститутам, але й своїм співгромадянам.  Процес поглиблення взаємної недовіри в українському суспільстві призвів до системної кризи легітимності. Головними причинами якої, окрім падіння рівня довіри, виступають:

- протиріччя між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві, і егоїстичними інтересами правлячої еліти;

- протиріччя між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, натиском на засоби масової інформації;

- відсутність в політичній системі механізму по захисту інтересів народних мас;

- наростання бюрократизації і корумпованості;

- втрата правлячою елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення усередині неї соціальних протиріч, зіткнення різних гілок влади.

Системний характер кризи легітимності проявляється у двох аспектах:

- низький рівень довіри громадян  до базових інститутів політичної системи, які мають первинне джерело легітимності - Президент, Верховна Рада, політичні партії;

- зростання протестних настроїв громадян, що виявляється в їхній дедалі більшій готовності брати участь у неінституціалізованих масових протестних акціях, метою яких є опар політиці органів державної влади.

Саме зростання протестних настроїв є негативним наслідком падіння рівня довіри, що призвело в Україні до нестабільності політичної системи. Тільки за 2010 - 2011 роки приблизно на 20% виросли протестні настрої населення. Котрі вилились у податкові майдани, протести чорнобильців, вчителів, протести проти арешту Юлії Тимошенко, проти підвищення пенсійного віку тощо. Всі ці акції підривають авторитет обраної цим же народом влади.

Проблема легітимності полягає в тому, що сама влада, котрій довіра населення потрібна більш за все, не звертає  належної уваги на дану проблему.

Для того, щоб українська державна влада підвищила рівень довіри  до себе, хоча б на декілька відсотків, необхідний час. Негайно це зробити не можливо. Влада повинна виправдати довіру населення, довести, що всі обіцянки будуть виконані. Довести, що прийшовши до влади українська еліта буде вирішувати нагальні  проблеми населення та задовольняти першочергові  інтереси громадян. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Ачкасов В.А. Легитимация власти в постсоциалистическом российском обществе. - М., 1996. - 410с.

2. Бекешкіна І. Довіра та оцінка діяльності як показник політичного успіху / Ін-т соціології НАН України. - К. - 2000. - С.141-151.

3.  Бистрицький Є. Проблема легітимації // Політична думка. - 1996. - №2. - С. 318 - 320.

4.  Бурдье П. Формы капитала / Пер. с англ. М.С. Добряковой // Западная экономическая социология: хрестоматия современной классики. - М.: РОССПЭН, 2004. - 680с.

5. Вершинен  С.Е. Социальное недоверие: парадигмы анализа, источники, функции  [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ifp.uran.ru/files /publ/eshegodnik/2007/4.pdf

6. Висоцький О. Сутність легітимації політики // Політичний менеджмент. - 2004. - № 4 (7). - С.24-34.

7. Волков Ю.Г. Легитимность политической власти  - М.: Наука, 1996. - 300с.

8. Ворожбит С. Соціально-психологічні функції довіри  [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m =6&n=62&c=1370

9. Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні. - К.: Велес, 1997. - 156с.

10. Дегтярев А.А. Политическая власть как регулятивный механизм социального общения // Политические исследования. - 1996. - № 3. - С.41-60. 11. Джонсон Д. Екзистенціальні аспекти довіри // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2009. - № 1. - C. 1-98.

12. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология / Пер. с англ. - М.: Социально-политический журнал, 1994. - 272с.     13. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социологические исследования. - 1994. - № 6. - C. 45-60.

14. Заболотная Г.М. Феномен доверия и его социальные функции // Вестник РУДН. Серия Социология. - 2003. - С. 63-73.

15. Завершинский К.Ф. Легитимность: генезис, становление и развитие концепта // Полис. - 2001. - № 2. - С.113-131.

16. Завершинский К.Ф. Доверие в политическом пространстве: истоки специфики европейских и российских контекстов // Принципы и практика политических исследований: Сборник материалов конференций и мероприятий, проведенных РАПЕ в 2001 году - М.: «Российская политическая энциклопедия», 2002, - С. 39-55.

17. Князева Е.В. Отражение феномена доверия/недоверия в обыденном сознании  [Електронний ресурс]. - Режим доступу:  http://dspace.onu.edu.ua: 8080/bitstream

18. Кокорська О.І. Легітимність влади та довіра в суспільстві, що трансформується: теоретико-методологічні проблеми // Наукові записки. - Том 31. Політичні науки / Національний університет «Києво-Могилянська академія». - К.: КМ Академія, 2004. - С. 37-42.