Методологічні аспекти особистісної ініціативи, як механізму самореалізації особистості підприємця

внутрішній будові її свідомості. За словами О.М.Леонтьєва, зміна мотиву змінює не значення мети та дії, а їхній зміст для людини. Це означає, що найбільш важливі колізії особистості розгортаються в площині відношень між мотивами, а не обмежуються окремо взятою діяльністю. В розумінні С.Д.Смірнова, мотив “у дійсності це сплав різноманітних мотивів різного ієрархічного рівня, - і тому... мотив діючий є таким же індивідуальним і неповторним, як сама діяльність. У зв’язку з цим вважається більш справедливим говорити не про полімотивований характер будь-якої діяльності, а про складний. Ієрархічно організований мотив, що народив дану діяльність і водночас народився в ній” [14, 68].

Особистість є вищою інтегруючою інстанцією, що керує психічними процесами. Особистість характеризується активністю і, за словами О.В.Шорохової, “виступає не як детектор зовнішніх впливів, а як сила, що виконує активну роль у перетворенні зовнішнього світу”. Таку активну сутність особистості надають саме її мотиви. Вони охоплюють собою усі структурні утворення особистості, особливо її спрямованість, характер, емоції, здібності, діяльність і психічні процеси. Мотив відображає стан цілісної структури особистості, він враховує “ітереси” усіх систем і є регулятором самих збудників.

Мотив часто визначається як те, чим свідомо спрямовується діяльність людини по задоволенню своїх потреб. Отже, в основі всіх збудників поведінки лежать потреби. Однак, одні збудники пов’язані безпосередньо з потребами, а інші спонукають людину до діяльності опосередковано через свідомість (утворення наміру, постановка цілей, прийняття рішень).

Мотив діяльності виконує різні функції. Роздвоєння функцій мотиву відбувається в ході розвитку людської діяльності і пов’язано з її полімотивованим характером. Діяльність людини відповідає не тільки одному мотиву, її психологічним здобутком є те, що вона водночас відповідає двом або декілька мотивам. Одні мотиви виконують функцію спонукання (“мотиви-стимули”). Інші - оцінюють діяльність та надають їй особистісного смислу (“смислоутворюючі мотиви”). Мотив існує в певній ієрархічній структурі, яка визначається розподілом функцій між мотивом однієї і тієї ж діяльності. Такі ієрархічні відношення мотиву не тільки характеризують мотиваційну сферу особистості, але й виступають її центром. У цій ієрархічній структурі мотиви, що виконують функцію змістоутворення, завжди знаходяться на більш високому місці, вони являють собою провідний мотив особистості.

Такий підхід у вивченні мотивів дозволяє розглядати їх як особистісні суб’єктивні утворення. Тому необхідні спеціальні засоби та засоби виявлення психологічних проявів і виражень мотиву, котрі були б дані людині мовою змісту і  переживань, через їх посередництво. “Мотив - це наявність відношення до діяльності, до світу в цілому, відношення, що стоїть біля витоків усієї суб’єктивної

феноменології психіки”. Таким чином, закономірно вважати, що фактичне місце мотиву значно ширше й різноманітніше, ніж участь у діяльності. На підтвердження цього, у вивченні психологічних механізмів мотивації поведінки людини В.К.Вілюнасом були виділені так звані потенційні мотиви, що пов’язані з діяльністю генетично. Такі недіяльнісні мотиви виявляються й реалізуються не у зовнішньому праксисі, а неодмінно й по-особливому структурують загальну мотиваційно-смислову картину спрямованості особистості.

Розрізнення функціональних та феноменальних характеристик, що беруть участь у спонуканні до дії, знайшло відображення в тенденції до розрізнення стійких та конкретно-ситуативних мотиваційних утворень, яка намітилась в останні роки. Стійкі мотиваційні утворення виявляються “потенційно, в усякому разі, як риса характеру - це згусток мотивів людини, що осів і закріпився в ній і що здобув внаслідок умов життєвого шляху і виховання особливу дієвість і стійкість”. Багаторазове формування в свідомості людини та реалізація в поведінці й діяльності певного мотиваційного утворення призводить до того, що це дієве утворення стає рисою характеру людини, якістю її особистості. Уявлення про ситуативну мотивацію поведінки пов’язане з розумінням мотиву як такого, що складається в процесі підготовки і здійснення безпосередньо спонукаючого ним акту діяльності. Це призвело до різноманітних спроб синтезу двох цих розумінь мотивації, зокрема до розробки уявлень про ситуаційне перетворення стійких мотиваційних утворень при підготовці та здійсненні конкретного акту діяльності.

Зрозуміло, що мотиваційні компоненти виражаються в особистісному змісті та виступають його “енергетичним” блоком, який характеризується інтенсивністю та історією формування.

Процес формування мотивації особистості відбувається через проходження стадій, які характеризуються певними якісними особливостями. Кожній стадії даного генеза відповідають певні психічні можливості та види мотивів.

З визначених умов структурного підвищення мотивації особистості, де мотив як внутрішній спонукальний фактор виступає у вигляді усвідомленої потреби,

хотілось би підкреслити його можливість реалізації не тільки в предметному сенсі, але й в емоційно-сенсовому.

Розглядаючи особистість як суб’єкт діяльності, доводиться досліджувати те, як особистість перетворює, створює предметну дійсність, в тому числі й саму себе, вступаючи в активне ставлення до свого досвіду, до своїх потенційних мотивів, до свого характеру, здібностей і до продуктів своєї діяльності. Отже, особистість слід було б розглядати як сукупність змістовних ставлень людини в світі, які набуваються в процесі життя, в суспільстві і які забезпечують орієнтування в ньому.

Кожне ставлення несе в собі могутній мотиваційний заряд, витоки якого містяться у сфері потреб людини. Мотиваційні тенденції є “енергетичним” компонентом ставлення, який визначає його силу та значення. В процесі формування ставлення поповнюються багатьма змістовними, інформаційними характеристиками, що визначають його індивідуальну своєрідність та місце в свідомості людини [12, 58].

В заключенні проведеного аналізу проблеми мотивації особистості можна зробити висновки.

Вирішальне значення в рішенні проблеми відводиться мотиву. Якщо звести мотив до предмету, то мотив перестає виконувати функцію співвідношення мотиву й діяльності. Інтенціональна спрямованість діяльності визначається не предметом потреби, а предметом діяльності. Те, на що спрямована діяльність, не виступає предметом відповідної потреби. Це характерно для складних форм діяльності.

Спрямованість діяльності детермінована цілісною ситуацією її протікання. Відповідно до теорії діяльності, на основі факту впливу ситуації на суб’єкта, який спонукається до діяльності потребами, виникає цілісний стан сенсового ставлення, який покладено в основу кожної його діяльності. В феномені сенсового ставлення відображені всі необхідні внутрішні та зовнішні умови активності, тому діяльність, яка розгортається на сенсовій основі має доцільний характер.

Змістовні ставлення виступають як психологічний механізм регуляції діяльності та забезпечують єдність та впорядкованість структурного складу

діяльності та її спрямованості. Отже, сенсові ставлення виступають системоутворюючим фактором мотивації особистості. Формування особистісних якостей та її буття забезпечує активна, самостійна реалізація ставлень [13, 3].

Отже, всі успішні підприємці - цілеспрямовані та впевнені  в собі люди. Майже всі вони отримали своє багатство завдяки вмінню знайти і використати можливість, які надавало їм життя. Їх нічого не могло спинити та перешкодити на шляху свого кар’єрного зростання, ні жалість, ні співчуття, зі своїми конкурентами ці люди були сурові та безжалісні. В своїх діях ці люди були рішучими та сміливими. Вони не боялися вкласти свої гроші в справу, яка була ще погано вивчена. При цьому вони проявляли творчість та працьовитість.  Велика кількість цих успішних підприємців були дуже хитромудрими, вони навіть іноді здійснювали авантюрні справи.

Таким чином можемо сказати, що для самореалізації приватного підприємця є дуже важливим наявність мотивацій, що спонукають до діяльності. Показником самореалізації є успішна ділова діяльність, стабільність у справах та процвітання бізнесу. Якщо все вище згадане є в наявності, то ми можемо говорити, що приватний підприємець самореалізована особистість.

2.2. Фактори та умови  формування особистісної ініціативи підприємця

Особистісна ініціатива базується на визначеному полі тренування і починається цей процес ще в тім віці, коли дитина, сказавши "Я сам" і виявивши при цьому самостійність, ініціює власні дії. З урахуванням значимості і специфіки прояву ініціативи ми визначили, використавши в назві підхід Д.Б. Богоявленської, фактори формування особистісної ініціативи:   

¾  інтуїтивно-іниціативний;

¾  умовно-ініціативний;

¾  репродуктивно-ініціативний.

Значна кількість ініціативних дій зв'язана з мотивацією соціального характеру: мотиви боргу, відповідальності, розуміння соціальної значимості, з одного боку, і мотиви, зв'язані із соціальним статусом особистості - з іншої (самовираження, прагнення до самостійності і т.п.).

Ініціативні дії мотивуються прагненням до саморозвитку, коли вони висувають задачу або приймають рішення діяти без розрахунку на досягнення швидкого результату, але з усвідомленням значимості виконання діяльності, що забезпечує розвиток особистості.

Велике значення у формуванні особистісної ініціативи має наявність умов для її прояву, що породжують в особистості форми прояву, що ще не є її внутрішньою потребою.

Для того щоб відкрити шлях до розуміння становлення особистісної ініціативи, потрібно звернутися до спонукань і мотивів не стільки особистісним, скільки ситуаційним, обумовленим не стільки внутрішньою логікою характеру, скільки збігом зовнішніх обставин (В.В. Сериков). Ситуація може стати причиною ініціативної поведінки навіть пасивної людини. Саме сукупність визначених об'єктивних і суб'єктивних умов і факторів створює настрой особистості на прояв ініціативи в ситуації. Д.Н. Узнадзе позначив цю готовність до визначеного поводження як установку.

Однією з умов розвитку ініціативної діяльності є створення оптимальних умов для реалізації потенційних можливостей, включення в пошуковий пізнавальний процес не тільки логічних механізмів, але і передбачення, прогнозування, інтуїції; варіативний пошук рішення проблем, імітація визначених дій.

Система умінь і навичок створює готовність і здатність людини діяти певним чином, розвиває "здатність до ініціативи" (К.А. Абульханова-Славская) - "здатність сполучити свій інтерес з вольовими зусиллями, повага до інших з реальним керівництвом і наполегливістю, виявляти стійкість до труднощів, несподіванкам, планувати події і свою активність у часі". Розвиваються такі якості, як аргументованість і критичність, що мають комунікативну спрямованість, що полягає в уявній адресованості іншій людині, у прогнозуванні, у чеканні її думки, суджень, у включенні їх у контекст свого мислення.

Здобуваючи зазначені уміння, люди опановують проблемність, гіпотетичність, що функціонують в ініціативному мисленні як його властивості, специфічність яких у сукупності додає мисленню нову якість - ініціативність.

Наявність таких умінь і навичок, у свою чергу, сприяє переносу ініціативного поводження в усі сфери життя людини, перетворення його в норму. І тоді ініціативність виявляється як риса особистості, у меншому ступені залежна від ситуації.

 Установка на особистісну ініціативу і її прояв є внесення в природу і соціум свого суб'єктивного початку, відображення здатності осмислювати (додавати зміст), субъективизиувати дійсність.

У зв'язку з цим ми припускаємо, що формування особистісної ініціативи повинне йти через створення "індивідуально-стверджуючих ситуацій", що забезпечують становлення досвіду суб¢єктування, тобто вироблення свого (особистісного) знання, думки, свого стилю, власної структури діяльності.

Ситуативний підхід погодиться з концепцією генералізації С.Л. Рубінштейна: під впливом зовнішньої ситуації виникає актуальний мотив, "відгук"; стан особистості - "риса характеру в її генезисі". При повторенні і варіюванні подібних ситуацій даний стан особистості генералізується, тобто стає загальним, типовим і для інших сфер прояву особистості. Утвориться властивість, якість особистості.

Однією з основоположних умов формування особистісної ініціативи професійне самовизначення, яке відбуваєть в період юності.

У пору юності все ясніше і чіткіше складається індивідуальний вигляд кожної молодої людини, усе ясніше виступають ті його індивідуальні особливості, що у своїй сукупності визначають склад його особистості.

Люди істотно відрізняються один від одного не тільки по темпераменту і по характеру, але і по своїх здібностях, потребам, прагненням і інтересам, різним ступеням самосвідомості. Індивідуальні особливості виявляються й у виборі життєвого шляху. Вибір професії й оволодіння нею починається з професійного самовизначення. На цьому етапі люди повинні вже цілком реально сформувати для себе задачу вибору майбутньої сфери діяльності з обліком наявного соціологічного і психофізіологічного ресурсів. У цей час у людей формуються відносини до визначених професій, здійснюється вибір навчальних предметів відповідно до  обраної професії [3, 27].

Згідно, І. Конові, професійне самовизначення людини починається далеко в його дитинстві, коли в дитячій грі, дитина приймає на себе різні професійні ролі, і програє зв'язані з ним поведінки. І закінчується в ранній юності, коли вже необхідно прийняти рішення, що вплине на все подальше життя людини.