Структура, складові й особливості механізму фінансового забезпечення вищої школи

1.2. Структура, складові й особливості механізму фінансового забезпечення вищої школи

 

 

Фінансовий механізм визначається як «сукупність способів організації фінансових відносин, вживуваних суспільством в цілях забезпечення сприятливих умов для економічного і соціального розвитку» [149, с. 60]. За змістом він «включає види, форми і методи організації фінансових відносин, способи їх кількісного визначення» [149, с. 60]. Більшість учених В.Ф. Паламарчук [99, с. 24], О. Матвієнко [78, с. 60], І.Г. Осадчий [96, с. 69], визначаючи фінансовий механізм, не виділяли кредитний. Інші ж говорили про фінансово-кредитний механізм, підкреслюючи тим самим їх єдність. Ми вважаємо, що своєрідність кредиту як економічних відносин, заснованих на принципах поворотності і платності, дозволяє розглядати фінансову і кредитну системи як відносно самостійні явища. Ряд  авторів (Паламарчук В.Ф., О. Матвієнко, І.Г. Осадчий) визначають фінансовий механізм як спосіб управління фінансовою діяльністю зі сторони держави, підприємств і організацій. Інші ж (В.В. Олійник, Тратт О.А.) відзначають як визначальну ознаку сукупність форм організації фінансових відносин у підприємствах, установах, організаціях.

Ми вважаємо, що фінансовий механізм вищої школи є сукупністю розроблених на науковій і законодавчій основі різноманітних видів і форм фінансових відносин, принципів їх організації, методів планування, регулювання і управління в цілях повнішого й ефективнішого використання фінансів освітньої установи. Держава втручається в процес формування і розподілу доходів і фінансових ресурсів через законодавчо встановлені податкові платежі, податкові вирахування, знижки і пільги, через бюджетне фінансування, дотації, субсидії та ін. з метою забезпечення і підтримки відповідних пропорцій в розвитку  вищої освіти.

Функції фінансового  механізму визначають його зміст, що реалізовується за допомогою принципів. Принципи - це методологічна основа й умови організації фінансового механізму, причому функціональність фінансових відносин є одним з важливих принципів.

Можна підсумувати й  узагальнити уявлення про фінансовий механізм як сукупність фінансових важелів  і стимулів, фінансового планування і прогнозування, управління системою фінансових відносин ВНЗ. Радикальні перетворення економіки і суспільства в  Україні спричинили за собою серйозні наслідки у вигляді глибокої  затяжної фінансово-економічної кризи, яка відбилася, перш за все, на бюджетній сфері. Державне бюджетне фінансування установ вищої освіти  стало здійснюватися  не повною мірою. Це спричинило за собою  комерціалізацію підготовки фахівців для всіх  видів економічної діяльності. По суті, це взаємозв'язаний процес, обов'язковою умовою функціонування якого є наявність зворотного зв'язку. Нами обґрунтовані ці взаємозв'язки, здійснювані на правовій основі (на рис. 1.2).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.2. Фінансовий механізм функціонування державних ВНЗ

 

Обґрунтований механізм призначений для управління грошовими  потоками ВНЗ і повинен забезпечувати  безперервність навчального процесу. Зрештою, рух грошових коштів можна представити у вигляді вартісних потоків. Грошові потоки на формування фахівців  своєрідні і специфічні. Перш за все, це два потоки засобів: з державного бюджету (від 40 до 60 % потреби ВНЗ) і від  комерціалізації навчання. Вартісний потік, що виходить, - це приріст вартості людського капіталу (рис 1.3).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.3.   Схема грошових потоків  ВНЗ і цільова їх функція

 

Позабюджетна діяльність  для ВНЗ є джерелом  вільних  ресурсів, що дозволяє їм здійснювати свою освітню і наукову місію в суспільстві. Таким чином, державні ВНЗ міняють свій статус і перетворюються на суб'єкт економічної діяльності. Це спричиняє за собою зміну методів фінансового управління  ВНЗ. Так, планування доходів не завжди  забезпечує  повністю покриття  витрат і створює фінансову нестійкість. Тому позабюджетна діяльність ВНЗ стає одним з важливих фінансових інструментів, використовуваних для управління державної установи. За даними останніх десятиріч у вищих навчальних закладах  відбулося  усвідомлення глибини проблем, поставлених переходом до ринкових відносин. ВНЗ достатньо успішно вирішують задачі пo поліпшенню якості  підготовки фахівців ринкового спрямування. Відбулися корінні зміни в програмах навчання, технічному їх оснащенні комп'ютерними засобами, новими навчальними посібниками. Дуже серйозні зміни відбулися у викладацькому складі навчальних закладів, їх спеціалізації, в обсягах підготовки фахівців. Слід зазначити й особливий ріст потоку абітурієнтів, охочих здобути економічну і юридичну освіту.

В умовах ринкових відносин основною проблемою формування фінансово-економічного механізму українських ВНЗ виступає проблема взаємодії вищої школи з державою. Основна маса суспільних фондів споживання знаходиться у віданні держави, яка і є головним утримувачем і розпорядником цих фондів. Тому економічні відносини, що складаються між державою і ВНЗ, включають певний комплекс взаємин, пов'язаний з питаннями власності, управління, ступеня автономії ВНЗ, механізму фінансування і т.д.

Характерною рисою фінансування системи освіти у всіх країнах  світу є переважання державних витрат, що і відображає важливу закономірність довершеного розвитку суспільства. Так, Британські університети є самокерованими установами, що мають право надавати наукові ступені і видавати відповідні дипломи. Їх фінансові ресурси на 70% формуються за рахунок засобів держбюджету і поступають через Комітет субсидування університетів, а також через різні дослідницькі ради» [125]. Пo рівню витрат на вищу освіту Франція знаходиться на одному з останніх місць серед розвинених країн (частка ВВП на фінансування французької вищої школи складає 0,8% в порівнянні з 1,09% у Німеччині, 1,20% у Великобританії, 1,38% в Італії, 2,12% в Данії, 2,34 в Нідерландах і т.д.) [147, с. 6]. Фінансування вищої школи кінець кінцем виправдовуються, оскільки заробітки ВНЗських випускників вищі, ніж у осіб без вищої освіти, і за наявності прогресивної шкали оподаткування вони платять вищі податки в державну скарбницю, що здатні навіть перекрити державні витрати на вищу освіту [147, с.9].

Рівень і масштаб  сучасного стану наукових досліджень в середовищі функціонування північноамериканських ВНЗ характеризується неоднорідністю і досягає максимального значення у відомих ВНЗ національного масштабу, інакше званих дослідницькими університетами. Більшість з них є приватними. Саме ці ВНЗ одержують найбільшу частку фінансованих засобів із державного бюджету. Воно виходить з принципу, що головною метою надання університетам і коледжам бюджетних коштів є не забезпечення їх добробуту або вдосконалення процесу навчання, а виконання різного роду замовлень і завдань федеральних установ, особливо у галузі проведення наукових досліджень і розробок. Зокрема, в 1989 році на ці цілі було витрачено понад 11,7 млрд. доларів. Це приблизно рівно сумі, що виділяється федеральним урядом ВНЗ на академічні програми [118].

Відзначимо, що характерною  особливістю фінансування північноамерикансь-ких  ВНЗ є множинність його джерел. Державні кошти складають приблизно 50% поточних доходів ВНЗ. Плата за навчання досягає близько 25%, а засоби приватних фірм, окремих осіб і інших подібних суб'єктів (ці засоби поступають у вигляді дарів і субсидій), - інші 25%.  Причому частка держави в поточних доходах державних ВНЗ складає близько 59%. Аналогічна частка державного фінансування, яка складає приблизно 63 %. У свою чергу, в доходах питома вага засобів штатів значно відрізняється відносно державних (45%) і приватних (2%) вищих навчальних закладів. Частка  в  доходах приватних ВНЗ, плати за навчання  досягає близько 39%. Це майже в три рази вище, ніж в державних, де вона складає 14,5% [33, с.167].

Державні асигнування  є основним джерелом доходів французьких ВНЗ. У них частка державного фінансування складає близько 75% всіх доходів, плата за навчання - 17%, інших джерел - приблизно 8%. Розподіл державного фінансування відрізняється залежно від типу ВНЗ. Тоді як французькі університети практично повністю знаходяться на державному забезпеченні, значна частина "великих шкіл" знаходить засоби за рахунок плати за навчання [147, с. 3].

У Німеччині реформа  вищої школи пo "бінарній системі", призвела до введення нового механізму управління і фінансування вищої школи. Характер нововведень полягає в наступному: "централізація контролю над ресурсами при підвищенні фінансової відповідальності навчальних закладів; наближення системи управління до традиційного для бізнесу менеджменту; орієнтація учбової програми на викладання базових наук; посилення диференціації навчальних закладів пo рівню фінансування, ступеню залучення в наукові дослідження і розробки, пo спектру дисциплін, що викладаються; заохочення контактів з бізнесом; введення комерційного кредитування студентів" [31, с.108].

Отже, навіть у ринковій економіці, де роль держави зведена до мінімуму, саме цей мінімум припускає участь держави в здійсненні освіти. Причому ступінь і форма державної участі можуть бути  різними: від субсидування споживачів до прямого надання освітніх послуг населенню державою за суспільний рахунок. У перехідний період  до ринкової  економіки ВНЗ не могли повністю обійтися без фінансової підтримки держави з наступних причин:

- вища освіта - не приватна справа індивідуумів, а суспільне благо. Суспільне благо приносить вигоди всьому суспільству, а не тільки діловим індивідуумам. Суспільство диктує особі те, що вона повинна знати для того, щоб займати певне місце в суспільстві, грати в ньому певні ролі;

- держава більше всіх зацікавлена в розвитку вищої освіти, і тому повинна виділяти в достатній кількості фінанси;

- вища освіта націлена на вищі досягнення людства, а не на масову культуру. Освіта орієнтована головним чином на істину, яку шукає наука;

- вища освіта є життєво  важливою для збереження і  розвитку суспільства. Вона стає предметом турботи всього суспільства в цілому в особі держави. Вища освіта, матеріалізуючись в умовах життєзабезпечення суспільства, служить всім і кожному члену суспільства. Споживається всіма членами суспільства;

- вища освіта заснована  на принципі солідарності поколінь, а не на принципі особистої вигоди, як ринок.

- знання нематеріальні,  і обмін знаннями відбувається  не пo ринкових законах, оскільки при обміні інформацією вона збільшується у кожного з суб'єктів, що обмінюються, а не переходить з рук в руки, як споживча вартість або вартість (гроші);

- бюджетне  фінансування вищої школи розглядається  як чинник впливу держави на розвиток системи освіти;

- університети ведуть теоретичні, фундаментальні наукові дослідження, обсяги яких повинні в перспективі зростати. А для фундаментальних наук можлива тільки одна форма - державне замовлення, а, значить, державне фінансування.

Проблемою економіки  України є система фінансування освіти в цілому. Вона пов'язана з недостатніми обсягами засобів, що виділяються для фінансування освіти бюджетами всіх рівнів. У нормативних документах чітко сформульовані принципи державного фінансування бюджетної сфери, але практично не розглядаються принципи фінансування освітніх установ, які, на наш погляд, мають деякі особливості. У зв'язку з цим  нами зроблена спроба формулювання основних принципів бюджетного фінансування  українських ВНЗ. До них віднесені:

- формування  бюджетних програм;

- розробка  завдань для реалізації програм  з визначенням термінів їх  виконання;

-  розробка і управління  фінансового механізму і стратегічного  планування (принцип державного фінансового забезпечення змісту і цільового використання бюджетних коштів);

- принцип ефективного використання бюджетних і позабюджетних коштів, тобто найбільш результативне  вкладення  засобів в освітню діяльність;

- принцип прозорості і підконтрольності використання бюджетних і позабюджетних коштів.

Оцінюючи  кроки, що робляться сьогодні державою у галузі бюджетної політики, слід зазначити, що всі дії держави в частині фінансування вищої освіти можна охарактеризувати як подальше зміцнення принципу забезпечення змісту системи освіти за рахунок засобів державного бюджету, що включає сукупність державних освітніх установ. Діюча система фінансування побудована саме на цьому принципі.

 

2.2. Методичні підходи визначення економічної ефективності  фінансування  вищої освіти в Україні

 

Одним з найбільш складних і актуальних завдань освітньої  політики є оцінка ефективності фінансування освітньої системи. Ефективність діючої схеми фінансування освіти залежить від адекватності використовуваних моделей оцінки освітніх послуг поточним пріоритетам державної освітньої політики, що склалася при даній економічній і демографічній ситуації.

У сучасній практиці використовуються дві основні групи методів  оцінки ефективного фінансування освіти. До першої відносяться методи, засновані на аналізі відповідності моделей оцінки освітніх послуг певним теоретичним концепціям і емпіричній екстраполяції спостережуваних процесів. Ці методи, що враховують як поточні, так і довгострокові ефекти освітньої політики, що проводиться, дозволяють уникнути суб'єктивності і забезпечують конструктивність оцінок. Проте вони базуються на узагальненні історичних фактів за попередній період і не здатні дати своєчасну та адекватну оцінку новим тенденціям і явищам в розвитку освітньої сфери. Їх застосування виправдано при довгостроковому плануванні фінансування освіти і ретроспективному аналізі функціонування освітньої системи. Але при оперативному контролі вони недостатньо ефективні.