Легітимність державної влади у сучасній Україні

Окрім стандартів довіри, прищеплюються і стандарти недовіри : кому і чому не можна довіряти в певних ситуаціях. Як продукти соціалізації стандарти довіри і недовіри частенько виявляються несвідомими або мало осмисленими. Таким чином, слід припустити, що в аспекті соціалізації відбувається формування певних стандартів довіри і недовіри. В той же час особистий і груповий соціальний досвід може призводити до коригування такої довіри і недовіри [5].

Якщо наслідувати логіку Е. Гідденса, то в передмодерних  суспільствах існують чотири контексти породження довіри :

- споріднені стосунки;

- локальні співтовариства;

- релігійні космології; 

- традиції.

Перехід до сучасного суспільства означає виникнення довіри до абстрактних систем, тобто символічним знакам і експертним системам і в цьому сенсі вищезгадані контексти поступово втрачають свою зв'язуючи силу. Ця тенденція була помітна вже в радянському суспільстві, характерною рисою якого було культивування довіри до суспільства, тобто трудовому колективу, комуністичній партії, профспілці, школі тощо. Відповідно, довіра до себе, родичів, друзів, знайомим виявлялася похідним від довіри до якої-небудь соціальної системи. Довіряти слід було більше іншим, ніж собі, тобто довіра до суспільства супроводжувалася недовірою до себе [5].

Окрім соціальних джерел, можливе виділення і гносеологічних джерел недовіри як певних культурних феноменів:

- скептицизм - відмова приймати що-небудь на віру, тобто на основі догматів, без доказів, свідчить про близькість скептицизму як традиційного напряму європейської філософської і громадської думки до наукових форм мислення [5]. Методично отрефлектирована, систематична, проговорена пізнавальна недовіра на основі скептицизму може стати передумовою виникнення глибшої і повнішої довіри до суспільства і людини [5];

- ідеологія - усвідомлення і обґрунтування соціально-групової недовіри призводить до виникнення ідеології. К. Монхейм у своїй класичній праці "Ідеологія і утопія" вказує:" Що стосується поняття ідеології, то його безпосередньо підготувало те відчуття недовіри і підозри, яка людина на кожній цій стадії історичного розвитку зазвичай випробовує по відношенню до свого супротивника". Тут же К. Монхейм підкреслює, що ознакою виникнення ідеології як певної системи поглядів стало придбання недовірою "методичного характеру" [5].

Таким чином, джерелом формування недовіри в суспільстві стають не лише самі механізми освіти і функціонування соціальних груп, але і рефлексія з їх приводу - у вигляді різного роду ідеологій. Усвідомлення і формалізація групових інтересів у вигляді ідеології призводить до виникнення свідомої недовіри і формування на цій основі соціальної ідентичності [5].

Як вже було зазначено раніше, одним з джерел недовіри виступає механізм утворення соціальних груп, котрий може призвести до ізоляціонізму, і саме це є однією з ментальних рис українського суспільства. Тобто, можна сказати, що феномен недовіри притаманний українському суспільству з самого початку, не залежно від того, кому недовіряти собі або владі.

Отже, найважливішою соціально - психологічною особливістю українців є схильність до ізоляціонізму.

Йдеться про обмеженість сфери життєвих інтересів рамками приватного життя і найближчого соціального оточення (сім'я, близькі родичі, друзі, сусіди, куми і тому подібне), слабкій орієнтації на досягнення у рамках професійної діяльності. Для українців характерне відособлення і дистанціювання від зовнішнього соціального оточення - суспільства в цілому (макросоціуму). Ключовим проявом ізоляціонізму є недовіра до своїх співгромадян (якщо вони не входять в найближче оточення), низька готовність до солідарних дій, іншими словами - обмеженість соціального капіталу [43].

Крім того, проявом ізоляціонізму є недовіра до громадських і державних інститутів, низька готовність до солідарності з державою.

Соціально-психологічні особливості населення України є історичним продуктом, результатом впливу визначених суспільно - політичних, економічних і соціокультурних чинників [43].

В рамках дослідження «Український характер», проведеного Центром соціальних досліджень «Софія» у 2011 році, було виявлено наступне - для наших співвітчизників характерне недовірливе відношення до навколишніх, громадських і державних інститутів [43].

Деякі експерти відмічають: «Універсальною психологічною рисою є недовіра. Українець нічому не довіряє - навіть власному сприйняттю... Значний рівень довіри існує в малих групах - в сім'ї, серед родичів, друзів. А групова солідарність має місце в професійних групах, які пов'язані або з корупцією, або з престижем» (В. Небоженко) [43].

«Нашою особливою рисою є недовіра громадян один до одного, недовіра до влади. Характерніші соціальні зв'язки локального порядку - друзі, родичі, клани...» (Е. Донченко) [43].

«Україна за показником взаємної довіри - одна з останніх в Європі. У нас існує сильна превентивна недовіра, що відрізняє українців навіть від найближчих сусідів - росіян і білорусів. Але воно іноді виконує і корисну роль. З одного боку, недовіра до співгромадян перешкоджає формуванню групової солідарності. З іншого боку, превентивна недовіра до влади не дозволяє їй стати безконтрольними вершителями людських доль»  (Е. Головаха) [43]. 

«Якщо говорити про цивільну активність, про здатність кооперуватися з іншими людьми, то українець не схильний довіряти оточенню. Навіть сусідові, навіть співробітникові, навіть знайомій людині - він не вступатиме з ними в спільні дії. Наслідки такої позиції проявляються, зокрема в тому, що українські громадяни украй неохоче створюють об'єднання власників багатоквартирних будинків. Майдан був стихійним виступом розрізнених людей, не стільки на підтримку В. Ющенка, скільки проти Л. Кучми. На виборах українці так і голосують - не на підтримку якогось політика, а щоб не допустити до влади іншого. Тобто на виборах українці, найчастіше, голосують не за когось, а проти когось» (Б. Мотузенко) [43].

Таким чином, феномен довіри / недовіри можна вважати однією з ментальних рис українського суспільства. Він є продуктом національної свідомості, котра характеризується полярним сприйняттям політичного світу, амбівалентністю, комплексом меншовартості, патерналізмом, конформізмом, певною емоційністю, що призводить до ірраціональності, пасивністю, законсервованістю на цінностях, моделях поведінки СРСР тощо.

Феномен недовіри є самостійною детермінантою  поведінки індивідів і - більшою чи меншою мірою - атрибутом будь-якої культури. У цьому сенсі він не являється похідним від довіри, а знаходиться з ним в діалектичному взаємозв'язку. Будь-яка культура і будь-яке суспільство характеризується певною мірою співвідношення недовіри і довіри. Недовіра виступає на перший план в періоди революційних змін і глибоких соціальних криз. У такі періоди воно отримує культурну легітимацію, стаючи економічно і політично ефективним. Якщо ж існує певна потреба в недовірі з боку досить великих груп людей в різних сферах громадського життя, а потім виникають зразки і правила поведінки відповідно до цієї потреби, то можна, ймовірно, говорити про виникнення соціального інституту недовіри [5].

У пострадянському суспільстві спостерігаються в цілому негативний баланс між довірою і недовірою: відсутністю довіри до економічної і політичної системи замінюється довірою до окремих осіб. Але для виникнення довіри між партнерами (партіями, фірмами і так далі) потрібне щось третє, тобто те загальне, чому довіряють обидві сторони [5].

З'ясувавши те що довіра й недовіра діалектично взаємопов'язані, слід зазначити ще один не мало важливий феномен характерний  для сучасного  українського суспільства - явище кризи легітимності.

Легітимність має властивість змінювати свою інтенсивність, тобто характер і міру підтримки влади (її інститутів), тому можна говорити про кризи легітимності. Під кризами розуміється таке падіння реальної підтримки органів державної влади або правлячого режиму в цілому, який впливає на якісну зміну їх ролей і функцій [31, с.450].

Нині не існує однозначної відповіді на питання: чи є абсолютні показники кризи легітимності або це суто ситуативна характеристика політичних процесів? Так, учені, що зв'язують кризу легітимності режиму з дестабілізацією політичної влади і правління, називають в якості таких критеріїв наступні чинники:

- неможливість органів влади здійснювати свої функції або присутність в політичному просторі не легітимного насильства (Ф. Били);

- відсутність військових конфліктів і громадянських воєн  (Д. Яворски);

- неможливість уряду адаптуватися до умов, що змінюються                     (Э. Циммерман);

- руйнування конституційного ладу (С. Хантингтон);

- відсутність серйозних структурних змін або зниження ефективності виконання урядом своїх головних завдань - складання бюджету і розподілу політичних функцій серед еліти. Американський учений Д. Сиринг вважає: чим вище рівень політичної участі в країні, тим сильніше підтримка політичних структур і лідерів суспільством; вказує він і на підтримку соціально-економічний статус-кво. Поширеними є  розрахунки соціально-економічних показників, досягнення яких свідчить про вихід системи влади за рамки її критичних значень [31, с.451].

Прибічники ситуативного розгляду причин криз легітимності  найчастіше зв'язують їх з характеристикою соціально-культурних рис населення, роллю стереотипів і традицій, діючих як серед еліти, так і серед населення, спробами встановлення кількісної межі легітимної підтримки (оперуючи при цьому цифрами в 20-25% електорату). Можливо, такі підходи певною мірою спираються на ідеї Л. С. Франка, який писав : "Всякий лад виникає з віри в нього і тримається до тих пір, поки хоч би в меншості його учасників зберігається ця віра, поки є хоч би відносно невелике число "праведників" (у суб'єктивному значенні цього слова), які безкорисливо в нього вірують і самовіддано йому служать" [31, с.452].

Узагальнюючи найбільш значимі підходи, можна сказати, що в якості основних джерел кризи легітимності правлячого режиму, як такого, можна назвати рівень політичного протесту населення, спрямованого на повалення режиму, а також що свідчать про недовіру режиму результати виборів, референдумів, плебісцитів. Ці показники свідчать про "нижню" межу легітимності, за якою йде розпад діючого режиму і навіть повна зміна конституційного режиму. До чинників, що визначають її "верхню" межу, тобто поточна, динамічна зміна симпатій і антипатій до влади, можна віднести: функціональну перевантаженість держави і обмеженість ресурсів влади, різке посилення діяльності опозиційних сил, постійне порушення режимом встановлених правил політичної гри, невміння влади пояснити населенню суть політики, що проводиться ним, широке поширення таких соціальних хвороб, як ріст злочинності, падіння рівня життя тощо. Тобто головними причинами делегітимізації є наступні:

- протиріччя між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві, і егоїстичними інтересами правлячої еліти;

- протиріччя між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, натиском на засоби масової інформації;

- відсутність в політичній системі механізму по захисту інтересів народних мас;

- наростання бюрократизації і корумпованості;

- націоналізм, етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, що проявляються у відкиданні федеральної влади;

- втрата правлячою елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення усередині неї про соціальні протиріччя, зіткнення різних гілок влади [31, с.453].

В цілому ж врегулювання криз легітимності повинне будуватися з урахуванням конкретних причин зниження підтримки політичного режиму в цілому або його конкретного інституту, а також типу і джерела підтримки. В якості основних шляхів і засобів виходу з кризових ситуацій для держави, де цінується думка громадськості, можна назвати наступні:

-   підтримка постійних контактів з населенням;

-   проведення роз'яснювальної роботи відносно своїх цілей;

- посилення ролі правових методів досягнення цілей і постійного оновлення законодавства;

-   урівноваженість гілок влади;

- дотримання правил політичної гри без утиску інтересів сил, що беруть участь в ній;

- організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

-   зміцнення демократичних цінностей в суспільстві;

- подолання правового нігілізму населення тощо [31, с.454].

Отже, довіра - це соціально-психологічний феномен, здебільшого несвідомий або частково свідомий. В українському суспільстві панує феномен недовіри або делегітимації та кризи легітимності, яка виступає однією з ментальних рис українського соціуму. За реалій сьогодення сучасного українського суспільства значну роль, на думку автора, мають відіграти емпіричні дослідження феномену довіри.

2.2. Рівень довіри до державної влади в Україні за часів незалежності

Проблема довіри громадян до державних та політичних інститутів є найбільш популярною в дослідженнях в українській соціології політики.

Як вже зазначалося раніше, рівень довіри  слугує певним індикатором, котрий дозволяє говорити про легітимну чи не легітимну політичну владу. А отже, визначення рівня довіри за допомогою соціологічних моніторингів є актуальним на даному етапі дослідження.

З 1993 року, згідно з даними національного моніторингу, що проводяться Інститутом соціології НАН України, відбулося різке падіння рівня довіри громадян України до політичних інститутів влади з незначними коливаннями в подальші роки аж до середини 2004 роки. Лише на початку 2005 року стався сплеск довіри, проте вже з серпня - вересня 2005 р. почалося істотне падіння, а особливо до лідерів «помаранчевої коаліції» - В.Ющенко і Ю.Тимошенко. На цьому фоні стало відбуватися зростання довіри в недавньому минулому політичній опозиції на чолі з Партією регіонів і її лідером - В.Януковичем [42, с.36].