Шпаргалка з "Політології"

Зовнішньополітичні конфлікти — це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

 

Білет № 15.

1. Розвиток політичної думки України у 20 ст.
2. Політична система суспільства: сутність, структура,функції.
3. Функції політичних конфліктів.

 

1. Розгляд цього питання треба розпочати з діяльності М.С.Грушевського (1866—1934), видатного вченого-історика, політолога, публіциста і політичного діяча. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку.

Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Саме дослідження історії українського народу привели вченого до обгрунтування історико-юридичних прав цього народу на самостійність і власну державність.

Не тільки ідея народності, але й ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М.Грушевського.

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882—1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військовий та економічний союз із Росією і Білорусією.

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного вирішення цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою».

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно із собою пов’язаних правд... що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації».

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що виступає стимулом усіх людських починань і допомагає налагодити взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.

Ось чому для Д.Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або загинути».

 

2. Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства.

Структура політичної системи. У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну,  регулятивну, функціональну, комунікативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають такі політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква,органи місцевого самоврядування.

Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою — норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників — норми моралі, звичаї, традиції.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режимі.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична свідомість і політична культура.

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

• вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);

• організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);

• функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

• координація окремих елементів суспільства;

• політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

• артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

• узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

• інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

• політична комунікація складових політичної системи.

 

3. Функції політичного конфлікту

Значення тпі місця конфлікту в політичному житті може бути уточнене на основі його функцій. Під функцією конфлікту розуміються визначені в тих або інших тимчасових рамках наслідки або спрямованість його впливу на суспільство в цілому або на окремі сфери життєдіяльності. Про позитивне або негативне значення конфліктів можна говорити лише у конкретних випадках і в досить умовному змісті. Конфлікти поліфункціональні:

• виконують стабілізуючу роль і можуть привести до дезинтеграцї і дестабілізації суспільства;

• сприяють вирішенню протиріч і відновленню балансу у суспільстві, а можуть спричинити загибель людей і призвести до матеріальних втрат;

• стимулюють переоцінку цінностей, ідеалів, прискорюють або сповільнюють процес становлення нових структур;

• забезпечують краще пізнання учасників конфлікту, а можуть призвести до кризи або втрати легітимності влади.

Попри те, що кожен узятий окремо конфлікт унікальний, він усе ж несе у собі деякі загальні риси, що дозволяє віднести його до того або іншого типу (класові, видові). В основі типології конфліктів може бути:

• подібність причин, що викликали конфлікт: соціальна несправедливість, нерівна участь у прийнятті політичних рішень, відчуження від влади і політичних інститутів;

• сфера прояву: економічна, соціальна, міжнаціональна, культурна, військова тощо;

• рівень формування і прояву: на міжособистісному, груповому, регіональному і глобальному рівнях;

• на організаційному рівні: міжпартійні, міжінституціональні, між існуючою владою і суспільними силами, інтереси яких не представлені у владних структурах або представлені у виді заперечення і придушення цих інтересів, усередині самої влади;

• час дії: затяжні, швидкоплинні.

Сучасні дослідники виділяють конфлікти, зв'язані з процесами модернізації політичних систем: конфлікти цивілізаційного характеру, а також конфлікти потреб, інтересів, цінностей і ідентифікації.

 

Білет №16

1.Роль політики  в системі сучасного сусп.-ва

2.політичні риси  сучасної України

3.Шляхи врегулювання  конфліктних ситуацій

1. Реальність сучасних міжнародних відносин передбачає першорядну орієнтацію держав на правові норми і регулятори зовнішньополітичних зв'язків. Одночасно потребує якісного оновлення і система міжнародного права, потрібні зміни структури ООН та інших міжнародних організацій відповідно до цілей гуманізації і демократизації світової політики.

Політика - сукупність відносин, що складаються в результаті цілеспрямованого взаємодії груп з приводу завоювання, утримання і використання влади з метою реалізації своїх суспільно значущих інтересів 1.

У цьому сенсі політика розуміється як результат зіткнення різноспрямованих дій груп, що змагаються і один з одним і з урядом.

Серед групових потреб знайшовся блок непримиренних інтересів, реалізація яких загрожувала різким наростанням соціальної напруженості.

Таким чином, діяльність держави мала на меті приміряти протиборчі сторони і забезпечити умови для виживання всього суспільства в цілому.

Як глобальний механізм регулювання соціальних відносин політика - є спосіб раціоналізації міжгрупових конфліктів. З моменту свого зародження держава служить тим центром сили, який здатний примусовими методами організовувати належне розподіл ресурсів, статусів, цінностей.

З цієї точки зору політика являє собою спосіб спрощення конфліктів, коли всі їхні багатоаспектний зміст підводиться під загальний знаменник державної волі.

Політика як особлива сфера життєдіяльності людини має здатність організовувати свої порядки на різних рівнях соціального простору. Так, регулюючи міждержавні відносини або зв'язку національних держав з міжнародними інститутами (ООН, Євросоюзом, НАТО та ін) політика виконує роль своєрідного глобально-планетарного механізму регулювання світових конфліктів і протиріч. Тут її суб'єктами і агентами виступають національні держави, різні регіональні об'єднання і коаліції, міжнародні організації. У цьому випадку політика виступає як найбільш високого за рівнем способу регулювання світових і зовнішньополітичних відносин, або як мегаполітиків.

2.

Ефективність політичної системи вимірюється спроможністю влади забезпечувати державний суверенітет, національну безпеку та національні інтереси, утверджувати свободу, справедливість, людську гідність, гарантувати конституційні права і свободи громадян. Верховенство права, ефективність влади та її децентралізація, самодостатність громад і гарантії місцевого самоврядування, позиції у сучасному світі характеризують потужність держави.