Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши
попередні досягнення громадсько-політичної
думки та всебічно висвітливши проблему
примирення через політику держави й суспільства,
заклали основи формування й розвитку
новітньої політології.
3)Глобалістика є визнанням
виникаючої цілісності людського
буття. Причому сама ця цілісність мислиться
не як деяка єдина сутність (скажімо, системи
цінностей) чи сума багатьох таких сутностей,
а як сукупність взаємозалежних сутностей.
У межах глобалістики прийнято розрізняти
три напрями: 1) соціологічний або вивчення
економічних та політичних світовідносин;
2) антропоекологічний, або аналіз взаємовідношень
суспільства і природи; 3) культурологічний,
або дослідження класичних та сучасних
цивілізацій. Перший напрям зосереджений
на проблемах глобалізації світової економіки
та світового політичного порядку, другий
— на проблемах виживання людства, третій
— на проблемах глобалізації культур
та з'ясуванні можливості народження глобальних
культур на основі загальнолюдських цінностей
або ж на підставі відродження універсальних
західноцентриських цінностей.
До найбільш відомих концепцій
глобалістики відносять концепцію глобалістики
Р. Робертсона, концепцію світової (ойкуменічної)
загальнолюдської чи інформаційної цивілізації,
концепцію громадянського суспільства,
збільшеного до планетарного масштабу.
До основних теоретичних передумов
виникнення глобалістики відносять: 1)
холізм та образ єдиного взаємопов'язаного
світу, так званої «нерозривної єдності»;
2) ідеї постмодернізму щодо множинного
розмаїття світу, принцип «усе є усьому»
(Ж. Ліотар), заперечення жорстких меж у
структурі світового порядку; 3) світо-системний
підхід, або розгляд світу як деякої цілісності.
Білет
13
- Політичні
ідеї українських мислителів ІХ-ХVII
1. Політичні погляди
у Київській Русі
Політичні ідеї, що формувалися
в Київській Русі у IX-XIV ст., у княжу добу,
закарбовані в творах великих державних,
церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у
"Слові про Закон
і Благодать", Ярослав
Мудрий у "Руській правді",
а теж монахи-літописці Нестор
та Сильвестр
у "Повісті временних
літ", В. Мономах
у "Повчанні дітям"
висвітлювали проблеми сутності, походження,
легітимності влади, взаємовідносин світської
і духовної влади, місця Русі серед держав
світу.
Мислителі Київської Русі розуміли державну
владу як відносини панування і підкорення,
коли воля людей, що стоять на вершині
ієрархічної суспільної драбини, рухає
нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди
людей на такий порядок у суспільстві.
Основними ознаками влади вважали справедливість
– як "правду" та примус
– "силу". Влада,
на їхню думку, забезпечує захист, порядок,
справедливість і спасіння, й тому
її слід визнавати та коритися їй.
Крім цього, літописці обґрунтували
інші аспекти легітимності: право на владу за
заповітом або волею попереднього
князя згідно із міжкнязівськими договорами,
підтвердженими хресним цілуванням; право на владу,
отримане згідно із народною волею, висловленою
вічем.
Значна увага у Київській Русі
приділялась розробці законодавчих
актів, котрі регулювали суспільні
відносини. Першим писаним слов'янською
мовою кодексом законів тут була "Руська правда" Ярослава Мудрого
(1019-1054).
Визначною пам'яткою політичної
думки Київської Русі є "Повчання"
(бл. 1117) Володимира Мономаха
(1053-1125) – великого князя київського, якому
вдалось на короткий час зібрати землі
Русі під єдиним началом перед її остаточним
розпадом на окремі князівства. "Повчання"
написане у формі заповіту-звернення
Володимира Мономаха до своїх синів.
2. Політична думка
литовсько-польської та польсько-козацької
доби
Між княжою та російською імперською
добою Україна перебувала під владою Литви
та Польщі, а також спромоглась сформувати
власну козацьку державу, яка найбільшого
розвитку отримала в епоху Б. Хмельницького.
Полемічна
література здебільш торкалася питань
релігійного життя, реформи церкви, але
в контексті цих проблем порушувались
і політичні питання.
Виявлялися два напрями: перший
був орієнтований на унію православної
й католицької церков, другий
тісно пов'язувався із антиуніатською боротьбою
та реформою православної
церкви.
Іван Вишенський – це визначний український
письменник-полеміст – висунув концепцію колективної
соборності правління християнською церквою,
засновану на ідеї рівності всіх людей
перед богом. А принцип соборності
як вияв демократизму він відстоював
теж у відносинах між церквами.
- Подолання
наслідків тоталітаризму в сучасній Україні
З метою остаточного
подолання негативних
наслідків тоталітарної політики
колишнього Союзу РСР
щодо релігії, забезпечення відновлення
порушеної справедливості, захисту
прав і законних інтересів
релігійних організацій, дальшого
процесу їх морально-політичної
реабілітації, поліпшення відносин
взаємної релігійної і світоглядної
терпимості, створення сприятливих
умов для утвердження принципів
свободи совісті та віросповідної
рівності п о с т а н о в л я ю:
1. Кабінету
Міністрів України:
- утворити до 1 травня
2002 року міжвідомчу комісію
для підготовки пропозицій щодо відновлення
прав церков і релігійних організацій,
які були порушені внаслідок
проведення колишнім Союзом РСР тоталітарної
політики стосовно релігії, та опрацювання
механізмів подолання негативних наслідків
такої політики;
- розробити до 1 вересня 2002
року перспективний план заходів, спрямованих
на відновлення порушених прав
церков і релігійних організацій,
зокрема на повернення їм колишніх культових
будівель, іншого церковного майна (в тому
числі приміщень), що перебувають у державній
власності і використовуються не за призначенням;
- передбачати під час розроблення
проектів Державного бюджету України
на 2003 та наступні роки видатки, пов'язані з реалізацією
органами виконавчої влади плану
заходів, зазначеного в абзаці третьому
цієї статті.
- Політична
діяльність її мотивації, цілі, засоби
Політична діяльність — вид суспільної
діяльності суб'єктів політики, уособленої
як потреба в сукупності осмислених дій,
що ґрунтуються на врахуванні політичних
інтересів, мобілізації політичної волі
з метою досягнення політичних цілей.
За допомогою діяльності у сфері політики
та в інших сферах реалізуються усвідомлені
суб'єктами політики політичні інтереси.
Множинність суб'єктів політики визначає
і різноманітність політичних інтересів,
а саме: загальнонародні, регіональні,
відомчі, колективні, національні, соціально-групові,
особисті. Усвідомлення суб'єктами політики
цих політичних інтересів і реалізація
їх у політичній діяльності, створення
механізму такого втілення забезпечують
політичну стабільність у суспільстві,
а отже, і нормальний природний еволюційний
розвиток політики, втілення в ній політичних
потреб.
Політичні потреби виявляються і реалізуються
в процесі діяльнішого й активного освоєння
політики. Такий процес створює умови
для політичної соціалізації, тобто входження
особистості у світ політики.
Політична воля — здатність суб'єкта
політики до напруження і спрямування
своїх політичних можливостей на досягнення
політичних цілей.
У цьому зв'язку постає питання про засоби
такого досягнення. Політична діяльність,
як і будь-яка інша, включає в себе методи
і засоби, за допомогою яких можна досягти
мети. Водночас специфічність її полягає
в тому, що вибір засобів і методів пов'язаний
з певним розумінням моралі.
Політичні інтереси, потреби і політична
воля, що втілені у політичній діяльності,
спрямовані на досягнення політичних
цілей. Успіх діяльності суб'єкта політики
залежить від правильної постановки мети,
адекватного урахування об'єктивних умов
і суб'єктивного чинника. Постановка і
реалізація мети в політичній діяльності
передбачають певну тривалість і послідовність
завдань. Урахування часових характеристик
має для політичної діяльності вирішальне
значення.
Ігнорування окремих етапів у політичному
розвитку або прагнення "стиснути"
політичний час призводять до політичного
краху, до відкидання суспільства назад,
а отже, і до безглуздості самої діяльності.
БІЛЕТ №14
- Українська політична
думка 18-19 ст.
- Поняття, структура
громадянського суспільства.
- Типологія політичних
конфліктів.
- Вершиною розвитку політичної
думки першої половини XIX ст. стала політична
доктрина Кирило-Мефодіївського товариства,
яке утворилося у Києві близько 1845 р. Члени
цієї організації - М. Костомаров, М. Гулак,
В. Білозерський, М. Куліш, О. Маркович,
Т. Шевченко та ін. - згуртувалися довкола
ідеї слов´янського об´єднання у формі
слов´янської республіканської федерації.
Ідеї Кирило-Мефодіївського
братства продовжив М. Драгоманов (1841-1895
pp.). Аналізуючи державу, М. Драгоманов
вважав, що її суть найперше полягає у
правах, якими наділені в ній громадяни,
у правовому статусі особи. Він прагнув
здійснення "політичної реформи всієї
Росії на началах свободи і децентралізації",
бо "державна централізація багато
несе зла і мусить уступити колись місце
другим, кращим формам громадського устрою".
Суть його програми політичної боротьби
для українства полягала у тому, щоб домагатися
політичних реформ, демократизації та
федерації у рамках Росії та Австро-Угорщини,
виходячи з того, що центром цієї національної
боротьби мала б бути Галичина. Він вважав,
що національні права можуть бути осягнуті
на ґрунті політичних свобод: чим більше
політичних свобод, тим більше національних
прав. Соціалізм М. Драгомановим розглядається
як спосіб утвердження соціальної справедливості
та підвищення добробуту народу.
Одним із представників революційно-демократичної
течії у політичній думці був /. Франко
(1856-1916 pp. ). Серед проблем, які ним розглядалися,
були аграрна проблема, загальні принципи
розв´язання селянського питання, робітнича,
національна проблема.
І.Франко був соціалістом, але
не виступав за диктатуру пролетаріату,
акцентуючи увагу не на класових, а на
загальнолюдських вартостях. Соціалізм,
за І.Франком мав опиратися на широке самоврядування
общин-повітів і країв.
Він виступав за рівність усіх
націй і вважав, що найкращим вирішенням
національної проблеми було б утворення
державних об´єднань змішаного (федеративно-конфедеративного)
типу, що опиралися б на солідарність інтересів.
Визначне місце в історії української
політичної науки XIX - початку XX ст.ст. посідає
М. Грушевський (1868-1934 pp.). М. Грушевський
еволюціонував від історичної народницької
концепції до державницької, від федералістичної
- до самостійницької. Він вважав, що держава
- "це суверенний союз народу, який дорогою
планової діяльності, зверхніми засобами
задовольняє індивідуальні і загальнолюдські
солідарні інтереси в напрямі до поступового
розвитку громадянства ".
М.Грушевський був першим президентом
України, ним підписаний 4 універсал, що
проголосив державну незалежність україни.
Головним напрямом його політичних досліджень
була проблема національного самовираження.
2. громадянське суспільство
— це історичний тип у розвитку людського
суспільства, його конкретна якісна характеристика;
це сфера самовиявлення і реалізації потреб
та інтересів вільних індивідів через
систему відносин (економічних, соціальних,
релігійних, національних, духовних, культурних).
Структурними елементами цієї системи
є організації (політичні партії, громадські
об'єднання, асоціації) та різні об'єднання
(професійні, творчі, спортивні, конфесійні
тощо), що охоплюють всі сфери суспільного
життя і є своєрідним
регулятором свободи
людини.
Структура суспільства — це
внутрішня його будова, що відтворює багатогранність
та взаємодію складових суспільства, забезпечує
його цілісність та динамізм розвитку.
Структуру громадянського суспільства
можна подати у вигляді п'яти систем, які
відповідають певним сферам його життєдіяльності:
соціальної, економічної, політичної,
духовно-культурної, інформаційної.
Соціальна система — певна сукупність
об'єктивно сформованих взаємозв'язків
між ними,
Економічна система — це сукупність
економічних інститутів і відносин, у
які вступають люди у процесі виробництва,
обміну, розподілу та споживання сукупного
продукту, реалізації права власності.
Політична система — це сукупність
цілісних саморегулюючих елементів
Інформаційна система — це система,
яка складається в результаті спілкування
людей та через мас-медіа (підприємства,
об'єднання, що здійснюють виробництво
та випуск засобів масової інформації).
3. З погляду масштабів і рівнів
прояву політичних конфліктів, розрізняють
зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні
конфлікти.