Легітимність державної влади у сучасній Україні

Е. Гідденс розмежовує також у сучасних суспільствах “системи з низьким і високим рівнем довіри”. Системи з низьким рівнем довіри - це системи виробництва з максимальним рівнем відсторонення людини, де виробничі завдання визначаються управителями й виконуються машинами. Робітник у таких системах практично не має свободи дій та перебуває під пильною увагою управителів. Системи з високим рівнем довіри надають більше свободи, у т. ч. й частково стосовно змісту праці. Але промислова демократія слабко підтримується роботодавцями, хоча й сприяє істотному поліпшенню психологічної атмосфери на підприємствах. У таких організаціях спостерігається “високий моральний рівень і висока продуктивність праці [14, с.66]. 

Американський політолог Ф. Фукуяма довіру (trust) визначає як  “очікування, яке виникає у певному співтоваристві і полягає в тому, що інші його члени будуть демонструвати правильну, чесну поведінку, яка відповідає духу співпраці та ґрунтується на загальноприйнятих нормах цього співтовариства”. Ці очікування можуть бути зумовлені різними факторами: цінностями, що сповідуються, нормами повсякденного життя, кодексами професійної поведінки тощо. Наявність такої довіри сприяє формуванню морального співтовариства, а сама довіра перетворюється на його моральний капітал - генералізовану довіру. Такий моральний капітал, на думку                   Ф. Фукуями, неоднаково поширений у різних країнах: в Японії та Німеччині його рівень високий, у США - дещо нижчий, а в деяких країнах ще нижчий. Його рівень також неоднаковий у різних регіонах і соціальних верствах населення однієї країни. На думку Ф. Фукуями, довіра виникає тоді, коли суспільство об'єднане таким набором моральних цінностей, завдяки яким у ньому виявляються “очікування правильної та чесної поведінки”. У певному сенсі істотним є навіть не сам зміст цінностей, а те, що вони виступають основою об'єднання цієї групи людей. Феномен довіри формується як результат довготривалого розвитку суспільства, його рівень є основою стабільності соціальної системи. У суспільствах із низьким рівнем довіри дуже складно здійснити позитивні зміни на всіх рівнях [47, с.456].

Американський економіст і соціолог А. Селігмен робить висновок, що в сучасну епоху довіра виникає як специфічна форма генералізованого обміну, як складова системи безумовних понять, котра притаманна суспільству, що регулює не тільки сферу неформальних і приватних взаємодій, але і більш формальні, публічні та інституалізовані сфери, такі як державний устрій та економіку. Автор дає таке визначення довіри: “Довіра - це функція діяльності соціальних акторів, що реалізується поза сферою системних рольових очікувань” [14, с.70]. І далі: “Соціальний актор - людина, що проводить соціальну діяльність” [14, с.70].   

Професор Краківського університету П. Штомпка в доповіді “Довіра, недовіра та парадокс демократії” пропонує тривимірну модель довіри: “відображена надійність” - виявляється в міжособистісних стосунках; “основна довірливість” - розглядається як властивість особистості; культурно вироблена довіра - як важливий потенціал суспільства, як одна з умов його розвитку. “Щоб стимулювати виникнення сильної культури довіри, треба задовольнити дві умови:

- демократичні принципи потрібно застосовувати послідовно, незмінно й повсюди;

  - важелі контролю, які ці принципи мають на увазі, потрібно застосовувати помірно і як надзвичайну міру. Організована недовіра має перебувати нібито в тіні, як захист для спонтанної довіри” [46, с.12].

Для підриву довіри, вважає П. Штомпка, й поширення культури недовіри ніщо не є таким загрозливим, як порушення демократичних принципів. В умовах демократії виникає так звана мега-довіра, яка забезпечує решту видів довіри. У разі порушення мега та інших видів довіри люди почуваються ошуканими, що негайно позначається на всіх відносинах, і культура довіри неминуче порушується. Невдача демократії більш руйнівна для культури довіри, ніж режим повної самовлади. В останньому випадку люди знають, чого очікувати, у них немає ілюзій, тоді як у першому випадку їх надії й очікування не виправдовуються, що може призвести до ще більшого розчарування [46, с.13].

Серед вітчизняних дослідників проблем легітимності слід виділити          Є. Бистрицького, котрий наголошував, що будь-яка політична організація суспільства потребує легітимності, тобто у вільному і максимальному визнанні себе на основі вже визнаних співтовариством цінностей і форм колективного гуртожитку. Але легітимація як процес, у свою чергу, вимагає певних умов, головне з яких - умова публічності, обнародування. Легітимація - це розгорнутий в часі політичний дискурс, процес поширення, обговорення, обдумування, нарешті, докази колективної правильності і прийнятності соціально-правових норм, по перевазі стихійно встановлюваних новими політиками. Є. Бистрицький досліджував проблеми легітимності в контексті посткомунізму і наголошував, що в умовах посткомунізму легітимація є проблемою в декількох найважливіших сенсах:

  -  йдеться про історичне повернення до практики легітимації після майже столітнього панування нелегітимної - самолегитимной - влада;

- про штучну імплантацію (за допомогою цілеспрямованої пропаганди, спланованої ідеологічної активності) тієї системи цінностей, яка повинна складатися природно-історичний (у культурі, традиціях, мові, звичаях і тому подібне) і яка створює легітимаційну основу і легітимаційний потенціал нової політичної системи;

- посткомунізм як стан "посткомуністичного суспільства" може реально спертися лише на попередні традиції і навички псевдолегітимного політичного владарювання. Йдеться про наявний в суспільстві легітимаційний потенціал - ідеологічні побудови, рівень самосвідомості особи, загальні цінності - конгломерат найрізноманітніших принципів легітимації посткомуністичної влади і нового політичного режиму [3, с. 320-321].

Український дослідник О. Висоцький досліджуючи легітимаційну політику дійшов висновку, що легітимація - це двосторонній процес взаємодії соціальних суб'єктів, що претендують на владу і вплив для реалізації своїх соціальних проектів, та тих, хто їх визнає і підтримує. Суб'єкти легітимації щодо своєї ролі в її здійсненні поділяються на суб'єктів обґрунтування і виправдання системи соціальних значень та суб'єктів визнання (правильності) і підтримки такої системи. Суб'єкти обґрунтування і виправдання фактично є суб'єктами легітимаційної політики. При цьому суб'єкти визнання (правильності) і підтримки є тими, на кого спрямована легітимаційна політика, тобто її об'єктами. Таким чином, легітимаційна політика є інструментом впливу соціальних суб'єктів на її об'єкти для утвердження, підтвердження або реалізації певної соціальної практики [6, с.33].

Український дослідник, заступник директора Інституту соціології НАН України, Є. Головаха зазначав, що в Україні «...між формальною легітимністю влади та її реальною легітимністю нерідко лежить глибока прірва, на одному краю якої опиняються законно обрана влада, а на другому - народ, що її обрав» [9, с.35]. Тотальна недовіра до інститутів влади, до політичної еліти може призвести до розчарування у демократичних принципах як регуляторах життя суспільства, до поширення культури недовіри [9, с.48].

Отже, характеризуючи демократичні принципи легітимації політичної влади на сучасному етапі, слід зазначити, що вони, в певних моментах, мало чим відрізняються від інших, оскільки ґрунтуються на схожих з проголошенням божественної влади монарха формах та методах декларування права народу на владарювання. Відмінними та важливими рисами демократичної легітимності є закріпленість її принципів у нормативно-правових документах, незмінність та сталість традицій, регульована нестабільність та однаковість правил для всіх суб'єктів політичного процесу [14, с.73].

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. До того ж, для різних держав один і той же тип легітимності буде відрізнитися певними характеристиками, ступенем ефективності та мати певну індивідуалізацію.

Тобто можна говорити, що на практиці не існує універсально ефективного та єдиного вірного типу легітимації політичної влади, оскільки вона залежить від певних чинників, факторів, особливостей політичної системи та соціального устрою та характеризується привалюючим впливом певних джерел легітимності, індивідуальних для кожного суспільства та держави.

До проблеми легітимності зверталися у різні часи. Ії вивчали з різноманітних точок зору і пов'язували з політичним режимом, і з психологічними ознаками людини тощо.

З огляду на деякі  концепції така складова легітимності, як довіра визначається психічним станом людини. Тобто можна говорити, що легітимність є соціально-психологічною проблемою для більшості суспільств. Адже,  в основі легітимності лежить почуття віри у діяльність обраної політичної влади.

1.2. Сутність, ознаки та функції легітимності 

Важливою складовою сучасної системи знань про політику є проблеми владарювання, формування та діяльності владних  інституцій. Їх дослідження є надзвичайно актуальним, оскільки ефективність та дієздатність владних компонентів визначають життєздатність політичної системи загалом [48].

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Саме тому вивчення проблеми легітимації політичної влади має нагальне теоретичне та практичне значення [48].

Визначення легітимності не є однозначним. Його формулювання ускладнюється тим, що існує значна кількість підходів до трактування легітимності, як політичного феномену [48].

Деякі концепції легітимності характеризують  взаємини між владою та суспільством у контексті права. У понятті легітимності відображаються відношення довіри громадян до влади, що є одним із показників ефективності влади. Це стан влади, коли вона визначається суспільством законною і справедливою. Легітимізація влади дає можливість державі здійснювати власні владні повноваження відносно своїх громадян, а громадянам - формувати позицію щодо діяльності владних інституцій держави [48].

За М. Вебером, легітимність  це не тільки законність даної влади з формально-юридичної точки зору, а скоріше - явище соціальної психології, що полягає в ухваленні суспільством даної політичної влади або, як мінімум, пасивній покорі їй [48].

Легітимністю політичної влади можна назвати рівень довіри та правомірність її дій з точки зору суспільства.

Під легітимністю політичної влади слід розуміти відповідність її формування та діяльності правовим нормам, на яких ґрунтується існування відповідної держави [48].

Легітимність, або довіра (від лат. legitimus - згоден з законами, законний, правомірний) - це політико-правове поняття, що означає позитивне ставлення мешканців країни, великих груп, громадської думки до діючих в конкретній державі інститутів влади, визнання їх правомірності [30, с.128].

Легітимність політичної влади - це   визнання   народом і політичними силами  правомірності, законності політичної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також способів її обрання. Легітимність не є правовим процесом, тому з політичної точки зору вона не володіє юридичними функціями. Вона фіксує факт визнання народом, а отже, наділяється правом наказувати норми поведінки людей. Легітимна влада - взаємодовірча. Народ довіряє владі здійснення певних функцій, а влада зобов'язується їх виконувати, використовуючи різноманітні механізми та способи. Найефективніший спосіб легітимності політичної влади - це залучення громадян до управління суспільством і державою, контроль за діяльністю чиновників. При цьому рівень легітимності підвищується [40, с.193].

Основними ознаками легітимності політичної влади є:

- зростання долі тих, хто підкоряється владі, діє відповідно до політичних норм, але не з боязні бути покараним, а через переконання, що сформувалися у них, що це розумно, правильно, або тому, що вони звикли так діяти;

-  скорочення репресивного апарату, що забезпечує примус громадян до виконання законів, до виконання рішень влади;

- домінування у масовій свідомості уявлень про природність, необхідність і доцільність політичного порядку, що склався.

Довіра, більшою мірою, виконує суспільні функції. Перш за все, її слід розглядати як один з чинників, що підтримує стійкість і інтегрованість суспільства. Розгляд довіри в цій проекції вказує на її роль в конструюванні горизонтальних і вертикальних суспільних стосунків. У першому випадку, довіра бере участь у формуванні групових ідентичностей (усвідомлення загальної причетності до якого-небудь колективу, співтовариства), нових стосунків співпраці і солідарності, всіляких форм громадських асоціацій (суспільні і ініціативні рухи, політичні партії, клуби інтересів, етнічні асоціації, релігійні деномінації, групи взаємодопомоги і ін.). Хоча громадські асоціації можуть бути побудовані з врахуванням різних організаційних принципів, членство в них визначається загальними виставами, добровільністю у тому, що бере певних зобов'язань і взаємною довірою. Тим самим, довіра сприяє відтворенню особливого феномену -- соціального капіталу [14, с.72].

Відзначимо ще одну найважливішу функцію довіри на сучасному  етапі - функцію впорядковування і врівноваження соціальних і культурних відмінностей. Саме прагненням до збереженні культурної самобутності та індивідуальності можна пояснити спостерігаючи практично повсюди зростання групової солідарності і стосунків взаємодовіри на основі таких домінуючих критеріїв, як етнічність, релігія, стать, стиль життя, спільність естетичних поглядів, що розділяються і оцінок дійсності [14, с.72].

Не менш важливою функцією  довіри є функція конструювання вертикальних суспільних стосунків. Зокрема, вона безпосередньо вплітається у механізм легітимації владного авторитету, забезпечуючи соціальну базу підтримки інститутів влади і проведеного владою політичного і економічного курсу. Як відомо, основною процедурою легітимації влади в умовах демократії є вибори. Сама ситуація виборів виступає як обмін соціальної підтримки громадян на майбутні вирішення влади. Авансуючи довіру конкретним політикам і відмовляючи в підтримці іншим, виборець йде на певний ризик. Але цей ризик, у розумінні виборця, є засіб мінімізації побоювань, невпевненості відносно майбутнього [14, с.73].