Процес планування поточних витрат у корпораціях

Погорелов Ю.С. зазначає, що у високорозвинутих країнах формуються нові підходи до управління витратами  великих промислових підприємств (рис. 1.4) на противагу традиційним. В Україні управління витратами наразі здійснюється згідно із традиційними підходами, що пов’язано із значним переліком проблем у даній сфері [128, с. 101].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.4. Порівняння традиційного та новітнього підходу до управління витратами [128, с. 101]

 

При дослідженні проблем  управління витратами на засадах  узагальнення літературних джерел  та фактичних матеріалів було виявлено, що існує необхідність у побудові чіткої логічної послідовності реалізації цього управлінського процесу. При цьому запропоновано етапи управління витратами у корпораціях, наведено їх змістову характеристику, визначено чинники, що впливають на даний процес. Отримані результати дозволяють здійснювати управління витратами у корпораціях на якісно новому рівні з урахуванням системи взаємозв’язків між елементами даного процесу, факторів, що впливають на його результативність.

 

 

 

 

Висновки  до Розділу 1

 

 

1. Розглянуто особливості формування та ідентифікації витрат у корпораціях за податковим, бухгалтерським та економічним підходами. Здійснено порівняльний аналіз даних підходів за ознаками: сутність витрат, момент виникнення витрат, основна регуляторна база. Уточнено сутність витрат з економічної точки зору як вартості ресурсів, послуг, робіт тощо, що споживаються для певних цілей на різних рівнях підприємства з метою забезпечення необхідного рівня його ділової активності.
2. Уточнено сутність корпоративних витрат як таких, що властиві лише акціонерній формі організування підприємницької діяльності; розкрито відмінності між запропонованим визначенням та трактуваннями, що подані у нормативно-правових та законодавчих актах. Обґрунтовано необхідність виокремлення окремою статтею у структурі витрат акціонерного товариства корпоративних витрат. Розкрито склад та структуру корпоративних витрат, обґрунтовано їхній поділ за частотою виникнення на несистематичні та систематичні витрати. До несистематичних витрат насамперед необхідно віднести витрати, пов’язані із заснуванням акціонерного товариства та проведенням певних одноразових заходів у даній сфері: витрати на реєстрацію емісії та опублікування інформації про випуск акцій;  сплату державного мита у розмірі 0,1% загальної номінальної вартості акцій, що пропонуються для продажу, за реєстрацію інформації про емісію цінних паперів;  витрати на друкування сертифікатів акцій (за документарної форми випуску акцій); витрати на реєстрацію емісії та опублікування інформації про випуск облігацій; сплату державного мита у розмірі 0,1% загальної номінальної вартості облігацій, що пропонуються для продажу, за реєстрацію інформації про емісію цінних паперів; витрати на друкування сертифікатів облігацій; витрати на проведення установчих зборів, які можуть включати витрати на канцелярське приладдя, адресне розсилання інформації та її опублікування про проведення зборів, витрати на оренду приміщення тощо; інші витрати (пов’язані з повторною емісією акцій, реєстрацією в депозитарії, виплатою комісійних фінансовому посереднику, лістингом акцій, проведенням позачергових зборів тощо). До систематичних витрат доцільно віднести: витрати на оприлюднення річної звітності (у засобах масової інформації, у спеціалізованих друкованих виданнях); витрати на проведення щорічного обов’язкого аудиту; витрати на проведення щорічних обов’язкових загальних зборів акціонерів (витрати на розсилання та опублікування інформації, реєстрування учасників, підготовку документів, оренду приміщень тощо); інші витрати (пов’язані із проведенням позачергових зборів акціонерів); відсотки за облігаціями; витрати на послуги депозитаріїв; витрати на оплату послуг фінансових посередників (як правило, мова йде про торгівців цінними паперами).
3. Змістовно охарактеризовано процес управління витратами у корпорації на засадах використання функціонального процесійного підходу шляхом послідовної реалізації етапів: планування витрат, організування центрів відповідальності, мотивування працівників за оптимізацію витрат, контролювання та регулювання витрат.

Отримані наукові результати, які висвітлені у Розділі 1, опубліковані у  [25; 26; 30; 32; 149].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. АНАЛІЗУВАННЯ Витрат у МАШИНОБУДІВНИХ КОРПОРАЦІЯХ

2.1. Класифікація  витрат у корпораціях

 

 

На сучасному етапі  функціонування корпоративних структур здійснюється в умовах загострення  конкурентної боротьби, невпинного прагнення  підвищення ефективності їх діяльності, формування інвестиційно-привабливого іміджу, боротьби з монополізмом та відстоювання власних конкурентних переваг. При цьому, які відомо, рівень ефективності функціонування суб’єктів господарської діяльності, у тому числі корпорацій, залежить насамперед від рівня, структури та оптимальності розподілу витрат, пов’язаних з усіма видами діяльності, і отриманих доходів. Забезпеченням зростання доходності на цільових сегментах ринку на засадах формування відповідної продуктової, цінової, розподільчої та стимулюючої політики займаються маркетингові підрозділи. У свою чергу, при вирішенні проблем оптимізації витрат за відповідного рівня ділової активності задіяні фактично усі структурні підрозділи організації. Значно ускладнює оптимізацію витрат існування різноманітних підходів до їх ідентифікації (податковий, бухгалтерський, економічний) та відмінність завдань оптимізації. Але для цілей якісного корпоративного управління акцент насамперед повинен бути зроблений власне на економічних засадах оптимізації, оскільки лише такий підхід дозволить зосередити увагу менеджерів на реальній результативності діяльності організації. Варто зауважити, що у теорії та на практиці існує велике різноманіття підходів до групування, класифікації та деталізації витрат за певними ознаками. При цьому чітко прослідковуються особливості виділення різновидів витрат залежно від встановлених цілей. В межах підвищення ефективності управління корпоративними структурами з урахуванням процесу управління витратами як конкретної функції менеджменту доцільно розробити класифікацію витрат для досягнення аналітичних цілей.

Ільїн А.І. зазначає, що у  процесі управління витратами необхідно  враховувати різні форми витрат. Наприклад, за економічною роллю  у формуванні собівартості витрати поділяються на основні та накладні; залежно від способу віднесення витрат на собівартість виділяють прямі та непрямі витрати; стосовно відношення до обсягу виробництва: умовно-постійні та змінні; за ступенем однорідності – прості та комплексні; залежно від часу виникнення та віднесення на собівартість продукції витрати можуть бути поточні, майбутніх періодів і очікувані [48, с. 548-549]. Вищенаведену класифікацію доповнює Цал-Цалко Ю.С. у своїй книзі “Витрати підприємства”, виділивши ще кілька ознак класифікації, а саме [175, с. 20]:

• за центрами відповідальності: витрати виробництва, цеху, дільниці, технологічного переділу, служби;
• за видами продукції, робіт, послуг: витрати на вироби, типові представники виробів, групи однорідних виробів, одноразові замовлення, напівфабрикати, валову, товарну, реалізовану продукцію;
• за видами витрат: за економічними елементами та за статтями калькуляції;
• за доцільністю витрачання: продуктивні та непродуктивні;
• за визначенням відношення до собівартості продукції: витрати на продукцію та відповідного періоду.

Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І. розвивають класифікацію за видами витрат, зазначаючи, що за економічними елементами витрати поділяються  на матеріальні, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні потреби, амортизацію, інші витрати. У свою чергу виділяють такі статті калькуляції витрат: сировина і матеріали, паливо і енергія на технологічні цілі, заробітна плата виробничих робітників, відрахування на соціальні потреби, утримання і експлуатація обладнання, цехові витрати, загальнозаводські витрати, підготовка і освоєння виробництва, інші виробничі витрати, позавиробничі витрати [7, с. 170].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь  поиском на сайте www.mydisser.com.

 

 

За оцінками експертів, стратегія довгострокового розвитку на ринку машинобудування України, виходячи з основних проблем галузі може формуватись шляхом певного  наслідування світових тенденцій на підставі переліку стратегічних напрямів для конкретних видів продукції, а саме: стратегію випереджального розвитку доцільно застосовувати стосовно конкурентоспроможної на міжнародному ринку продукції вітчизняних товаровиробників (авіаційної, ракетокосмічної продукції, озброєння та ін.), стратегію наздоганяльного розвитку – щодо продукції, яка характеризуються стабільним попитом та обсягами збуту на внутрішньому ринку (електронне та енергетичне устаткування, сількогосподарські машини та техніка, нафтове та хімічне обладнання, продукція суднобудівної та судноремонтної галузі), стратегію стимулювання виробництва іноземними компаніями – для продукції, яка є неконкурентоспроможною у порівнянні з іноземними аналогами, але користується попитом з боку внутрішніх споживачів (легкові автомобілі, верстати, робототехнічні комплекси тощо) [40, с. 817].

Основними ризиками на шляху  досягнення стратегії довгострокового  розвитку ринків машинобудування можуть стати [40, с. 825-826]:

• нереалістичність та недієвість існуючих державних програм розвитку машинобудівного сектору у довгостроковій перспективі, які фінансово та організаційно не забезпечені і не враховують наслідки від вступу України у СОТ [40, с. 825-826];
• витіснення машинобудівного виробництва внаслідок активізації імпорту більш конкурентоспроможної іноземної машинобудівної продукції, що зумовить незворотні структурні зміни в промисловості України [40, с. 825-826];
• засилля іноземних складальних виробництв в країні за рахунок існування сприятливих умов щодо їх функціонування і розвитку, що сприятиме зменшенню необхідності у продукції металургійної, хімічної, легкої промисловості, які є основними постачальниками сировини та матеріалів для машинобудування, втраті власної виробничої бази з виготовлення запасних частин, механізмів, вузлів та збільшенню залежності від іноземного капіталу [40, с. 825-826].

Відповідно до «Державної програми розвитку машинобудування  в Україні на 2006-2011 роки» передбачається здійснити такі заходи для виходу галузі з кризи: сприяння освоєння нових видів конкурентоспроможної продукції, яка є необхідною для забезпечення потреб інших галузей промисловості та характеризувалась би параметрами ресурсоекономності, екологічної чистоти, доступності, простоти в експлуатації, відповідності міжнародним стандартам якості та безпеки; створення умов для розвитку транспортної, логістичної, фінансової, інформаційної, консалтингової інфраструктури для забезпечення обслуговування машинобудівної сфери; активізація інноваційної діяльності за пріоритетними напрямами у сфері машинобудування; удосконалення чинної нормативно-правової бази з метою врегулювання та спрощення механізмів функціонування суб’єктів підприємницької діяльності машинобудівної сфери; розвиток науково-технологічних комплексів, технопарків та інших форм продукування інноваційних технологічних та конструкторських рішень в машинобудуванні відповідно до вимог внутрішнього та зовнішнього ринку; активізація міжнародних економічних відносин у сфері міжнародної передачі техніки та технологій, капіталу тощо; вихід українських машинобудівних підприємств на міжнародні фондові ринки з метою залучення джерел фінансування за рахунок емісії і продажу цінних паперів (акцій, облігацій, векселів тощо); здійснення радикальних структурних змін у машинобудуванні України залежно від існуючих можливостей та потенційних перспектив розвитку у різних підгалузях шляхом ліквідації і витіснення завідомо непродуктивних та неконкурентоспроможних виробництв; створення на державному рівні умов щодо підтримки внутрішнього та зовнішнього інвестування у розвиток машинобудівної сфери України; інтегрування вітчизняного машинобудівного комплексу у світову систему [132].

 

 

 

 

 

2.3. Порівняльний аналіз  форм фінансового забезпечення  витрат корпорацій

 

 

В сучасних умовах функціонування для переважної частини вітчизняних  акціонерних товариств актуальними є проблеми фінансування їхньої діяльності. Правові особливості регулювання підприємницької діяльності, невеликий резерв альтернативних варіантів джерел фінансування, складні та громіздкі процедури кредитування, низький рейтинг інвестиційної привабливості та високий рівень збитковості українських підприємств зумовлює поступове нарощення ними обсягів кредиторської заборгованості, що неминуче призводить до банкрутства чи пошуку радикальних заходів щодо ліквідації боргів за зобов’язаннями (розпродаж частки майна, зміна власників, видів діяльності, розукрупнення підприємств тощо). Акціонерні товариства, які використовують сучасні управлінські технології щодо управління грошовими потоками, наприклад, бюджетування (за результатами проведених досліджень, понад 60% підприємств Львівської області впровадили бюджетування з метою зміцнення фінансової дисципліни, ліквідації кризи неплатежів та фінансових втрат [100]), переважно акцентують увагу на ліквідації боргів та дотриманні пріоритетності виплат за фінансовими зобов’язаннями у такій послідовності: оплата обов’язкових податкових платежів (при недотриманні термінів сплати накладаються штрафи, пені, неустойки); оплата процентів за кредитами та повернення кредитів; оплата електроенергії та послуг зв’язку (у протилежному випадку відповідні служби перестануть надавати підприємству дані послуги); виплата заробітної плати (за затримку у виплаті заробітної плати чинним законодавством передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність); розрахунки із постачальниками (у даному випадку пріоритетність виплат зумовлюється фактором важливості тих чи інших ресурсів та контрагентів для забезпечення функціонування підприємства); інші виплати коштів; виплата дивідендів. При цьому акціонерні товариства систематично намагаються знайти нові доступні джерела фінансування не лише поточної діяльності підприємства, але й перспективного розвитку. З огляду на це ознайомлення із можливими формами фінансування витрат корпоративних структур та здійснення їхнього порівняльного аналізу є надзвичайно важливим.

Проблема вибору оптимальних  джерел фінансування витрат викликає неабиякий інтерес з боку зарубіжних та вітчизняних науковців та практиків. Бичкова Н.В. зазначає, що розглядаючи  структуру фінансування суб’єктів  господарської діяльності в умовах ринку, класично можна виділити такі основні джерела формування фінансових ресурсів: емісія цінних паперів, банківське кредитування, а також джерела самофінансування (нерозподілений прибуток та амортизаційні відрахування) [2, с. 37]. При цьому не аналізуються відмінності між фінансуванням капітальних та поточних витрат, доходи від різних видів діяльності також не враховуються як ресурси для фінансування витрат.