Планування в організації

4.  Добровільне медичне страхування.  Механізм добровільного медичного страхування носить характер ризикового накопичення: страхування пов'язане з поняттям страхового випадку і виплачується,  коли стався страховий випадок. Якщо страхового випадку не сталося, страхові виплати не проводяться. Розмір страхової виплати залежить від ступеня можливості страхового випадку — чим менша можливість, тим менші страхові платежі: страхування травматизму коштуватиме неоднаково для різних верств населення [5].   

Договір страхування  можуть укладати як громадяни, так і  підприємства для своїх працівників. Програми добровільного страхування  здійснюють спеціальні страхові компанії, які можуть бути утворені на будь-якому рівні - національному, територіальному, місцевому — і мати будь-яку форму власності. У законодавстві слід передбачити спеціальні механізми, які максимально зменшують ризик банкрутства страхових компаній. Такі механізми добре відомі у світовій практиці (значний статутний капітал, заборона на ризиковані фінансові операції, страхування фонду тощо).   

5.  Накопичувальні програми. Це механізм, який зацікавить тих, хто самостійно, незважаючи на всі інші гарантії, прагне піклуватися про власне  здоров'я та здоров'я сім'ї.  Механізм може бути таким: працівник на підставі договору впродовж тривалого часу робить внески в накопичувальний фонд, наприклад, за себе чи за свою дитину. Коли він виходить на пенсію або ж коли дитина виростає, кожен із них може користуватися медичною допомогою відповідно до програми медичних коштів, у межах якої укладено договір. Специфіка накопичувальних програм полягає в тому, що впродовж усього терміну платежі надходять у добре захищений фінансовий заклад, спроможний дати гарантію збереження вкладів і певний відсоток приросту заощаджень. Після закінчення договірного терміну людина може користуватися будь-якою медичною допомогою в межах накопичених коштів.    

6.  Державна медична позика. Ініціатором  державної медичної позики може  бути як безпосередньо медичне  підприємство, так і керівна структура  чи орган місцевої влади. Гарантом медичної позики виступає держава. Людина укладає договір державної медичної позики і перераховує гроші на зазначений рахунок. Після закінчення терміну платежів, установленого в договорі, вона може користуватися послугами зазначеної в договорі групи медичних підприємств безоплатно — у визначених договором обсягах.   

7.  Благодійні програми. Благодійні програми здійснюються за рахунок благодійних пожертв і спрямовані на фінансування медичної допомоги незахищеним групам населення понад державну гарантію. Благодійні цільові фонди можуть існувати як безпосередньо на медичних підприємствах, так і в товариствах інвалідів, центрах багатодітних сімей тощо.   

8.  Безпосередні платежі населення.  Механізми платних послуг можуть бути різними — і доволі високо оплачувана медична допомога, спеціально призначена для заможних людей, і недорога медична допомога, цілком доступна для людей із середнім рівнем доходів. Перша з них надаватиметься, насамперед, у приватному секторі медицини. Крім цього, державні та комунальні заклади можуть пропонувати комплекс медичних послуг, до якого входять догляд, який обходиться недешево, умови підвищеної  комфортності, додатковий комплекс реабілітаційних процедур. Високотехнічна допомога, унікальні медичні послуги, діагностичний комплекс теж є вартісними. Заможні люди зможуть скористатися такою допомогою за рахунок безпосередніх платежів. Незаможним людям така допомога також має бути доступною, але з інших каналів, за рахунок інших механізмів.     

Організаційно-економічні передумови розвитку медичного страхування    

Економічні  механізми управління галуззю, що функціонує в умовах ринку, стають значно складнішими. Уведення охорони здоров'я в ринок медичного страхування можливе лише шляхом формування механізму управління як системи діяльності, що має складну структуру (з підключенням „етичних,, правових, соціальних аспектів) і в якій застосування економічних методів є одним із зрізів багатомірної соціальної дії. Тому в сучасних умовах необхідно сформувати програму становлення ринку медичних послуг, яка має включати, зокрема, заходи щодо надійного становлення суб'єктів ринкового обігу в охороні здоров'я і, передусім, виробників медичних послуг: лікувально-профілактичних закладів, фондів страхування та страхових компаній. Звичайно, ланцюги суб'єктів ринку не повинні бути жорсткими, замороженими. Необхідний простір і, найголовніше, умови для конкуренції між лікувально-профілактичними закладами і страховими-компаніями. Але початкова схема має бути відпрацьована і втілена на практиці, виходячи із найраціональнішої системи функціонування охорони здоров'я на принципах медичного страхування [6; c.540].   

В країнах з  розвинутою ринковою економікою склалися різні форми управління й організації охорони здоров'я. Проте практично скрізь ринкові відносини в галузі достатньо жорстко контролюються державою. Саме тому одним із центральних пунктів програми має бути передбачений механізм державного регулювання відносин суб'єктів страхування здоров'я. Потрібно також забезпечити ефективний рух фінансового капіталу в охороні здоров'я, де кожна ланка ринкових відносин покликана відігравати визначну роль. Наприклад, які лікувально-профілактичні заклади     безпосередньо, фінансуються, з бюджету; як ці кошти розподіляються між закладами, скажімо, в рамках територіально-медичних об'єднань; співвідношення між бюджетним і децентралізованим фінансуванням. Відносини між медичними закладами і страховими фондами мають бути побудовані на договірній основі; споживач медичних послуг — населення — повинен мати право на вільний вибір медичного закладу, лікаря і фонду страхування, на подання позову на медичний заклад, у тому числі щодо матеріальної компенсації збитків, завданих з його вини, тощо.   

Якою  б не була програма дій щодо становлення ринку медичних послуг, вона потребує надійного політичного забезпечення. По суті це означає налагодження конструктивної взаємодії гілок законодавчої та виконавчої влади, об'єднання зусиль підприємців і профспілок, тобто "концентна дія", яка на Заході практикується в часи економічних і соціальних криз. Перехід до загальнообов'язкового соціального медичного страхування повинен мати такі етапи:   

— законодавче врегулювання кола платників страхових внесків та бази для їх нарахування, порядку збору страхових внесків, їх величини, обліку і розподілу, а також: фінансової участі застрахованих осіб у формуванні страхового фонду;   

—  раціональна побудова мережі закладів охорони здоров'я і планування чисельності медичного персоналу відповідно до обсягів надання медичної допомоги;   

—  вибір показника для фінансування медичної допомоги з урахуванням  певних вимог і, насамперед, його статистичної та нормативної забезпеченості;   

— розрахунок тарифу на надання медичних послуг відповідно до затрат із використанням галузевих показників;   

— розроблення механізму розподілу  коштів серед лікувально-профілактичних закладів різних форм власності залежно від обсягу, складності та якості наданих послуг.   

Таким чином, основні завдання впровадження страхової медицини в Україні такі:   

— залучення  до системи охорони здоров'я додаткових коштів для надання населенню  медичної допомоги понад обсяг мінімальних  державних гарантій;   

— реальне забезпечення усім категоріям населення України гарантованого  мінімуму медичної допомоги на безоплатній основі;   

— ефективний розподіл та використання ресурсів і подолання  структурних диспропорцій в охороні  здоров'я;   

— підвищення рівня керованості галуззю. Медичне страхування в класичному варіанті — це система охорони здоров'я, що   

— поєднує два  види медичного страхування: соціальне  і добровільне.   

Загальнообов'язкове соціальне медичне страхування  носить обов'язковий характер і забезпечує відшкодування витрат на основні види медичної допомоги і медичні послуги в обсязі соціальних гарантій держави [1].   

Добровільне медичне страхування охоплює види медичної допомоги, послуги, що лишилися за межами програм загальнообов'язкового соціального медичного страхування. Добровільне медичне страхування відіграє допоміжну роль у забезпеченні населення медичною допомогою, його основним призначенням є пом'якшення дефіцитів медичної допомоги, що виникають у системі загальнообов'язкового соціального медичного страхування.

 Нині  розширення сфери системи добровільного  медичного страхування є одним  із реальних засобів залучення додаткових позабюджетних коштів. Протягом останніх років частка коштів, залучених через  систему добровільного медичного страхування, становила 0,1—0,4 % від бюджетних коштів.   

Таким чином, перехід до медичного страхування в Україні — складна і багатовимірна проблема, але це дозволить закласти нові основи економіки охорони здоров'я. Уведення медичного страхування має започаткувати реформу охорони здоров'я як цілеспрямований, динамічний і сталий процес, який забезпечить здійснення системних структурних змін в інтересах задоволення потреб населення в медичній допомозі.    

 Розвиток  приватного сектора в охороні  здоров'я   

Одним із принципів реформування системи охорони здоров'я є розвиток економічних відносин багатоукладної системи охорони здоров'я, тобто створення поряд із державною безоплатною системою охорони здоров'я розвинутого приватного сектора. Нині в Україні вже існують ці два сектори охорони здоров'я — державний, що фінансується з державного та місцевого бюджетів, та недержавний, який має позабюджетні джерела фінансування. Лікувально-профілактичні заклади, які належать до недержавного сектора, мають різний організаційно-правовий статус і найчастіше виступають у формі товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств, індивідуальних приватних підприємств. Крім того, недержавний сектор охорони здоров'я представляють лікарі, що практикують приватно і займаються медичною* практикою як фізичні особи.    

Приватна  система охорони здоров'я —  це сукупність об'єктів охорони здоров'я, що здійснюють приватну медичну діяльність. А приватна медична діяльність —  це діяльність з надання медичної допомоги, що здійснюється суб'єктами приватної системи охорони здоров'я. Приватні медичні організації — це комерційні та некомерційні організації, майно яких перебуває в приватній та інших, окрім державної, формах власності. У статутах таких організацій зазначено, що медична діяльність є для них основною [12; c.397].   

Наявність розвинутого приватного сектора медичних послуг дає змогу полегшити навантаження на державну систему охорони здоров'я, оскільки він обслуговує частину громадян, які спроможні самостійно сплачувати за лікування. Крім того, створюватиметься конкурентне середовище на ринку медичнихпослуг, що підвищить ефективність роботи галузі в цілому та покращить якість надання лікувально-профілактичних послуг. У різних країнах світу співвідношення державного та приватного секторів суттєво різниться, залежно від чого виділяють різні моделі функціонування системи охорони здоров'я з перевагою того чи іншого сектора (табл. 3).   

Таблиця 3   

   В Україні тривалий час система  охорони здоров'я залишалася суто державною. Ця система — система Семашка — в певних умовах працювала досить успішно. Однак зміни економічної ситуації в країні призвели до змін у сфері охорони здоров'я. Нині частка приватного сектора в Україні поступово зростає. Вона становить близько 2—3 %, а у великих містах, обласних центрах досягає 5—10 %.   

Подальший розвиток недержавного сектора охорони здоров'я вимагає  враховувати особливості соціально-економічної  ситуації в Україні, а саме:   

— приватна медична діяльність не може повністю замінити суспільні форми медичного обслуговування, вона є їх рівноправним доповненням у національній системі охорони здоров'я;   

—  приватну медичну діяльність здійснюють приватні медичні (фармацевтичні) заклади й організації, а також працівники охорони здоров'я (приватна практика) як індивідуальні підприємці, основою приватної діяльності є приватна власність на основні фонди або їх оренда;   

— на державному і територіальних рівнях повинен існувати обґрунтований перелік лікувально-профілактичних закладів стратегічного характеру, який би забезпечував соціальні гарантії в медицині; їх переведення в приватний сектор, а також орендні відносини із суб'єктами цього сектора мають бути заборонені законом;   

— створення підприємств і регулювання  приватної медичної діяльності повинно здійснюватися на основі ліцензій, сертифікатів, статуту, договорів і різних форм контролю.    

Взагалі розвиток підприємництва у сфері охорони здоров'я слід розглядати як позитивне явище для галузі охорони здоров'я та для країни загалом. Однак необхідною умовою такого розвитку є контроль за ціновою політикою на формування вартості медичних послуг, а також дотримання державою гарантій щодо надання медичної допомоги групам населення, котрі самостійно не можуть її оплачувати.            

Матеріальне стимулювання працівників охорони  здоров'я   

Серед пріоритетних напрямів соціальної політики в Україні одне з чільних місць— відведено ефективному реформуванню системи оплати праці. Цей процес розпочався ще в 1991 р. ухваленням Закону України "Про підприємства в Україні", за нормами якого підприємства набули права самостійно встановлювати форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників, визначати фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів. У 1993 р. набрав чинності Закон України "Про колективні договори і угоди". Наступним кроком стало прийняття в 1995 р. основного документу з питань регулювання заробітної плати, а саме, Закону України "Про оплату праці", який підготовлено з урахуванням світового досвіду, конвенцій і" рекомендацій Міжнародної організації праць