Планування в організації

На  розвиток статті VI та VII розділів Основ прийнято Закони України "Про лікарські засоби", "Про охорону дитинства", "Про державну допомогу сім'ям із дітьми".   

Положення статей VIII розділу основ ("Медико-санітарне  забезпечення санаторно-курортної  діяльності і відпочинку") розкривають  закони України "Про курорти", Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного  типу "Курортополіс Трускавець" та укази Президента "Про заходи щодо розвитку курортної зони Великої Ялти", "Про розвиток Всеукраїнської дитячої оздоровниці — курорту Євпаторія".    

Нормативно-правовими  актами врегульована діяльність таких  медичних служб, як судово-медична експертиза та донорство крові, санітарно-епідеміологічна служба. Проте зазначена кількість прийнятих законів є недостатньою, оскільки їх норми не охоплюють усіх основних сфер відносин та напрямів функціонування системи охорони здоров'я.   

Особливостями законодавства про охорону здоров'я є надзвичайно широкий спектр суспільних відносин, які регулюються його нормами, а також величезна кількість та ієрархія даних норм. Законодавство про охорону здоров'я — явище досить специфічне. У складі цієї галузі законодавства є норми дуже багатьох галузей права, а саме: "фінансового, трудового, адміністративного, соціального забезпечення тощо. Тому є всі підстави вважати законодавство про охорону здоров'я комплексною галуззю законодавства.   

У зв'язку з новими соціально-економічними умовами в Україні виникла потреба у внесенні змін і доповнень до Основ. Насамперед потрібно узгодити концепцію розвитку законодавства з питань охорони здоров'я, а потім, відповідно до плану законотворчих робіт, доопрацьовувати закони [2].   

Законодавство України з питань охорони здоров'я  характеризується достатньо високим рівнем систематизації, наявністю кодифікаційних актів, розроблених на високому професійному рівні з урахуванням міжнародних вимог і прийнятих парламентом. У цілому воно є придатним для визначення та реалізації багатосекторної комплексної державної політики у зазначеній сфері.  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
    

3. Економічні засади охорони здоров’я. Фінансування  галузі    

Ринкова економіка при різноманітності  моделей, відомих світовій практиці, характеризується тим, що являє собою  соціальне орієнтований господарський  механізм, доповнений державним регулюванням. Велику роль як у самій структурі ринкових відносин, так і в механізмі їх регулювання з боку держави відіграють фінанси. Вони — невід'ємна частка ринкових відносин і, одночасно, важливий інструмент реалізації державної політики.   

Бюджетне  фінансування охорони здоров'я: сучасність, проблеми і перспективи   

Ринкова економіка при різноманітності  моделей, відомих світовій практиці, характеризується тим, що являє собою соціально орієнтований господарський механізм, доповнений державним регулюванням. Велику роль як у самій структурі ринкових відносин, так і в механізмі їх регулювання з боку держави відіграють фінанси. Вони — невід'ємна частка ринкових відносин і, одночасно, важливий інструмент реалізації державної політики. Першочергове значення в сучасних умовах буде мати вирішення питань стабілізації економічної та фінансової ситуації в охороні здоров'я..    

За  цих умов головним завданням є  реорганізація системи бюджетного фінансування охорони здоров'я, яка б дозволила:   

—   інтегрувати  медицину у фінансові  потоки розширеного відтворення;   

—  збалансувати поєднання бюджетних  і позабюджетних джерел, залучення  коштів з певною децентралізацією фінансів галузі на користь територіальних медичних програм;   

—  розширити права регіонів, місцевих органів влади і трудових колективів у накопиченні та використанні ресурсів охорони здоров'я.   

Тому  виникає  питання про чітко закріплений розподіл повноважень і відповідальності за реальний рух фінансових потоків між центром і регіонами.   

За  задумом реформаторів, система бюджетного фінансування лікувальних закладів мала бути замінена на страхову, в якій страхові компанії  (фонди),  що  фінансуються з фондів обов'язкового медичного страхування, платять лікарням і поліклінікам за надання медичної допомоги населенню. Уважалося, що введення елементів ринку — розподіл виробників і покупців медичних послуг,  поява незалежних від  медичних закладів посередників між ними  і населенням, а також конкуренція серед страховиків повинні були б збільшити ефективність вітчизняної охорони здоров'я. Однак в умовах виробничого та інвестиційного  спаду нова система фінансування охорони здоров'я приречена на фрагментарне введення. Державний і регіональні фонди обов’язкового медичного страхування  нині сприймаються більшістю медичних працівників як непотрібні і досить вартісні посередники в системі фінансування охорони здоров'я [10].   

Податкова політика ще слабо стимулює збільшення частки недержавного фінансування охорони  здоров'я. Сприяння лікувально-профілактичним закладам у пошуках нових джерел фінансування та заохочення розвитку недержавного сектору не підкріплено відповідною податковою політикою.   

Від того, як будуть вирішуватися наведені вище проблеми, залежать розвиток бюджетного фінансування охорони здоров'я і політика держави  щодо людини. Бюджет є не тільки фінансовим планом створення централізованого фонду і перерозподілу державних ресурсів із використанням цілісної системи платежів, урахуванням їх звітності, він є одним із основних засобів макроекономічної стабілізації та економічного розвитку. Державний бюджет фактично забезпечує існування країни, розвиток її економіки і культури, соціальний захист населення. За рахунок бюджету держава акумулює грошові кошти для фінансування пріоритетних напрямів виробництва, соціального розвитку, активізує заходи щодо збільшення надходжень до бюджетів усіх рівнів, а також цільового й економного використання державних грошових коштів.   

Рівень бюджетного забезпечення  потреб охорони здоров'я в 2000 р. становив 4,3 млрд. грн. або 98,0 % від запланованих уточнених показників, включаючи фінансування з державного і місцевих бюджетів та відомчих закладів охорони здоров'я. З місцевих бюджетів видатки здійснено в обсязі 3,7 млрд. грр. або 95,8 % від запланованого, з державного бюджету — 365,6 млн. грн. або 93,0 %. Витрати на фінансування відомчих закладів охорони здоров'я в 2000 р. становили 211,5 млн грн, або 82,5% від запланованого. Динаміка бюджетного забезпечення охорони здоров'я протягом 1991—2000 рр. подана в табл. 10 [11; c.456].   

За  останні роки на 34 % збільшився фактичний загальний обсяг видатків на охорону здоров'я, який у 1996 р. становив 3,2 млрд. грн. у 1998 р.— 3,4 млрд. грн. у 1999 р.— 3,9 млрд. грн. у 2000 р.— 4,2 млрд. грн.   

Ця  тенденція стосується і відсотка від ВВП на фінансування потреб охорони здоров'я. У 2000 р. цей показник після спаду   

Таблиця 1   

Динаміка  бюджетного забезпечення охорони здоров'я  України     

 

 

   протягом 1996—1999 рр. стабілізувався і за попередніми  підрахунками становить 3,2 % ВВП.   

Одним із пріоритетів бюджету на 2001 р  стало удосконалення взаємовідносин між державним та місцевими бюджетами. Додаток № 5 до закону України про державний бюджет 2001 року" уможливив крок, без здійснення якого взагалі не можна говорити про початок бюджетної реформи. Цим додатком врешті-решт розмежовано видатки бюджету між державним та місцевими бюджетами. Таким чином, законодавство України вперше дало відповідь на запитання, хто що фінансує і хто за що відповідає (закон про місцеве самоврядування в цьому аспекті не чітко прописаний і навряд чи може бути керівництвом до дії). У бюджеті визначена структура фінансування закладів та установ охорони здоров'я залежно від рівнів бюджетів, а саме: державний, бюджети Автономної Республіки Крим та областей, районів, бюджети міст республіканського — Автономної Республіки Крим — та обласного значення тощо (схема 1 і табл.2).  
  
  
     

Схема 1. Бюджет охорони здоров'я    

.   

Забезпечення  фінансування охорони здоров'я в 2001 р. законодавчо визначено в  обсязі 1,2 млрд. грн.., що становить 2,9 % видатків державного бюджету.   

Поточні витрати на охорону здоров'я, включаючи всі міністерства і відомства, заплановані на рівні 3,6—3,8 %. При цьому основне навантаження припадає на заклади й установи, які підпорядковані Міністерству охорони здоров'я та фінансуються місцевими бюджетами (79,8 %).     

 

 

             Таблиця 2. Видатки державного, місцевого бюджетів на охорону здоров’я    

Зберігається, тенденція пріоритетного фінансування захищених статей видатків. Основна величина поточних витрат спрямована на оплату праці як за загальним, так і за спеціальними фондами бюджету і становить 31,8% та 24,4% відповідно, а також оплату комунальних послуг та енергоносіїв [10].    

Таким чином, необхідність бюджетного фінансування охорони здоров'я зумовлена тим, що довготерміновий характер її діяльності потребує визначення стабільного фінансового забезпечення. Слід зауважити, що концепція бюджетного фінансування охорони здоров'я не є незмінною, вона може і повинна змінюватись з розвитком фінансових відносин у галузі.    

Запровадження багатоканальної системи фінансування охорони здоров'я   

Охорона здоров'я України практично повністю фінансується із загальних державних фондів, частка яких протягом останніх п'яти років становила 98—93 %. Платні медичні послуги, різні благодійні (добровільні) і так звані децентралізовані джерела фінансування становлять близько 2—7 % від загального обсягу бюджетного фінансування.    

Складна економічна ситуація із забезпеченням  потреб галузі бюджетним фінансуванням  спонукає шукати додаткові джерела  фінансування. Тому одним із шляхів вирішення проблем фінансового  забезпечення закладів охорони здоров'я стало залучення позабюджетних коштів. Нині додаткові позабюджетні надходження — це кошти, отримані від надання платних медичних послуг, кошти із страхових організацій за надання медичної допомоги застрахованим громадянам, благодійні (добровільні) внески юридичних і фізичних осіб, кошти від здачі в оренду тимчасово вільних приміщень та інші надходження.   

Постановою  Кабінету Міністрів України №1138 від 17.09.96 р. було затверджено перелік  платних послуг, які надаються  в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти. Постановою № 449 від 12. 05. 97 р. цей перелік було доповнено. Спільним наказом Міністерства охорони здоров'я і Міністерства фінансів № 358/273 від 18.12.97 р„ зареєстрованим Міністерством юстиції 25.12.97 р. № 624/2428, було затверджено порядок надання платних медичних послуг та прийняття добровільної компенсації від хворих.   

Право регулювання  цін на медичні послуги постановою Уряду від 25.12.96 р. № 1548 було надано обл(міськ)держадміністраціям за місцем розташування державних та комунальних закладів охорони здоров'я. У подальшому на законодавчому та урядовому рівнях було вирішено питання щодо звільнення коштів, отриманих закладами та установами охорони здоров'я шляхом надання платних послуг, від податку на прибуток. Медичні послуги за переліком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1602 від 05.10.98 р., звільнено від податку на додану вартість.

 

У 1996 р. залучено позабюджетних надходжень в обсязі 73,5 млн. грн.. (або 2,7 % від обсягу бюджетного фінансування), в 1997 р.— 110,6 млн. грн.. (3,1 %), у 1998р— 154,3 млн. грн.. (4,5%), у 1999р.— 179,8 млн. грн.. (4,7%), у 2000 р,— 323,0 млн. грн.. (7,5 %).   

Надання медичних послуг за плату замішається  основним джерелом у структурі позабюджетних надходжень, однак рівень їх у загальному обсязі щорічно зменшується. Так, якщо в 1996 р. платні медичні послуги становили 92 %, у 1998 р.— 77,9 %, у 1999 р.— 63,7 % то у 2000 р.— 44,5 % від загального обсягу позабюджетних надходжень. Найбільше коштів залучається від надання стоматологічних послуг, проведення медичних оглядів, косметичних послуг. Крім того, щорічно зростають обсяги коштів від послуг немедичного характеру (освіти, побутових послуг, добровільних та благодійних внесків).   

Ухваленням постанови Кабінету Міністрів України № 1222 від 04.08. 2000 р. законодавчо вирішено питання прийняття та використання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних і фізичних осіб закладами охорони здоров'я для потреб їх фінансування. У 1998 р. таких внесків було залучено 7,1 млн. грн.., у 1999 р.— 19 млн. грн.., у 2000 р.— близько 48 млн. грн.   

Як  бачимо, залучення позабюджетних  коштів не вирішує всіх проблем, пов'язаних з фінансуванням галузі, тому впровадження ефективних механізмів фінансування є важливою складовою цілісного процесу реформування охорони здоров'я. Йдеться, насамперед, про формування багатоканальної системи фінансування галузі [1].   

Уже сьогодні можна запропонувати такі механізми фінансування галузі:   

1. Гарантовані платежі з місцевого бюджету, які можуть здійснюватися двома шляхами. Перший — орган місцевого самоврядування може виступати як замовник додаткових програм гарантованого регіонального рівня безоплатної медичної допомоги. Термін "додатковий" у даному разі означає, що медичні послуги за регіональними програмами доповнюють гарантований державний рівень і передбачають безоплатне надання деяких медичних послуг у регіоні понад гарантований державою обсяг за рахунок коштів місцевого бюджету. Технологія розрахунку додаткового регіонального рівня гарантованої безоплатної медичної допомоги така сама, як і технологія розрахунку гарантованого державного рівня. Другий шлях здійснення платежів — це капіталовкладення з бюджету місцевого самоврядування в медичні заклади комунальної власності, тобто ремонт, переобладнання, нове будівництво).    

2.  Державне соціальне медичне страхування працюючих (гарантовані внески працедавців, спрямовані на медичне обслуговування працюючих). Відповідно до Закону України "Про державне соціальне страхування" державне соціальне медичне страхування працюючих повинно забезпечувати компенсацію  витрат,  пов'язаних  з  отриманням медичної допомоги працюючих за рахунок фінансових ресурсів цього виду медичного страхування. Джерела фінансування  можуть  створюватися  за рахунок внесків працедавців за працюючих та відрахувань підприємств за створений ризик для здоров'я.  Кошти витрачаються лише відповідно до витрат за надання медичних послуг, виходячи з принципів адресності та зворотної дії. Налагодження такого механізму може стати справою, завдяки якій місцева влада буде зацікавлена у розвитку соціальних і саме медичних програм.    

3.  Ініціативні фонди та ініціативні  програми. Це насамперед програми місцевих співтовариств, у яких з'являється спільний інтерес у галузі медичного обслуговування. Так, наприклад, батьківський колектив школи або мікрорайону може замовити скринінгове обстеження дітей або проведення комплексу профілактичних процедур у школах. З розвитком суспільної довіри до механізмів місцевого самоврядування стануть можливими такі ініціативні програми, як переобладнання лікарні в селі за кошти місцевого ініціативного фонду, ініціативні програми довголіття, спрямовані на реабілітацію пенсіонерів, які виходять на пенсію в екологічно несприятливому районі тощо. Можлива і така схема дій: з ініціативи місцевої влади мешканці території вносять, наприклад, по 1 грн.  до ініціативного фонду, гроші передаються керівній структурі, що організує будівництво й обладнання поліклініки, послугами якої безоплатно можуть користуватися всі члени фонду, тобто всі ті, хто зробив внесок.