Управління перосналом інноваційної організації

Окрім традиційних джерел фінансування інноваційної діяльності,перспективним вбачається розвиток нових форм інвестицій в інновації.До таких форм необхідно віднести емісійне, зокрема облігаційнефінансування. Суть його полягає у випуску муніципальних облігацій під конкретні інноваційні проекти з високою надійністю отримання доходу [1].

До фінансово-економічних  інструментів впливу на розвитокінноваційного потенціалу регіону можна віднести:

– пільгове кредитування інноваційних проектів, що мають бутивпроваджені в регіональному господарському комплексі;

– позики зі зменшеною ставкою  відсотка;

– субсидії, що являють собою  спеціальні виплати підприємствам, щоосвоюють передові зарубіжні технології;

– інвестиційні субвенції  регіонам, що надаються на ціліінноваційного  розвитку на безвідплатній основі.

Формування і розвиток інноваційного потенціалу України передбачаєоблік і аналіз специфіки інноваційного середовища її окремих регіонів.

Адже в умовах динамічності і нестабільності економічної ситуаціїдоцільно в кожному регіоні, враховуючи його специфічні умови розвиткута виходячи з наявності ресурсів, кадрів, інфраструктури, розвивати його інноваційне середовище [6] – домінуючий чинник формування конкурентоспроможності регіону в майбутньому, оскільки саме інновації дозволяють створити стратегічні переваги в конкурентних сферах.

Здатність регіону як окремої економічної одиниці в існуючих соціально-економічних та політичних умовах, використовуючи власний науково-технічний потенціал, створювати та отримувати новації або проміжні результати ззовні та, враховуючи наявну інноваційнуінфраструктуру регіону і сформовану інноваційну культуру, доводити їх до кінцевого споживача [6], визначає інноваційний потенціал регіону.

Попит на інновації завжди існує, однак він обмежується можливимдоступом до джерел їх фінансування. Сучасний інвестиційний ринок України характеризується недостатністю фінансових ресурсів і відносно невеликим набором методів фінансування інновацій. Через це актуальним є звертання до накопиченого світового досвіду при побудові механізму економічного стимулювання інноваційної діяльності. У більшості країн світу проблема компенсації витрат на інноваційну діяльність для підприємницьких структур вирішується за рахунок бюджетних коштів, прибутку та різноманітних пільг.

У період кризи економіки  необхідно забезпечити впровадження базових інновацій, що сприяють значному удосконаленню потреб з метою отримання довгострокового позитивного ефекту від впровадження інновацій. Тому активне державне втручання в цей період сприяє економічному зростанню та виходу з кризи. Участь держави у розвитку інноваційної діяльності в країні може бути як прямою (адресна підтримка стратегічно важливих інновацій), так і непрямою (створення інноваційної інфраструктури, законодавче забезпечення інноваційного процесу). Саме ці фактори найбільшою мірою вплинули на інноваційний потенціал регіонів.

3. Аналіз інноваційного  потенціалу Рівненського регіону  в порівнянні з загальнодержавними  тенденціями

Особливо важливою складовою  є наявність кадрів спеціалістів і вчених, що забезпечують інноваційний процес новими знаннями, ідеями, винаходами, ноу-хау, новими технологіями. Тому збереженню та розвитку такої складової інноваційного  потенціалу регіону, як кадровий потенціал, необхідно приділяти дуже велику увагу.

За останні сім років  як кількість аспірантур, так і  кількість докторантур зросли на 21 %. Відповідно зросла і кількість  охочих отримати певний науковий ступінь: чисельність аспірантів – на 40 %, докторантів – на 25 %. На жаль, розподіл аспірантур та докторантур за регіонами  нерівномірний. Більшість з них  зосереджена у м. Києві (відповідно 222 і 92), у Харківській (65 і 32), Львівській (31 і 14), Дніпропетровській (28 і 11), Одеській (27 і 16) та Донецькій областях (26 і 16). В інших регіонах їх кількість незначна, хоча немає жодного регіону, де були б відсутні аспірантура та докторантура. Спроби органів регіональної влади сформувати високий рівень кадрового потенціалу через необґрунтоване зростання чисельності аспірантур і докторантур не дає позитивних наслідків.

 Щодо складової забезпеченості  регіонів України аспірантами  та докторантами, то найвищі показники у 2011 р. спостерігаються в АР Крим (відповідно 618 і 24 ос.), Дніпропетровській (1669 і 59 ос.), Донецькій (1892 і 90 ос.), Запорізькій (1014 і 24 ос.), Луганській (923 і 35 ос.), Львівській (2414 і 74 ос.), Одеській (2202 і 71 ос.), Харківській (4061 і 180 ос.) областях та у м. Києві (11761 і 678 ос.). Цифри підтверджують, що молодь починає проявляти інтерес до науки, незважаючи на низький рівень оплати праці дослідників. Це в основному пов`язано з необхідністю засвоювати нові знання, інформацію, виробляти та використовувати складну техніку, технологію, інформаційну, програмну продукцію. Найнижчі показники були у Волинській (відповідно 363 та 19 ос.), Закарпатській (280 і 2 ос.), Рівненській (264 і 11 ос.), Чернігівській (248 і 2 ос.) областях. На жаль, динаміка частки аспірантів та докторантів склалася не на користь інноваційного спрямування, особливо підготовки таких кадрів для матеріальної сфери виробництва. Частка аспірантів і докторантів, зайнятих вивченням фізико-математичних наук, а також технічних наук, знижується порівняно з підготовкою кадрів для економічних, педагогічних наук високої кваліфікації, особливо докторів наук.

Наступною складовою забезпеченості кадровими ресурсами є забезпеченість регіонів працівниками наукових організацій. До працівників наукових організацій  зарахуємо дослідників, техніків та допоміжний персонал. За цим показником чисельність працівників наукових організацій, які виконували наукові  та науково-технічні роботи, зменшилася порівняно з 2007 роком на 3,8 %. Отже, тенденція зменшення кількості  працівників (дослідники, техніки та допоміжний персонал) пов’язана насамперед з кризою інституціональної структури української науки, що переважно функціонує у межах традиційної галузево-відомчої системи. Таке становище відповідає стратегії “виживання” та певною мірою “збереження” науково-технологічного потенціалу країни.

За загальної тенденції  до скорочення чисельності виконавців наукових досліджень і розробок (дослідників, техніків і допоміжного персоналу) питома вага серед них докторів та кандидатів наук продовжує зростати і у 2008 році становила 17,7 % або 21,6 тис. ос. (4454 та 17127 осіб відповідно). За цим  показником перші позиції займають Донецька (167 та 746 ос. відповідно), Дніпропетровська (142 та 787 ос.), Львівська (215 та 1028 ос.), Одеська (142 та 599 ос.), Харківська (619 та 2752 ос.) області  та м. Київ (2766 та 8821 ос.). За ними – такі регіони, як АРК (87 та 384 ос.) і Київська область (74 та 352 ос.). Найнижчий рівень докторів та кандидатів наук, які виконують  наукові та науково-технічні роботи – у Волинській (1 та 16 ос.), Житомирській (4 та 46 ос.), Рівненській (2 та 17 ос.), Тернопільській (1 та 25 ос.) областях. Як свідчать статистичні  дані, чисельність працівників,безпосередньо  зайнятих науковою та науково-технічною  роботою, скорочується, водночас зменшується  чисельність кадрів із науковими  ступенями, які найбільшою мірою  є генераторами нових ідей та наукових розробок. Зростає чисельність працівників-сумісників, які займаються науковою та науково-технічною  діяльністю за сумісництвом, однак  загальна чисельність наукових кадрів скорочується. Причиною такого стану  є значне зниження державного фінансування науково-дослідних розробок, відпливу “мізків” (інтелектуальних кадрів) практично з усіх регіонів держави, що негативно впливає на їх інноваційний потенціал, знижуючи його рівень.

Отже, найвищий рівень кадрового  потенціалу наявний у м. Києві, решта  регіонів конкурують між собою за його значенням. Проте простежується  тенденція до зменшення відриву  між Києвом та іншими регіонами, хоча й невисокими темпами. Порівняно низьким залишається його рівень у Волинській, Житомирській, Кіровоградській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернігівській областях – органи влади названих регіонів повинні більше уваги приділяти питанням формування кадрового потенціалу інноваційного розвитку.

Розвиток науково-дослідного потенціалу регіонів України є важливою умовою прогресуючого розвитку інноваційного  потенціалу через відтворення та вдосконалення його структури.

На жаль, сучасний стан науково-дослідної  сфери України зумовлений довгостроковим негативним впливом загальноекономічних  проблем, пов’язаних зі структурною  деформованістю економіки країни, домінуванням у ній низькотехнологічних галузей  і укладів, виробництв продукції  з низьким рівнем доданої вартості, які об`єктивно малосприйнятливі до сучасних науково-дослідних досягнень.

Як свідчать показники  обсягів виконуваних наукових та науково-технічних робіт, найвищий рівень спостерігається в областях Півдня України – АР Крим (1304 од.), Харківській (9954 од.), Донецькій (4812 од.), Дніпропетровській (3667 од.), Одеській (3374 од.), середні позиції – в західних регіонах, таких як Львівська (2233 од.), Івано-Франківська (1027 од.) області. У  вищенаведених регіонах сконцентрована основна частина тих, хто працює над науковими та науково-технічними роботами.

Продовжує зростати активність публікування вітчизняних науковців. Так, у 2012 р. кількість друкованих робіт збільшилася порівняно з 2011 р. на 10,7 % і становила 307,8 тис. публікацій.

Важливим напрямом формування та розвитку науково-дослідного потенціалу є розвиток міжнародної співпраці, що потребує створення сприятливих  умов і механізмів його підтримки  в реалізації важливіших інноваційних проектів, пріоритетних напрямів розвитку науки та техніки, розширення фундаментальних  досліджень, створення нормативно-правової бази міжнародної співпраці.

Отже, аналіз науково-дослідного потенціалу засвідчує, що такі регіони, як Дніпропетровський, Львівський, Харківський, Запорізький та м. Київ, можуть стати  лідерами у науково-дослідній діяльності.

Разом з тим, цей потенціал  не став ще основою для економічного розвитку держави. Так, серед аутсайдерів  Волинська, Закарпатська, Рівненська, Тернопільська та Чернігівська області, через слабкий зв’язок науки  та виробництва, а також вплив  західних держав, які створюють сприятливі умови для інтелектуальної міграції українських молодих наукових фахівців та, разом з цим, істотно знижують науково-дослідний потенціал країни. Отже, спостерігається істотна диференціація  у рівнях науково-дослідного потенціалу східних та західних регіонів держави, що зумовлено, насамперед, ефективністю його використання.

Найперший індикатор, який визначає наявність науково-дослідних і  проектних організацій, підприємств  інноваційної діяльності та рівень його фондо- і технічної озброєності, – матеріально-технічна сфера будь-якого  регіону, адже вона відображає здібність  змінювати орієнтир виробничих потужностей, а також налагоджувати виробництво  знань та нових продуктів, які  повною мірою відповідатимуть вимогам  споживачів.

З метою підвищення продуктивності праці наукової та науково-технічної  діяльності та ефективності виробництва  за рахунок розроблення та впровадження нововведень потрібно забезпечити  матеріально-технічне забезпечення цієї сфери діяльності у регіоні, тобто  науковими організаціями, дослідними станціями, будовами, спорудами, обладнанням, обчислювальною та експериментальною  технікою, виробничими площами.

Високий рівень забезпечення матеріально-технічної бази, згідно з результатами аналізу, спостерігається  у м. Києві, Донецькій та Харківській  областях, які мали найбільші значення практично за всіма окремими показниками  аналізу матеріально-технічного потенціалу. Далі з істотним відривом ідуть Волинська, Закарпатська, Рівненська та Хмельницька  області. Така диференціація за рівнем матеріально-технічного потенціалу спричинена, з одного боку, територіальною організацією науково-дослідних установ, закріпленою ще з часів СРСР виробничою спеціалізацією, значна їх кількість зосереджена у південно-східних областях, які індустріально розвинені, і значно менша їх кількість у західних областях, що є

 агропромисловими. З іншого  боку – геополітичним розташуванням  регіонів відносно центру та  кордону. 

Водночас рівень забезпечення матеріально-технічною базою значною  мірою зумовлений рівнем її фінансування. Нині спостерігається негативна  тенденція, пов’язана із відсутністю  фінансування або недофінансуванням  на розвиток матеріально-технічної  бази ВНЗ, НДІ.

У найближчому майбутньому  істотні конкурентні переваги отримують  ті регіони України, які створюватимуть більше інноваційної вартості, тобто  об`єктів права інтелектуальної  власності, формують ринки нововведень. Тому наступна складова інноваційного  потенціалу регіону – ринкова.

Аналіз сукупного ринкового  потенціалу в розрахунку на душу населення  та на одиницю території свідчить про значну неоднорідність його розміщення в регіонах країни. Кількість промислових  підприємств, що впроваджували інновацію  та кількість промислових підприємств, що реалізовували інноваційну продукцію, найбільша в найпотужніших промислових  регіонах України. Так, у м. Києві  – відповідно 140 і 133 од., Харківській  – 97 і 80 од., Львівській – 71 і 59 од., Луганській – 57 і 44 од., Івано-Франківській – 73 і 63 од., Донецькій – 75 і 64 од., Дніпропетровській  – 52 і 43 од. областях. Найнижчі значення спостерігаються у Волинській, Сумській, Миколаївській та Рівненській областях. Це пояснюється тим, що сучасна методологія ринкової діяльності сьогодні на стадії становлення, а більшість категорій і понять ще не апробовані практикою і науковим співтовариством. Для підприємств, як суб’єктів конкурентних відносин впровадження і реалізація інноваційної продукції є одним із найважливіших факторів і способів забезпечення його конкурентоспроможності. Адже підприємство, яке швидше й ефективніше впровадить інновацію, за інших однакових умов, здобуває істотні конкурентні переваги.

На сучасному етапі  для забезпечення дієздатності ринку  інтелектуальної власності в  регіонах держави необхідно створити сприятливі умови кожному із його учасників, щоб вони одержали вигоду за максимальної прозорості здійснення операцій щодо об’єктів інтелектуальної  власності, з дотриманням чинного  законодавства, правил чесної конкуренції  та дієвої участі державних органів  управління та контролю.

Що стосується показника  кількості придбаних нових технологій або (за статистичним звітом за 2008 рік  назву показника було змінено) придбання  інших зовнішніх знань, то найбільше  його значення було у м. Києві (140 од.) та Харківській області (85 од.). За ними йдуть Херсонська (46 од.), Донецька (53 од.), Вінницька (44 од.), Запорізька (42 од.) та Донецька (41 од.) області. В інших  областях кількість придбаних нових  технологій не перевищувала тридцяти одиниць. На жаль, у цих регіонах дуже мало використовуються такі форми  придбання нових технологій, як ліцензії, ліцензійні договори, винаходи, корисні  моделі, промислові зразки, результати досліджень і розробок, лізинг тощо.